Готовый перевод дневник Алисы / щоденник Аліси: 2

ЩОДЕННИК НОМЕР ДВА

6 КВІТНЯ

Чудова пора, щоб почати новий щоденник і нове життя. Весна. Я знову вдома зі своєю сім"єю. Незабаром приїдуть дідусь із бабусею, щоб знову воз"єднатися зі своєю блудною онукою. Тім та Олександра поводять себе як зазвичай, це чудово. Не пам"ятаю, хто це написав:"Господь на небесах і зі світом все гаразд", але саме так я себе почуваю.

Той, хто коли-небудь хотів відчайдушно повернутися додому, знає, яке це блаженство опинитися у власному ліжку. Моя подушка! Моє ліжко! Моє старе срібне дзеркало.Всі ці речі здаються такими постійними, такими старими і новими одночасно. Цікаво, чи зможу я коли-небудь відчути себе так, ніби я народилася заново. Чи решту свого життя я буду почувати себе ходячою хворобою???

7 квітня

8 квітня

Пізніше

9 квітня

Сьогодні я повернулася до школи і мене одразу викликали до кабінету директора. Він сказав, що йому відомо про мою поведінку і що я є наймерзеннішим прикладом молодої американської дівчини. Потім він сказав, що я безвідповідальна, недисциплінована егоїстка і що він більне не буде терпіти ніяких порушень дисципліни з мого боку, а потім, ніби сміття до корзини, відправив мене на уроки. Козел!

Па-па

10 квітня

11 квітня

Дорогий щоденник, не хочеться писати про це, тому що хочеться зтерти це зі своєї пам"яті, але мені так страшно, що, можливо, якщо я розповім тобі, то буду менше боятися. Жоденник, будь-ласка, допоможи мені! Я так налякана. Я так налякана, що мої долоні стали липкими і я вся тремчу.

Не можу в це повірити. Що зі мною було? Я ж просто лежала на ліжку, планувала мамин день народження, слухала музику і тут - бам!

Пізніше

12 квітня

Сьогодні була дуже зайнята і жодного разу не згадала про той випадок. Завтра вкладу волосся, як любить мама. Це мусить її втішити.

13 квітня

День народження вдався. Тім та Алекс повели маму в кіно, причому фільм, здається, сподобався їй більше, ніж їм. Тато затримався на роботі допізна, чому я була дуже рада, тому що в його присутності на кухні я почувала би себе жахливо некомфортно і не знала би що робити...а так все вийшло

Я так сподіваюся, що коли-небудь хто-небудь захоче зі мною одружитися.

14 квітня

Сьогодні я прокинулась рано, а тому змогла повалятися у ванні в своє задоволення, доки Тім та Алекс не почали стукати в двері. Це було чудово. Мені подобається отримувати задоволення від життя. Після того, як я побрила ноги і пахви, я вперше в житті критично оглянула своє тіло. Непогане тіло, лише нруди замалі. Цікаво, як би воно виглядало, якби я займалася спортом. Боюсь, тоді я б виглядала як джерсійська корова. Я рада, що я дівчина. Мені навіть подобаються мої місячні. Здається, я ніколи не хотіла бути юнаком. Багато дівчат хотіли би бути хлопцями, а я ні. Важко повірити, що були часи, коли я не знала, хто я. Як би мені хотілося викреслити своє гниле минуле. Дідусь має рацію. Я повинна пробачити і забути, але я не можу. Просто не можу. Коли я думаю про щось приємне, спливає чорне, мерзенне минуле і заповнює мене, ніби нічний кошмар. І це псує настрій на цілий день.

(?)

Вгадай що! Твоя геніальна подруга без помилок здала екзамен з англійскої мови.
Знаю, що без помилок, тому що все було так легко. И по математиці приблизно також, може дві-три помилки, не більше. Здорово, правда?

19 квітня

21 квітня

Дякую, що вислухав.

24 квітня

27 квітня

28 квітня

1 травня

Па-па, па-па

(?)

4 травня

Пора до школи, але ввечері напишу, якщо трапиться щось хороше чи погане.

21:50

5 травня

8 травня

9 травня

12 травня

14 травня

15 травня

16 травня

19 травня

20 травня

21 травня

22 травня

23 травня

Ввечері

25 травня

26 травня

Пізніше

29 травня

Пізніше

2 червня

Пізніше

3 червня

Вверері

(?)

(?)

8 червня

7 червня

9 червня

10 червня

11 червня

12 червня

(?)

16 червня

17 червня

19 червня

20 червня

22 червня

23 червня

24 червня

Пізніше

25 червня

27 червня

1 липня

7 липня

(?)

(?)

(?)

(?)

(?)

(?)

Сьогодні до мене в кімнату залетіла муха, я закричала і не могла зупинитися. Я
так злякалася, що вона відкладе яйця на моєму обличчі, руках і тілі. Знадобилося дві
медсестри, щоб убити її. Не можна допустити, щоб на мене сідали мухи. Може,
доведеться перестати спати.

(?)

Тільки що вибралася з ліжка і підійшла до дзеркала. На чотирьох пальцях ніг
накладені шини; напевно, вони теж зламані. Я насилу себе упізнала. Моє лице
набрякло, розпухло, усе синьо-чорне і роздряпане, волосся місцями вирване
великими жмутами, подекуди до лисини. Може, це не я?

(?)

Коли я вставала, то зламала ще два пальці на ногах, тепер обидві ноги в гіпсі.
Мама з татом щодня приходять мене відвідати, але ненадовго, нам майже нічого
сказати один одному, поки моя свідомість знову не стане працювати як годиться.

(?)

Крутиться голова, але сестра сказала, що це із-за струсу. Черв'яки майже
зникли. Напевно, спрей їх вбиває.

(?)

Я дізналася, як я прийняла кислоту. Тато сказав, що хтось покрив нею арахіс в
шоколаді, і, напевно, це так і є, тому що я пам'ятаю, що їла арахіс після
того, як скупала дитину. Тоді я вирішила, що містер Ларсен вирішив зробити мені
сюрприз. Але тепер, думаючи про це, я не пам'ятаю, чому я вирішила, що містер
Ларсен приходив і пішов, нічого не сказавши. Ця частина пропущена. Добре, що я
пам'ятаю хоч щось. Схоже, незважаючи на усі ушкодження, які я собі нанесла,
моя свідомість як і раніше працює. Мій лікар говорить, що це нормально; для
того щоб повністю втратити розум, треба прийняти дуже багато. Сподіваюся, він
правий, тому що у мене таке відчуття, що я і так вже прийняла дуже багато.

Я пам'ятаю, що цукерки нагадали мені про дідуся, він часто їв арахіс в шоколаді.
Пам'ятаю, як у мене закрутилася голова і заболів шлунок. Здається, коли я зрозуміла,
що хтось якимсь чином нагодував мене кислотою, я намагалася подзвонити мамі,
щоб вона приїхала і забрала мене і дитину. Коли я намагаюся згадувати, усе
таке нечітке, ніби дивишся через мелькаючі кольорові вогники, але я пам'ятаю, як
намагалася набрати наш номер і що цифри поверталися назад цілу вічність.
Напевно, лінія була зайнята, далі я нічого не пам'ятаю, крім того, що я кричала
і що прийшов дідусь, щоб мені допомогти. Але його тіло було покрите такими блискучими
різноколірними черв'яками і личинками, що падали на підлогу за його спиною. Він намагався
мене підняти, але від його рук залишилися тільки кістки. Плоть зжерли
черв'яки, що корчаться, повзаючі, діловито жуючі, кишіли на нім. Вони їли і не
збиралися зупинятися. Його очні ямки були забиті білими такими ,м'якими, повзаючими
тільцями, які раз у раз зникали в його плоті і з'являлися знову,
фосфоресціюючи і переплітаючись один з одним. Черв'яки і паразити поповзли убік
кімнати дитини, я намагалася топтати і давити їх руками, але вони з'являлися
швидше, ніж я їх вбивала. Вони повзли по моїх руках, лиці і тілі. Вони були в
носі, у роті, в горлі, вони душили мене, я задихалася. Стрічкові черв'яки, опариші,
личинки знищували мою плоть, повзали по мені, їли мене.

Мене звав дідусь, але я не могла кинути дитину, та і не хотіла йти до нього,
його вид мене лякав і викликав нудоту. Його так страшенно роз'їли, що його ледве можна
було впізнати, він показував на труну, що стояла поряд з ним, я намагалася втекти, але
сотні мертвих створінь заштовхували мене всередину і намагалися накрити кришкою. Я усе
кричала і кричала і намагалася кігтями видряпати собі дорогу з труни, але мене не
відпускали.

Тепер я розумію, що, намагаючись скинути з себе черв'яків, я сама виривала у себе
волосся і роздряпала тіло. Як я розбила голову, я не знаю. Може, я намагалася
вибити усе це марення зі свого черепа, я правда не пам'ятаю, здається, це
сталося дуже, дуже давно. Я так втомилася від того, що пишу усе це. У житті
ніколи так не втомлювалася.

(?)

Мама і тато вірять, що хтось підмісив мені кислоту! Вони вірять! Вірять! Правда
вірять мені! Я здогадуюся, хто це зробив, але, швидше за все, ніколи не зможу
дізнатися це напевно. Я повинна відпочивати і видужувати, що мені і велено. І не
думатиму про те, що сталося. Слава богу, я не покалічила дитину. Спасибі
тобі, Господи.

(?)

Через декілька днів мене переведуть в іншу лікарню. Я сподівалася, що мене
відпустять додому, руки гояться, і більшість синяків майже пройшли. Лікар
сказав, що руки повністю прийдуть в норму і два вирвані нігті виростуть через
рік, але що через пару тижнів на них вже можна буде дивитися.

Лице стало майже нормальним, а на лисинах з'явився пушок. Мама принесла
ножиці, і вони з медсестрою дуже, дуже, дуже коротко мене підстригли. Стало
схоже на тюремну стрижку, до того ж вийшло не занадто рівно, але мама сказала,
що через одну-дві неділі, коли мене випишуть з іншої лікарні, я зможу
сходити в салон і підстригтися. Не хочу, щоб мене хто-небудь побачив в такому
непривабливому виді.

У мене досі тривають жахи з черв'яками, але стараюся себе
контролювати і більше про них не говорити. Ні до чого хорошому це не приведе,
правда? Я знаю, що черв'яки не справжні, і усі знають, що вони не справжні, але
іноді вони здаються такими реальними, що я відчуваю тепло їх слизьких, жирних,
м'яких тіл. І кожного разу, коли починає свербіти одна з моїх численних
подряпин або в носі починає лоскотати, доводиться робити над собою зусилля, щоб
не закричати на допомогу.

(?)

Мама принесла пачку листів від Джоєла. Вона написала йому і повідомила, що я дуже
хвора і лежу в лікарні, відтоді він писав щодня. Він навіть дзвонив якось
увечері, щоб не занадто поширюватися, мама сказала, що у мене щось
на зразок нервового зриву. Що ж, можна і так би мовити.

22 липня

Сьогодні, коли приходила мама, мені здалося, що вона плакала, і я старалася
бути дуже сильною, виглядати дуже щасливою. І я правильно зробила, тому
що мене переводять в лікарню для психічнохворих, у божевільню, в
психлікарню, де я знаходитимуся серед інших божевільних і ненормальних. Мені так
страшно, що я не можу дихати повними грудьми. Тато намагався пояснити
необхідність цього з професійної точки зору, але було очевидно, що він
вибитий з колії, але не до такої міри, як я. Гірше, ніж мені, нікому не може
бути.

Тато сказав, що, перш ніж моя справа потрапила до судді у справах
неповнолітніх, Яна і Марсі надали свідчення про те, що я багато тижнів
намагалася продати їм марихуану і ЛСД і що усім в школі відомо, що я
вживаю і продаю наркотики.

Обставини були проти мене. У моїй особистій справі є запис про наркотики, і
тато сказав, що, коли сусідка містера Ларсена почула мій крик, вона разом з
садівником пішла з'ясувати, що сталося. Вони вирішили, що я з'їхала з глузду, замкнули
мене в маленькій коморі, побігли перевірити, що з дитиною, яка плакала
теж, розбуджена моїми криками, і викликали поліцію. На той час, як вони
прибули, я встигла себе серйозно покалічити, я намагалася нігтями подряпати вихід
через штукатурку і билася головою об двері, поки не розбила голову і не отримала
струс мозку.

І тепер вони хочуть замкнути мене в жовтий будинок; може, там мені і місце. Тато
сказав, що довго мене там не протримають, що він негайно почне
клопотати про моє звільнення і про передачу мене хорошому психіатрові.

Батьки продовжують називати місце, куди мене відправляють, реабілітаційним
центром, але кого вони обманюють? Вони самі не вірять в те, що говорять. Мене
посилають в лікарню для психічнохворих! Не розумію, як таке може бути. У
багатьох бувають невдалі тріпи, і їх не замикають у божевільню. Мені говорять,
що мої черв'яки нереальні, і посилають мене в місце, яке гірше за усі труни і
черв'яків разом узятих. Не розумію, чому це зі мною відбувається. Здається, я
зірвалася в прірву і продовжую падати. Будь ласка, будь ласка, не дайте їм
мене забрати! Не дайте їм замкнути мене разом з божевільними. Я боюся їх.
Пустіть мене додому, я хочу до себе в кімнату, лягти і заснути. Господи, будь ласка!

23 липня

За мною приїхав мій інспектор у справах неповнолітніх і відвіз мене в
Державну психіатричну лікарню. Там мене зареєстрували,
каталогізували, задали купу питань, тільки що відбитки пальців не зняли.
Потім мене відвели в кабінет до психіатра, який зі мною трохи поговорив, але
мені нічого було йому сказати, тому що я не могла навіть думати. Єдина
думка, яка билася у мене в мозку, - це: "Мені страшно, мені страшно, мені
страшно".

Потім мене провели по смердючому, мерзенному, темному коридору з фарбою, що облазила
на стінах, через замкнуті двері, які тут же закрилися за моєю спиною.
Серце билося так сильно, що я думала, що воно ось-ось вибухне і розлетиться
дрібними шматочками по усьому коридору. Воно стукало у мене у вухах, і я ледве могла
переставляти ноги.

Ми пройшли по нескінченному темному коридору, і я побачила деяких пацієнтів,
тепер я знаю, що мені тут не місце. Не можу описати, що таке виявитися серед
божевільних, у їх світі. Усередині і зовні. Я не звідси, але я тут. Це просто
безумство. Розумієш, мій друже, мій єдиний друг, тут нікуди піти, тому
що весь світ безумний.

24 липня

Ніч тривала вічність. Зі мною могло статися усе що завгодно, і ніхто ніколи
нічого б не дізнався.

25 липня

До сніданку розбудили в шість тридцять, я не могла їсти, очі були затьмарені, і
мене досі било тремтіння. Мене відвели в темний довгий хол до металевої
двері з маленьким загратованим вікном. У великому замку брязнув ключ, і ми
виявилися по ту сторону. Потім знову брязнув ключ. Денні санітари багато
базікали, але я їх ледве чула. Уші заклало, напевно від страху. Потім мене
відвели в підлітковий реабілітаційний центр в двох будівлях звідси, по дорозі ми
минули двох божевільних, згрібаючих граблями листя під наглядом санітара.

В реабілітаційному центрі було п'ятдесят-шістдесят, а може, сімдесят хлопців
що збираються на заняття або щось в цьому роді. Усі виглядали цілком
нормальними, окрім однієї великої дівчинки, вона була приблизно мого віку,
тільки на вісім або десять дюймів вище і, як мінімум, фунтів на п'ятдесят
важче. Вона розтягнулася під пінбольним автоматом в кімнаті відпочинку з ідіотським
виразом обличчя. І ще був хлопчик, який увесь час смикав головою і щось
незв'язно бурмотав.

Задзвонив дзвінок, і усі хлопці пішли, окрім цих двох дурнів. Мене залишили з
ними в кімнаті відпочинку. Нарешті, прийшла велика пані (шкільна медсестра) і
сказала, що, якщо я хочу ходити на заняття, мені треба зустрітися з лікаром
Міллером і підписати угоду про те, що я готова слідувати усі правила і
розпорядку центру.

Я сказала, що готова, але лікаря Мяллера ще не було, і мені довелося провести
залишок ранку в кімнаті відпочинку, спостерігаючи за двома ідіотами - одна спала, інший
сіпався.

Напевно, я справила на них безумне враження своєїм обличчям, що гоїться, і
стрижкою а-ля лужок. Увесь цей нескінченний ранок дзвонив дзвінок, і люди приходили
і йшли. На маленькому круглому столику лежала стопка журналів, але я не могла їх
читати. Моя свідомість пролітала тисячі миль в хвилину і виявлялося ніде.

В одинадцять тридцять сестра Мардж показала мені, де їдальня. Хлопці снували
туди-сюди, і ніхто з них не здавався мені настільки божевільним, щоб його треба
було замикати. Обід складався з макаронів з сиром, в які накришили небагато
болонской ковбаси, з консервованих стручкових бобів і водянистого на вигляд
пудингу. Спроба поїсти відняла купу часу. Я не могла нічого проковтнути без
спазм в горлі.

Багато хлопців сміялися і жартували один над одним і навіть називали своїх
учителів, медичних і соціальних працівників просто по іменах. Так, схоже,
усіх, окрім лікарів. Ніхто з них не виглядав таким переляканим, як я. Чи було їм
страшно, коли вони сюди тільки потрапили? А може, їм досі страшно, і вони
просто роблять вигляд, що це не так? Не розумію, як тут можна існувати. Хоча,
якщо чесно, тут краще, ніж в палаті. Тут як в невеликій школі, хоча сама
лікарня нестерпна. Смердючі приміщення, похмурі люди, замкнуті загратовані
двері. Це страшний кошмар, наркотичне марення, найжахливіше, що тільки можна
уявити.

Нарешті вдень прийшов лікар Міллер, і я відправилася до нього. Він сказав, що
лікарня мені не допоможе, і персонал не допоможе, і учителі і програма,
що показала дуже успішні результати, не допоможуть, поки я сама не захочу, щоб
мені допомогли. Ще він сказав, що я не зможу розв'язати свою проблему, поки не
визнаю, що у мене ця проблема є. Але як це зробити, якщо у мене її немає? Я
зможу чинити опір наркотикам, навіть якщо потопатиму в них. Але як переконати
інших? Сподіваюся, мама, тато і Тім вірять мені, що останнім часом я по
власній волі нічого не приймала? Здається немислимим, що і вперше в
життя і в останнє, коли я потрапила у божевільню, я вживала наркотики, не
знаючи про це. Ніхто не повірить, що можна бути такою тупою. Я сама насилу в
це вірю, хоч і знаю, що це правда.

Та і як я можу визнати щось, коли мені так страшно, що я не можу говорити?
Я просто сиділа і кивала в кабінеті містера Міллера, не відкриваючи рота. Все одно
я не змогла б нічого сказати.

В два тридцять заняття закінчилися, і хтось з хлопців пішов грати в м'яч, а
частина залишилася на групову терапію.

Я побачила те, про що мені розповідали мій інспектор і перший лікар. Хлопці
ділилися на дві групи. До першої групи входять хлопці, які підкоряються
правилам і намагаються вилікуватися. Вони користуються усіма можливими поблажками. У
другій групі штрафники. Вони не підкоряються правилам - виходять з себе,
лаються, крадуть, займаються сексом і таке інше, і їх обмежують в усьому.
Сподіваюся, тут немає трави. Я знаю, що можу від неї відмовитися, але не упевнена, що і
правда не з'їду з глузду, якщо додасться ще одна проблема. Може, доктори знають,
що роблять, але мені так самотньо і страшно. Здається, я насправді сходжу з розуму.

В чотири тридцять доведеться повертатися назад і знову бути замкнутою в клітці,
немов звір в зоопарку. Слава богу, в моїй будівлі знаходяться ще шість дівчаток і
п'ять хлопчиків, так що не доведеться повертатися одній. Я помітила, що вони теж
здригнулися (як і я), коли в дверях, що закрилися за нами, клацнув замок.

Коли ми проходили повз літню жінку, що сказала, що досі усе було тихо
і спокійно, найменша дівчинка обернулася до неї і сказала: "Та пішла ти.".Я
так здивувалася, мені здалося, що зараз на її голову обрушиться стеля, але,
здається, окрім мене ніхто не звернув на це увагу.

26 липня

Маленька дівчинка, про яку я тобі учора говорила, знаходиться в сусідній зі мною
кімнаті. Їй тринадцять, увесь час здається, що вона ось-ось заплаче. Коли я
запитала її, скільки вже вона тут, вона відповіла: "Завжди, просто завжди".

В обід вона пішла зі мною в їдальню, і ми сиділи разом за одним з довгих
столів і не їли. Залишок дня ми безцільно бродили навколо корпусу і нічого не
робили. Мені страшенно хочеться сказати мамі і тату, що таке бути тут, але не
стану. Це тільки засмутить їх ще більше. У нашому корпусі є жінка, вона
запійна алкоголічка, і вона лякає мене, але я більше хвилююся за Баббі. Як
змусити це брудне створення не робити в нашу сторону своїх пасів? Учора,
коли ми проходили повз неї, вона робила якісь дивні жести, я запитала
Баббі, чи можна її як-небудь угамувати. Але Баббі знизала плечима і сказала, що ми
можемо доповісти про це санітарові, але краще просто не звертати на неї уваги.

Потім сталося щось дивне, жахливе. Ми сиділи в одній з "кімнат відпочинку",
дивлячись на те, як інші дивляться на нас - так розглядають один одного
мавпи, - і я запитала Баббі, чи не краще нам поговорити в моїй кімнаті, вона
відповіла, що нам не можна займатися сексом у своїх кімнатах, але ми можемо це
влаштувати завтра в коморі. Я не знала, що сказати! Вона вирішила, що я хочу її
спокусити, я була так вражена, що не змогла нічого відповісти. Пізніше я намагалася
їй пояснити, але вона стала розповідати про себе, ніби мене і не було поруч.

Вона сказала, що їй тринадцять, що вона сиділа на наркотиках два роки. Її
батьки розвелися, коли їй було десять, і її залишили з батьком, який працював
підрядником, він знову одружився. Думаю, деякий час усе було більш-менш, але
вона ревнувала до дітей своєї нової матері і почувала себе ізгоєм і чужаком.
Тоді вона стала все більше і більше часу проводити поза домом, кажучи мачусі,
що у неї проблеми в школі і їй треба позайматися у бібліотеці і т. д. Звичайні
відмовки, хоча в школу вона ходила тільки на половину занять. Але вона приносила
гарні оцінки, так що батьки нічого не знали. Нарешті подзвонили зі школи,
тому що вона пропустила надто багато. Але Баббі сказала батьку, що школа така
велика і там так багато народу, що вони самі не знають, хто був на заняттях, а
хто ні. Не розумію, чому її батько в це повірив, але це так. Напевно, якщо б
він не повірив, це спричинило б для нього надто багато проблем.

А насправді Баббі вводив у світ наркотиків тридцятидворічний чоловік, з
яким вона познайомилася на денному сеансі в кіно. Вона не вдавалася до деталей,
але, думаю, він знайомив її не лише з наркотиками, але і з життям в цілому. Через
декілька місяців він поїхав, і вона виявила, що знайомитися з чоловіками дуже
просто. Загалом, в дванадцять років вона була МП [малолітня
повія]. Вона розповідала про усе це так тихо, що мені здавалося, що у
мене ось-ось лопне серце. Але навіть якщо б я заплакала (чого я не зробила), не
думаю, що вона б помітила, вона була занадто відстороненою.

Після того, як вона вже рік сиділа на наркотиках, її батьки стали щось
підозрювати. Але замість того щоб в усьому розібратися, вони стали задавати
питання і чіплятися до неї, так що вона пограбувала чергового чоловіка, з яким
познайомилася в кіно, і купила квиток на автобус в Лос-Анджелес. Її друг сказав
їй, що в автобусі у неї не буде проблем, і, судячи з того, що розповіла
Баббі, він виявився правий. На другий день, коли вона бродила по місту, вона знайшла
"друга", красиво одягнену жінку, яка привела її у свою велику квартиру на
бульварі ***. У вітальні було декілька дівчаток її віку, всюди стояли
цукерниці, повні пігулок. Через півгодини вона була вже конкретно під кайфом.

Пізніше, коли вона прийшла в себе, жінка сказала, що Баббі може залишитися у неї
жити і ходити тут в школу. Вона сказала, що їй доведеться працювати тільки дві години
у день, в основному увечері. Наступного дня Баббі записали в школу, як
племінницю цієї жінки, і у неї почалося життя висококласної МП. У цієї
жінки були ще чотири племінниці в той час, коли там жила Баббі. У школу їх
відвозив шофер, він же і забирав їх звідти, і вони ніколи не бачили грошей, які
вони заробляли. Баббі сказала, що велику частину часу вони просто сиділи в
квартирі, як мавпи, ніколи толком не розмовляли і нікуди не ходили.

Це було настільки неймовірним, що я стала ставити питання, але вона продовжувала
розповідати і була такою сумною і відстороненою; мені здається, вона говорила
правду. До того ж після усього, через що я пройшла, повіриш в усе що завгодно.
Ну хіба не сумно знаходитися в місці, де усе настільки неймовірно, що
повіриш в усе? Друже мій, мені здається це дуже і дуже сумним.

Загалом, за два тижні Баббі втекла і автостопом дісталася до Сан-Франциско.
Там її побили і згвалтували чотири хлопці. Вона просила у перехожих грошей, щоб
подзвонити додому, але їй ніхто не дав. Вона сказала, що вона приповзла б додому і
дозволила замкнути себе в шафі, але коли я запитала її, чому вона не
звернулася в лікарню або в поліцію, вона стала кричати і плювати на підлогу.

Врешті-решт вона, схоже, все-таки зв'язалася з батьками, але на той час,
як вони дісталися до Сан-Франциско, вона вже поїхала з хлопцем, у якого була
своя лабораторія по виробництву ЛСД. Вони обоє вступили в якесь громадське
лайно, і в результаті вона, як і я, виявилася тут.

Я така рада, що ти є, мій Щоденник; у цій звіриній клітці абсолютно нічого
робити, і усе навкруги такі ненормальні, що просто не змогла без тебе
існувати.

Далі по коридору лежить жінка, яка плаче, стогне і видає якісь
дивні звуки. Навіть коли я закриваю вуха своїми хворими руками і накриваю
голову подушкою, все одно не вдається позбавитися від цих булькаючих звуків.
Чи зможу я коли-небудь заснути, не прикушувавши язик, щоб не стукали зуби, і
так, щоб мою свідомість не заповнювала хвиля жаху при думці про це місце?
Цього не може бути насправді! Мені здається, що завтра привезуть натовп
школярів, щоб ті годували нас арахісом крізь грати.

27 липня

Милий Щоденник, схоже, я втратила розум або принаймні втратила над ним
контроль. Я тільки що намагалася молитися. Хотіла попросити Господа, щоб він мені
допоміг, але я можу вимовляти тільки слова, похмурі, даремні слова, вони
падають на підлогу і закочуються по кутах або під ліжко. Я намагалася, правда
намагалася, згадати, що треба сказати потім "Ось я укладаюся спати."., але це
тільки слова, даремні, штучні, важкі слова, нічого не значущі і не
мають сили. Вони подібні до марення цієї божевільною, яка стала тепер частиною
мого життя. Словесний пафос, даремний, безглуздий, такий, що не має значення, в
якому немає ні сили, ні краси. Іноді мені здається, що смерть - єдиний
вихід з цієї кімнати.

29 липня

З сьогоднішнього дня мені дозволили ходити на заняття. Школа тут - це
привілей. Не може бути нічого гіршого, похмурішого і невиноснішого, чим просто сидіти
і нічого не робити, коли у тебе мільйон нескінченних годин для цього.

Напевно, я плакала уві сні: коли я прокинулася, подушка була мокра, і сама я
була виснажена до межі. У молодших школярів два учителі, і у нас теж два.
Обоє, здається, добрі, а діти справляють враження цілком керованих. Гадаю,
вони просто бояться, що їх відправлять назад в небуття, у світ бездіяльності і
самотності.

Напевно, люди до усього можуть пристосуватися, навіть до того, що тебе замикають.
Сьогодні увечері, коли закрилися ці величезні, важкі двері, я не відчувала
себе такою страшенно пригніченою, а може, я просто виплакалася. Ми посиділи з
Баббі і поговорили небагато, я навіть зробила їй зачіску, але з нашого життя
зникли радість і невимушеність. Я починаю вже, як вона, волочити ноги і
знаходжуся на грані між життям і смертю. Інші дівчатка в нашому корпусі
розмовляють, жартують, дивляться телевізор, ховаються в туалетах, щоб покурити, а
ми з Баббі просто намагаємося триматися разом.

Тут усі палять, і всі холи заповнені смердючими сірими клубами диму, від нього
нікуди сховатися. Він, як і пацієнти, тут замкнутий і з'їхав з глузду.

До фартухів усіх санітарів приколена важка дзвінка зв'язка ключів. Їх
постійне брязкання звучить як безперервне гнітюче нагадування.

30 липня

Сьогодні увечері Баббі пішла дивитися телевізор в кімнату відпочинку, я ревную. Стану
я зривати свою злість на дитині, яка проміняла свою подругу на літню
жінку з блоком сигарет, щоб та поділилася з нею. Цього не може бути! Це не
може відбуватися зі мною!

31 липня

Сьогодні після школи в приміщенні центру у нас була групова терапія. Дуже
цікаво слухати хлопців. Я помирала від бажання запитати, як усі хлопці себе
відчували, коли тільки сюди потрапили, але не посміла відкрити рот. Розі була
дуже засмучена тим, що на неї ніхто не звертає уваги, і хлопці сказали
їй, чому з нею важко спілкуватися: тому що вона власницьки відноситься до
людей, прилипає і не відпускає. Спочатку вона розсердилася і стала лаятися, але я
думаю, що ще до кінця заняття вона зрозуміла себе трішки краще, повинна була
зрозуміти.

Потім стали обговорювати, як інші "підживлюють свої проблеми", це було
цікаво. Можливо, час, проведений тут, і правда зробить мене краще.

Після терапії до мене підійшов Картер, староста групи (кожні шість тижнів вони
вибирають нового), і сів поряд зі мною, щоб поговорити. Він сказав, щоб я не
соромилася виражати свої думки, злість і страхи при усіх, щоб їх можна було
вивчити. Він сказав, що, замкнуті усередині, вони спотворюються і здаються більшими, ніж
вони є насправді. Ще він сказав, що, коли він тільки потрапив сюди, він був
так переляканий, що на три дні втратив голос. Він фізично не міг говорити! Його
відправили сюди в основному через те, що з ним ніхто не міг спілкуватися. Він стільки
раз побував в залі суду, виправних школах і змінив стільки прийомних сімей,
що не може згадати, але вважає, що перебування в цій лікарні дійсно
прочистило йому мізки.

Він сказав, що, якщо ти доведеш, що прогресуєш і що ти керована
людина, можна перейти в першу групу. Він пару разів вже був в першій групі, але
із-за поганого характеру його постійно переводять назад в другу. А ще він
сказав, що кожні два тижні хлопців з першої групи возять автобусом на
екскурсію в гірські печери. Я хочу туди поїхати! Мені треба вибратися звідси!
Просто необхідно.

1 серпня

Приходили мама з татом відвідати мене. Вони як і раніше вірять мені. Тато
зустрічався з Яной, і йому здається, що він незабаром зможе змусити її узяти
назад свої слова про те, що я намагалася продати їй наркотики.

Я така вдячна груповій терапії. Може, тепер я зможу що-небудь винести з
цього місця, замість того щоб бути роздавленою їм.

2 серпня

Була у доктора Міллера, і, схоже, він теж мені вірить! Здається, йому приємно, що
я збираюся зайнятися соціальною роботою, він сказав, що в цій області не
вистачає людей, які розуміють, в чому, власне, справа. Він запропонував мені
розпитати деяких хлопців про їх минуле, це допоможе мені краще розуміти
людей, але попередив, щоб я була готова до шокуючих речей. Він думає, що в
цьому світі є речі, здатні мене вразити. Добре, що він не знає про моє
минуле. Принаймні, я сподіваюся, що не знає!!!

Спочатку я думала, що мені буде незручно розпитувати хлопців про їх минуле. Але
він сказав, що, якщо я скажу, чому я запитую, вони з радістю мені допоможуть. Я
як і раніше не упевнена, що хочу вторгатися в життя інших людей. І зовсім не
упевнена, що хочу їм розповідати про себе. Але, думаю, підійде, тільки відкину
найгірше.

Трохи подивилася сьогодні телевізор, але в нашому корпусі шестеро підлітків і
тридцять дорослих жінок, так що, коли голосували, яку програму вибрати,
дорослі, природно, перемогли. Краще почитаю або попишу. Я намагаюся привчити
Баббі до читання, і завтра, якщо я на неї натисну, вона, може, візьме книгу в
бібліотеці центру. Це допомогло б їй відволіктися від похмурих думок, якщо вона
зможе зосередитися. Її соціальний працівник намагається знайти їй прийомних
батьків, але з її минулим це досить складно, і очевидно, що її батьки не
хочуть більше її бачити. Сумно, правда?

3 серпня

Сьогодні був прекрасний жаркий ледачий день. Ми валялися на лужку, і я
набралася хоробрості запитати Тома N з чоловічої половини нашого корпусу, як він
підсів. Том симпатична, приваблива і дуже товариська молода людина.
Йому п'ятнадцять. З такими людьми зазвичай відразу почуваєш себе комфортно. Він
сказав, що родом з хорошої, міцної сім'ї, а в його останній рік в середніх
класах його вибрали найгарнішим хлопцем. Якби у нас проводилися подібні
конкурси, мене вибрали б першою ідіоткою.

Загалом, минулої весни він з трьома своїми приятелями почули про те, що можна
нюхати клей, купили пару тюбиків і спробували. Їх вставило, і вони вирішили, що
це круто. Судячи з його очей, він досі вважає, що це було круто.

Вони багато шуміли, кричали і каталися по підлозі, поки не спустився батько приятеля, у
якого вони експериментували,- і не дозволив їм остигнути. Він навіть не запідозрив,
що з ними щось не так. Він вирішив, що це звичайна хлоп'яча метушня.

Через тиждень ця ж трійця спробувала татів скотч, але алкоголь їм сподобався
менше, до того ж дістати його набагато складніше, ніж пігулки або траву. Я вже
чула щось подібне. Батьки ніколи не помічають пропажі пігулок для
схуднення, транквілізаторів, засобів від застуди, стимуляторів, снодійного і
іншого, від чого діти можуть зловити кайф, якщо їм не дістати нічого іншого. У
загальному, почав він з малого, але через шість місяців йому було потрібно вже стільки
грошей, що довелося шукати роботу. Він влаштувався в найлогічніше місце - в
аптеку. І пройшло досить багато часу, перш ніж керівник здогадався, що
відбувається з постачаннями ліків. Коли він зрозумів, в чому справа, то звільнив Томмі
"по скороченню", щоб не накликати ганьбу на його сім'ю. Ніхто нікому нічого не
сказав, і ніхто, окрім керівника і Томмі, не знав, що сталося
насправді. Проте навіть той факт, що його звільнили, не турбував Томмі - до того
часу він вже сидів на важких наркотиках, і йому на усе було наплювати. Його
друг підсадив його на герич, і Томмі став приторговувати в школі, щоб хватало
на дозу. В результаті він потрапив сюди, але, на мій недосвідчений погляд, він не
позбавився від залежності, навіть зараз він майже ловить кайф просто від розмови про
наркотики. Я помітила, що у Джулії, яка сиділа недалеко від нас, майже
така ж реакція. Це як коли дивишся, як хтось позіхає, і сам починаєш
позіхати. Я така рада, що нічого не відчула, але я майже пошкодувала, що стала
запитувати, тому що важко бачити, як Том і Джулія чекають не дочекаються, коли
вийдуть звідси, щоб повернутися до того ж.

Як я усе це ненавиджу! Цей запах сечі, як у брудних туалетах! Маленькі
гратчасті клітки, куди замикають людей, якщо вони відступають від правил. Одна
літня жінка (вона палійка) сидить там майже увесь час, це нестерпно.
Люди - гірше створення на землі.

4 серпня

Сьогодні ми ходили плавати. По дорозі назад я сиділа в автобусі поряд з Марджі
Енн, вона сказала, що хоче залишитися тут. Вона сказала, що, як тільки вона
вийде, хлопці відразу почнуть до неї приставати і намагатися знову підсадити її, і
вона знає, що зараз не зможе сказати "ні". Потім вона поглянула на мене і
сказала: "Чом би нам з тобою не вмазатися? Тільки ти і я? Я знаю, де можна
дістати".

5 серпня

До мене приходили мама з татом і принесли десятисторінковий лист від Джоєла. Мама
хотіла, щоб я відразу його прочитала, але мені хотілося відкрити його наодинці.
Воно для мене настільки важливе, що я ні з ким, окрім тебе, не хочу їм ділитися. До
того ж мені, напевно, трішки страшно, тому що тато сказав Джоєлу правду
про мене, принаймні те, що він знає. Отже я краще доки почекаю його
розкривати.

Ще тато сказав, що він нарешті змусив Яну підписати свідоцтво, в якому
говориться про те, що я не торгувала наркотиками в школі. Тепер Яна з татом
удвох намагаються змусити Марсі відмовитися від своїх свідчень. Тато говорить, що
якщо у них вийде, то він витягне мене звідси в два рахунки.

Боюся сподіватися, але все одно сподіваюся; із-за самої думки про надію - в місці,
де надії місця немає, - на очі навертаються сльози.

Пізніше

Лист Джоєла просто чудовий. Я так боялася його читати, але тепер так
рада, що вирішилася. Він найдобріша, жалісливіша, любляча і розуміюча
людина на світі! Не можу дочекатися, коли ми знову будемо разом. Я упевнена, у
мене більше не буде проблем з наркотиками, але я така дурка, така
безвідповідальна, інфантильна, непрактична, така неймовірна розмазня. Я буду
працювати над собою, щоб Джоєл міг мною гордитися. Так хочеться бути такою ж
сильною, як мої рідні! Так хочеться, так хочеться!

8 серпня

Дивовижний, прекрасний, чудовий, неймовірний, фантастичний день! Сонце
світить, птахи співають, квіти цвітуть! Не можу описати, як я щаслива. Я скоро
виберуся звідси! Я їду ДОДОМУ!!! Сьогодні підпишуть усі необхідні папери, і
завтра батьки мене заберуть. До завтра ціла вічність. Хочеться кричати від
радощі, але, боюся, якщо я закричу, мене знову замкнуть. Взагалі-то я була не дуже
справедлива до цього місця. Тут, звичайно, жахливо, але все-таки краще, ніж в
виправній школі. Кей сказала, що, якщо б її послали в ВШ, довелося б
вчитися новим порядкам, а тут усе звично. Думаю, це справедливо для кожного
з нас.

Не можу повірити, я справді їду додому. Напевно, хтось там вгорі замовив за
мене слівце; мабуть, це мій старенький милий дідусь.

Пізніше

Не могла заснути, встала і стала думати про Баббі. Я почуваю себе винуватою,
тому що я від'їжджаю, а вона залишається. Може, коли я стану по-справжньому сильної
і жахіття мого життя трохи розсіються, ми приїдемо і заберемо її. Але, схоже, це
знову інфантильно. У житті так не буває, і дуже шкода. Більше не можу про це
думати.

9 серпня

Нарешті, я вдома. Назавжди. Тім і Алекс такі раді були мене бачити, що мені
стало гірко від того, що я так огидно поводилася в останні місяці. Потім
виповзла Щастя і облизала мені обличчя і руки, і мені здалося, що мама ось-ось
заплаче; я пораділа, що з нами немає дідуся і бабусі, що вони не бачили
усього цього.

Здається, тато зрозумів, що я відчувала, він був такий ніжний і ласкавий. Милий,
милий татусь, він завжди мене розуміє. Після того, як ми трохи поговорили, він
запропонував мені піднятися до себе і поспати, що було дуже дивно, тому що мені
хотілося побути наодинці у своїй кімнаті, зі своїми дивними занавісками, з
своїми шпалерами і зі своїм ліжком, хотілося знову відчути навколо стіни
рідного будинку, де внизу зібралася моя прекрасна, дбайлива сім'я. Я так, так
їм вдячна за те, що вони не ненавидять мене, адже я сама себе ненавиджу за
багато речей.

10 серпня

Милий Щоденник, зараз дві години ночі, ніколи в житті мене не відвідувало таке
прекрасне почуття. Я знову намагалася молитися. Насправді я просто хотіла
подякувати Богу за те, що мене витягнули звідти і я знову вдома, але потім я
стала думати про Яну і Марсі і уперше мені захотілося, щоб Бог їм теж допоміг.
Мені хотілося, щоб у них усе налагодилося і вони не потрапили у результаті в
психіатричну лікарню. Господи, будь ласка, нехай у них усе буде добре,
допоможи їм і допоможи мені.

12 серпня

Тату трапилася нагода повернутися на схід, щоб закінчити курс лекцій.
Здорово, правда? Звичайно, це не здорово для доктора N, тому що у нього
інфаркт, і, я сподіваюся, він видужає, але все одно, тата попросили його замінити
у останню хвилину, так що ми всі разом житимемо в їх приголомшливому будинку і усе
таке. Ну, здорово, так?

14 серпня

У мотелі залишився тільки один двомісний номер, так що ми з Алекс спали в одному
ліжку, мама з татом в іншій, а Тіму довелося лягти на підлозі. Але він і не
заперечував, сказав, як в поході. Довго сперечалися, кому першому йти у ванну. Я
виявилася останньою, але це нічого, тому що я, милий Щоденник, хотіла
поговорити з тобою.

Усе було б зовсім чудово, якби Джоєль був з нами. Не вмстачає тільки
його; правда, було б трохи проблематично - усім ділити одну кімнату і ванну,
до того ж ми ще і не одружені. Хоча, якщо б ми були одружені, усе б ще
ускладнилося, але я не дозволяю собі навіть думати про це. У моєму житті більше не
буде сексу до тих пір, поки я не присягнуся піклуватися про одного чоловіка - і в
печалі і в радості. Ми будемо разом, поки смерть не розлучить нас. Думаю, і після
смерті ми залишимося разом. Я просто не можу собі уявити, що Бог,
що створює людей, що люблять один одного, може допустити, щоб вони страждали від
самотності, потрапивши на Небеса. Бабуся і дідусь і мама і тато ніколи не були б
щасливі, якби не знайшли один одного. Я упевнена, що бабуся померла тому,
що не могла винести розлуки. З нею усе було в порядку, крім того, що вона не
хотіла жити без дідуся.

Цікаво, чи цілувала мама коли-небудь іншого чоловіка, окрім тата. Ой, ну
звичайно цілувала, адже тато іноді дратує її із-за Хамфрі, але, я упевнена, вона
ніколи не займалася сексом з Хамфрі. Думаю, коли бабуся і мама були
молодими, не багато дівчат дозволяли собі такі речі. Добре б, якби і
зараз усе залишалося так само. Тоді легше було б залишитися дівою до
заміжжя і тільки після нього дізнатися, в чому сіль життя. Цікаво, як у мене
усе буде? Мабуть, здорово, адже я майже діва, в тому сенсі, що
ніколи не займалася сексом на тверезу голову, тільки під кайфом; я упевнена,
що без наркотиків я боятимуся до втрати свідомості. Сподіваюся, на той час,
як я вийду заміж за кохану людину, я забуду усе, що зі мною відбувалося.
Приємні думки про майбутнє, правда? Лягати в ліжко з людиною, яку
любиш.

Моя черга йти у ванну, біжу.

Бувай.

17 серпня

Ну, ми добралися. Сьогодні у тата починаються заняття. У другій половині дня
поїдемо дивитися місто. Коли ми приїхали, було темно, але район просто
чудовий, така буйна рослинність, усе зелене і цвітуче. Я так
рада, що ми тут. Ми усі так виснажені із-за вчорашнього дня і попередньої ночі,
мама з татом вели машину по черзі, щоб швидше добратися. Два дні і ніч в
машині - і ми ледве встигли вчасно, але було цікаво подивитися на країну, в
якій нам пощастило народитися. Тато сказав, що назад поїдемо повільніше
і, може, навіть заїдемо в Чикаго побачити Джоєла. Це було б чудово!!!
Боюся розчепити схрещені пальці навіть для того, щоб поїсти або написати що-
небудь.

20 серпня

Представ мене на вечері з чаєм в університеті! І, що ще більш вражаюче,
представ, мені там сподобалося, хоча і було трохи нудно. Напевно, я стала
старшою. Бувай.

22 серпня

Усе, більше ніяких пригод для цікавої жінки! Схоже, я забрела в
гігантський кущ отруйного плюща, причому без сторонньої допомоги. Взагалі-то, його
тут не дуже багато, але вгадай, хто примудрився його знайти?

Я опухла, почервоніла, усе тіло свербить, очі перетворилися на вузькі щілки, так
що я ледве можу бачити, загалом, виглядаю я відмінно. Приходив лікар і зробив мені
укол, але те, що він говорив, звучало не занадто обнадійливо. Чорт!

24 серпня

Не знала, що отруйний плющ такий отруйний, на Алекс теж потрапило, мабуть з мого
одягу. Їй не так погано, як мені, але у неї теж усе свербить, і відчуває вона
себе неважно. Приходило декілька чоловік з університету дізнатися, де я його
знайшла, щоб знищити його, але я навіть не знаю, як він виглядає.

27 серпня

Урра! На вихідних ми їдемо в Нью-Йорк! Мама, Тім, Алекс і я завтра сідаємо на
потяг і повернемося тільки в понеділок. Здорово, так?

Не можу дочекатися. Від плюща залишилися тільки рожеві плями, але, думаю, їх вже
можна приховати макіяжем. Сподіваюся на це. Завтра в сім п'ятнадцять ми від'їжджаємо, і
тато сказав, що я зможу купити багато всякої всячини для школи. Ура! Ура!

29 серпня

У Манхеттені занадто жарко і нудно, навіть не віриться. У великих магазинах ще
нічого, але варто опинитися на вулиці - таке відчуття, що потрапив в піч. Від
тротуарів піднімається жар і збирається у величезні хмари, не розумію, як тут
люди живуть. Джоєл говорить, що в Чикаго так само, насилу віриться. Велику частину
ранки ми провели в магазинах у Блумінгдейлі, а потім пішли в кіно в Радіо-Сіті,
щоб хоч якось сховатися від спеки.

Поїздка на метро була найбільшою помилкою в нашому житті. Там було стільки
народу, що нас спресували як квашену капусту, та і пахло там не краще. За
мною висіла на поручні одна товста стара пані в сукні без рукавів, у неї під
пахвами були просто неймовірні пташині гнізда. Це було саме смердюче видовище,
що я бачила у своєму житті.

Сподіваюся, Тім цього не бачив, а то він назавжди може втратити інтерес до жінок.

Завтра йдемо в Музей сучасного мистецтва і ще в пару місць. Не думаю, що ми
затримаємося тут в неділю, мама отримує таке ж "задоволення", що і ми.

2 вересня

В Чикаго ми не заїдемо. У університеті якісь зміни в складі
викладачів, і тату треба повертатися. Він запропонував змінити маршрут і все-
таки заїхати ненадовго в Чикаго, але я не можу бути настільки інфантильною, до
того ж я все одно побачуся з Джоєлом через декілька тижнів, та ми і не
заручені. Хоча мені б так цього хотілося.

4 вересня

Весь день і майже всю ніч в машині, це так вимотує. У тата вже очі
повилазили, а Алекс крутилася всю дорогу. Мені б хотілося допомогти і повести машину,
але тато сказав: ніякого водіння без прав. Отримаю їх, як тільки зможу. Ще
один рекламний щит, і я з'їду з глузду!

6 вересня

Нарешті вдома. Бідному тату відразу треба в університет, а він вимотаний до
межі. Якщо вже я так втомилася, не уявляю, як він в такому віці ще може
переставляти ноги. Мама пурхає по будинку як пташка, думаю, це через те, що вона
ВДОМА, ВДОМА, ВДОМА. Таке прекрасне, дивовижне, дивовижне слово!

Я і сама починаю почувати себе набагато краще. Ще кілька годин тому нам
здавалося, що ми ось-ось помремо, а тепер відкрилося друге дихання. Алекс втекла
до Тріш, забрати Хані, її котенят і Щастя, Тім ходить по своїй "смердючій", як її
називає Алекс, кімнаті. А я насолоджуюся своїм улюбленим заняттям - сиджу у своїй
улюбленій кімнаті зі своїми улюбленими книгами і речами. Не можу вирішити, чим спочатку
зайнятися - пограти на піаніно, полежати і почитати або подрімати.

Здається, виберу подрімати.

7 вересня

Сьогодні в аптеці зустрілася з Фаун N, вона запросила мене увечері в гості
поплавати у них у басейні. Приємно, так? Може, вдасться цього року потусоваться
з "правильними" хлопцями, і тоді жоден наркоша просто не наважиться до мене
підійти? Це було б ідеально. Фаун і її сестри займаються водним балетом, а я
той ще плавець, але вона обіцяла мене навчити. Сподіваюся, я не потону і не розіб'ю
голову в дрібній частині басейну.

Не розумію, чому я почуваю себе такою незахищеною і переляканою. Я знаю Фаун
зовсім недовго, а вже ревную її до усіх її друзів. Мені здається, що вони
симпатичніші і розумніші мене і що ніхто з них не хоче моєї присутності, що
досить безглуздо, тому що вони постійно мене до себе запрошують. Схоже, я
просто дурка. Я тільки сподіваюся, що ніхто не чув цих мерзенних чуток, що
ходили про мене. Не знаю, з ким говорили Яна і Марсі і інші наркомани, але,
сподіваюся, не з усією школою. Не хочу, щоб мені знову було боляче. Цікаво, усі
дівчатка так само усього бояться? Якщо я чекаю, що хлопець запросить мене на побачення,
я до смерті боюся, що він цього не зробить, а якщо зробить, то мені буде страшно
йти. Ось учора ввечері, коли ми плавали, приїхала компанія хлопців, і тато Фаун,
дуже мила людина, запросив зайти і випити пуншу. Ну, ми трохи
подурачились, а потім відправилися в патіо і танцювали на мокрому бетоні.
Напевно, я виглядала досить симпатичною, тому що Френк N покликав мене на
побачення. Взагалі-то, він запропонував проводити мене до будинку, але мені хотілося
залишитися і допомогти Фаун навести лад. Але думаю, що річ у тому, що я не можу
залишатися з хлопцями наодинці. Мама говорить, це просто через те, що я знову не
упевнена в собі і налякана; сподіваюся, вона права. Дуже сподіваюся.

Уранці мене розбудив дзвінок Фаун. Вона хоче влаштувати вечірку в наступну
п'ятницю і запросити хлопців. Зайду до неї вдень, допомогти їй усе спланувати, але
краще б мені залишатися осторонь. Учора її теж запросили на побачення, так що
увечері вона піде з Уоллі в кіно. Мені майже хочеться, щоб вона відмовилася. Не
розумію, чому я за неї хвилююся, вона на декілька місяців старше мене. Гадаю,
корінь більшості проблем криється в хлопцях. Принаймі, більшість
моїх проблем було із-за них, а може, я сама собі брешу. Сьогодні прочитала статтю
про особисту відповідальність, там говориться, що діти, яким не дозволяють
приймати які б то не було рішення, ніколи не стають дорослими, то ж
торкається і дітей, яким доводиться приймати рішення, коли вони до цього не
готові. Мені здається, я не потрапляю ні в одну з цих категорій, але все одно ідея
цікава. Бувай.

Представляєш, сьогодні дзвонила місіс N, моя стара вчителька по фортепіано,
вона хоче, щоб я виконувала соло на концерті її учнів. Вона хоче, щоб їй
виділили невелику аудиторію в університеті, і збирається надрукувати афішу і
програмки з моєю фотографією на обкладинці. Вона, звичайно, знає про мої руки, так
що це усе буде набагато пізніше, але все одно здорово! Я і не думала, що роблю
такі успіхи! Правда! Чесно-чесно не знала!

Вона хоче зайти до нас як-небудь увечері і усе обговорити з моїми батьками, але,
якщо чесно, я в ауті. Не можу повірити, що це правда. Я, звичайно, займаюся
щодня, а іноді граю просто так, для задоволення, коли нічим зайнятися,
але це просто тому, що я не люблю телевізор, особливо те, що дивляться 1км з
Алекс, краще почитати. Я правда не розуміла, що роблю такі успіхи. Цікаво,
а хлопці не вирішать, що це ідіотське заняття? Не хочеться псувати з ними
стосунки, особливо зараз, коли усе так добре налагодилося. Поговорю про
це з Фаун, але після її вечірки. Просто зараз це єдине, про що вона в
стані думати.

P. S. Отримала чудовий лист від Джоєла. Йому не терпиться мене побачити. Не
стала говорити йому, що відчуваю те ж саме, але, думаю, він знає.

У мене почалися місячні! Тепер можна бути спокійною і за це! Цікаво, мама
дуже засмутиться, якщо я куплю тампакс замість котекса. Напевно,
засмутиться, краще не випробовуватиму долю, хоча це позначиться на завтрашньому
вечері. Гаразд, неважливо. Одягну картаті брюки і новий топ, це, звичайно,
нудно, але нічого не поробиш, доведеться задовольнятися і цим, вірно?

18 вересня.

Уранці дивилася на небо і зрозуміла, що літо майже кінчилося. Стало сумно,
здається, що його і не було. Не хочу, щоб воно закінчувалося. Не хочу
ставати старше. У мене є цей безглуздий страх, що одного прекрасного дня я
стану старою, так і не побувши толком молодою. А може, я вже зруйнувала
власне життя або це ось-ось станеться. Може таке бути, щоб життя
пройшло, а ти цього і не помітив. Чорт, у мене мурашки по шкірі, коли я думаю про
це.

(?)

Блін! Я тупа! Завтра ж день татового народження, а я зовсім забула. Мама з Тімом
планували сімейний вечір, а я так забігалася з Фаун і іншими, що вони не
хотіли мене відривати із-за всяких дрібниць. Відразу видно, хто виродок в цій сім'ї.
Гаразд, немає сенсу себе звинувачувати. Треба придумати для тата щось суперособливе і
здивувати усіх.

Мама була права. Мої передчуття щодо вечірки Фаун були безглуздими. Усе було
просто здорово. Батьки Фаун дуже милі, і усі, хто там був, відмінні хлопці.
І Джес N, вона наступного року збирається стати президентом Студентського
ради, - і Тесс, голова Клубу дівчаток, і Джуді, та усі. Пам'ятаю, як рік
назад я думала, що вони просто зборище нудних дурнів, а тепер, сподіваюся, вони
дадуть мені ще один шанс і я не отримаю від них по голові.

Напевно, якби я була дійсно дорослою людиною, я б визнала той
факт, що рано чи пізно хто-небудь почне говорити про те, що я сиділа на
наркоті, хоч це і було вже тисячу років тому, і тоді кожен нормальний
батько накаже своїй дитині не спілкуватися зі мною, тому що це зіпсує їх
репутацію. І тоді кожна нормальна дитина зрозуміє, що я насправді собою
представляю. А якщо вони дізнаються, що я ще і в психлікарні лежала, то уявляю, що
творитиметься у них в головах і що вони про мене говоритимуть! Думаєш, в
школі, де більше дев'ятисот дітей, я зможу перейти з одного табору в інший?
Так, я зможу, якщо вони мені дозволять! Зможу! Будь ласка! Будь ласка, дозволите
мені!

Може, мені слід поступити чесно і розповісти про себе усю правду Фаун і її
батькам.

Думаєш, вони зрозуміють? Або усім буде тільки гірше? Я знаю, що рано чи пізно
доведеться розповісти Фаун про лікарню. Вона вже запитувала про мої руки, і я більше
не можу їй брехати. Знать би, що робити. Якби хто-небудь міг підказати, як
з усім цим впоратися, я б не сиділа в ліжку, не сушила голову і не
турбувала тебе. Усі тільки і говорять "Роби те, роби це". Упевнена, мама з
татом почувають себе через це ще гірше, ніж я. Вони стараються взагалі не
згадувати про лікарню. Думаю, що їх кращі друзі не знають, що сталося.
Чому життя така важка штука? Чому ми не можемо бути просто собою? Чому
інші не можуть нас сприймати такими, які ми є? Чому я не можу просто
бути собою, яка я зараз, замість того щоб постійно знаходитися в напрузі,
говорити туманно і засмучуватись з приводу свого минулого і майбутнього. Мене
дратує, що я можу завтра знову опинитися в компанії Яни, Лейна, Марсі і інших;
іноді хочеться, щоб мене взагалі на світі не було. Цікаво, що подумав би
Френк, якщо б дізнався, що у мене усередині? Напевно, втік би, як переляканий
кролик, або тут же вирішив би, що може отримати від мене усе, що йому потрібно, а
треба йому тільки одно!

Як би я хотіла заснути. Час іноді біжить так швидко, що за ним просто не
встигаєш, як останні два-три тижні. Години, хвилини, дні, тижні, місяці
зливаються і розчиняються. Сьогодні день татового народження, а завтра-мій. Сто років
назад я б, напевно, вже була заміжня і народжувала б дітей де-небудь на фермі.
Напевно, мені повезло, що зараз усе відбувається не так швидко. У будь-якому випадку
мені пора починати думати і поводитися як доросла.

Пізніше

Збігала сьогодні купила тату в'язаний жилет. Упевнена, він йому сподобається, він
якось сказав, що бачив схожий у містера Тейлора і що це ідеальний варіант
для офісу, коли не хочеться надівати піджак. Тепер треба закінчити
вірш, нарешті хоч щось зроблю правильно. Цікаво, у інших
життя теж таке ж засмикане і заплутане, як у мене? Сподіваюся, що ні, такого
нікому не побажаєш.

Цікаво, вони поєднають наші дні народження або влаштують два вечори? Від двох
тортів за тиждень кому хочеш погано стане.

Ще один день народження! Буду майже стара, принаймі перевалю за другу
половину тінейджерства. Здається, ще учора була дитиною.

Не встигла розплющити очі, як подзвонив Френк, звав погуляти увечері, але я
відповіла, що усі вихідні повинна провести з сім'єю. Він розстроївся, але,
здається, повірив. Знизу доноситься такий запах, ніби там смажать цілу бочку
бекону, а мені так хочеться їсти, що я готова з'їсти свою спідницю.

P. S. День татиного народження вийшов супер! Усе було так по-сімейному спокійно,
ми провели дивний вечір, розповім пізніше.

P. P. S. Йому сподобалися і жилет, і вірш. Думаю, що вірш
сподобався йому більше, тому що я написала його спеціально для нього. Він навіть
розплакався, коли читав.

Пізніше

Внизу усі щось роблять, і увесь будинок наповнений ароматами, від яких слинки
потекли б навіть у короля або якої-небудь казкової принцеси. Цікаво, що
вони роблять. Мама, Тім і Алекс не дозволяють мені спуститися у вітальню. Мені веліли
піднятися до себе, прийняти ванну, зробити зачіску і не спускатися доти,
поки я не перетворюся на найпрекрасніше створіння на землі. Не знаю, чого вони від
мене чекають, але поекспериментувати буде весело.

Пізніше

Ніколи не здогадаєшся! Джоєл приїхав! Я думала, він затримається із-за своєї
роботи, але... Ну, досі не можу повірити. Бридкий. Він тут вже чотири дні, і
взагалі він був вже у вітальні, коли сьогодні удень я повернулася додому в старих
обрізаних шортах і старому светрі тата, забрудненому білою фарбою. Він
сказав, що, коли я піднімалася по сходах, він вже був готовий бігти назад в
Чикаго, і слава богу, що я переодягнулася у білу сукню і наділа нові босоніжки.
Він не міг повірити, що це одна і та ж людина. Тім з татом сміялися і
сказали, що їм довелося прив'язати його до стільця, щоб він не утік після того,
як побачив мене вперше.

Це був дуже, дуже веселий вечір. А ще я упевнена, що вони просто жартували надімною.
Сподіваюся на це. Загалом, коли Джоєл побачив мене, він поцілував мене прямо
у губи перед усією моєю сім'єю і обійняв так, що, я думала, мої нутрощі і
хребет сплюснуться як картопляні чіпси. Це було приємно, хоча і трохи
незручно.

Вони планували це усе літо. Я думала, що мій день народження буде просто
продовженням татового, а вийшов кращий в моєму житті день народження. Джоєл
подарував мені на знак дружби біле кільце з емаллю, покрите маленькими квіточками,
носитиму його до кінця життя. Воно і зараз у мене на пальці, таке миле. Мама
з татом подарували мені шкіряний піджак, мені такий давно хотілося, Тім подарував шарф,
а Алекс арахісових карамельок власного приготування. Тім, тато, Джоєл і навіть
я з'їли майже усі, що вона подарувала тату на день народження. Мила маленька
Алекс, їй вдаються арахісові карамельки краще., чим нам з мамою, і вона знає це
і не видає своїх секретів, може, це усе тому, що вона сама така солодка.
Нам з Джоэлом вдалося побути наодинці всього хвилин десять, ми посиділи на
сходинках ганку, а потім тато відвіз його туди, де він зупинився. Навіть забула
його запитати - нам про стільки треба було поговорити, - але я упевнена, що
подобаюся йому. Велику частину вечора ми трималися за руки, правда, це не надто
багато означає. Алекс увесь час висіла на іншій його руці, а Тім усе намагався
потягнути його, щоб показати, що він назбирав за літо.

Гаразд, якщо я маю намір встати завтра в шість, щоб позайматися, пора йти
спати.

А ще хочу, щоб мені приснився сьогоднішній чудовий день і те, якими
чудовими тепер будуть усі наступні дні.

21 вересня

Прокинулася ще до будильника. Тільки п'ять хвилин шостого, не думаю, що ще хто-
небудь, окрім мене, не спить в цьому кварталі. Якщо чесно, напевно, я просто безглуздо
боюся знову йти в школу, хоча я упевнена, що усе буде в порядку, адже у мене
є Джоєл і мої нові супер-правильні друзі, вони допоможуть мені. До того ж я
тепер набагато сильніша, чим раніше. Правда. Раніше думала, що заведу новий
зошит, після того, як ти закінчишся, і що у мене усе життя буде щоденник або
щось в цьому роді. А тепер думаю, що навряд чи. Щоденники потрібні, коли ти молодий.
Ти рятував мій розум сотні, тисячі, мільйон разів. Але коли людина стає
старше, вона повинна уміти обговорювати свої проблеми з іншими людьми, а не з частиною
самого себе, ким ти був для мене. Ти згоден? Сподіваюся, адже ти мій самий
близький друг, і я завжди буду вдячна тобі - за те, що ти завжди розділяв з
мною мої сльози, душевний біль, терзання і сумніви, щастя і радощі. Це усе
було на краще. Мені так здається. Бувай.

ЕПІЛОГ

Героїня цієї книги померла через три тижні після свого рішення не заводити
новий щоденник.

Її батьки повернулися з кіно і знайшли її мертвою. Вони викликали міліцію і лікарів,
але було вже пізно.

Було це випадкове передозування або умисно Ніхто не знає, та в якомусь
сенсі це і неважливо. Важливий той факт, що вона померла, і її смерть була лише
однією з тисяч смертей від передозування наркотиків того року.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/10601/33471

Переводчики: faetonukr, Dina_Darina, Natalya, webman1987