Готовый перевод EN LA CAVERNA de Juan Carlos Carta / В Печері Хуан Карлос Карта: 1

"Ми знаємо, що він терпіти не міг філософів, і, мабуть, воювати проти них їхньою ж таки зброєю приносило йому войовничу і солодку втіху."

"Історія вічності"

Хорхе Луїс Борхес

Коли він ще був дитиною, то винайшов коробку-проектор для проектування "фотограм". Механізм був простий: фотографії проектувалися на потріскану стіну його кімнати. Винахід складався з коробки з-під взуття з двома дірками з боків: до одної кріпився затискач із власним джерелом струму у сто вольт, з іншого ж боку невеличка дірочка пропускала достатньо світла, щоб зробити рамку чіткою. Довершувало винахід збільшувальне скло, яке він власноруч наближував і віддаляв від коробки. Фотографії, завжди одні і ті самі, вставлялися у проріз, який він робив на дні і на кришці взуттєвих коробок, що батько купував кожні три місяці.

І все одно, не зважаючи на такий незмінний набір фотографій, хлопчик спромігся досягати різноманітності, адже його дядько, що працював проектувальником в кінотеатрі, подарував йому цілу купу залишків фотоплівок.

За один показ він брав плату у п'ять сентаво і дітлахи з усієї округи неодмінно збігалися, щоб подивитися на чудернацьке нерухоме кіно. Тим паче, що за допомогою простої зміни порядку кадрів і накладання на них невеличких сценаріїв, що хлопчик писав під-час сієсти і сам же їх озвучував, він завжди вмів заново зацікавити свою маленьку аудиторію і показати їм ще досі не бачені фільми. Ні ті ж самі обличчя, ні однакові пейзажі не могли завадити цьому витівникові у вигадуванні все нових і нових історій.

І ви завжди могли зрозуміти, що видовище добігає кінця, коли відчували запах паленої взуттєвої коробки. Адже лампа, яку та мала всередині, розжарювалася так - аж дим валив.

Але йшов час і хлопчик виріс. Проте щось в ньому завжди було не так. Він ніколи не був схожий на інших юнаків свого віку: завжди тихий, замкнений. Ніколи ви не могли б зустріти його з іншими юнаками у місцевому барі, чи на вечірках, що влаштовувала його школа, в оточенні своїх однокласниць. Він ніколи не любив футбол.

І якщо ви гадаєте, що йому подобалося ходити в кіно, адже все його життя було наповнене любов'ю до цих магічних картинок - ви жорстоко помиляєтеся. Він ненавидів кіно. Все те лайно, що відбувалося на екранах кінотеатрів, лиш навіювало на нього нудьгу. А всі ці кривляки-актори, що протягом двох з половиною годин виливали на плівку свої фальшиві емоції і облудні жести, ті й зовсім викликали в нього непереборну відразу.

До речі про фальш: все це ваше, так зване життя - ось воно вже точно здавалося йому найбільшою підробкою з усіх

Все, ну просто абсолютно все викликало в цього підлітка страшенну нудьгу.

Хоча, ні.. Було дещо, що насправді зацікавило цього юнака. Щось, справді пов'язане з його картинками і проекціями. Щось, про що він ніяк не міг перестати думати. Не весь час, звичайно, але в ті моменти, коли він згадував своє дитинство. Але він розумів, існує потаємний зв'язок між його картинками і проекціями і оповіданням, яке вони нещодавно прочитали у школі: "Печерою" з "Республіки" Платона.

Чим глибше він занурювався у платонівський текст, тим зрозумілішою для нього ставала одна думка: в його житті була ця печера, він знайшов її крокуючи шляхом докси в пошуках сліпучого світла нового дня. Проектувальник, що покинув свої картинки, щоб увійти у світло Єдиної Істини. Його істини: безводної пустелі сповненої розпеченого піску. І він має пересікти цю пустелю. Пустелю - фотограму, обвуглену лампою у сто вольт. Він відчув себе обраним. Обраним пройти цей шлях. Єдиною істотою на землі, що спромоглася збагнути цю приховану мудрість, що так рідко являла себе світові. І він мав пронести її з собою, вглиб печери. Рано чи пізно - неважливо коли - він має звільнити їх, навічно осліплих. Сам Платон схвалив це. А це вам вже не жарти.

Так, одного дня, який, пізніше, буде відмічений всією пресою країни, він зайшов у свій клас. Сповнений відчуття своєї обраності, юнак був готовий розділити з однокласниками свою мудрість. так. як це було продиктовано догмою Платона. Як і кожен день до того, він підійшов до своєї парти, відкрив рюкзак, дістав з нього пістолет і відкрив вогонь. Він застрелив сімох. А потім, серед цього пекельного хаосу, підніс пістолет до скроні і натиснув на курок.

Але схибив. Він не помер від пострілу. Більше того, отримав лише невеличку подряпину. Однак думка про те, що він, певно, вже мертвий, повністю позбавила його сил, і він зомлів прямо там, у пекельній класній кімнаті. А коли прийшов до тями, навколо нього вже зібралася група з психіатрів і соціальних працівників. Вони бажали знати: чому? Тож він розповів їм про старі фільми, про нерухомих персонажів. Також він розказав їм про глибоку печеру, наповнену образами, про те, що для того, щоб з'явилося світло, треба було підпалити порожнечу. І що існує сліпуче світло, світло Істини, що зійшло на нього. І що в нього була чітка місія. Його істина полягала в тому, що все було даремно, що всі ми лише шкідники, які повзають по колу без жодної мети. Що ми просто спроектовані на стіну примари, з накладеними на нас ідіотськими діалогами. Останнє, про що їм повідав юний вбивця, було те, що не існує жодної печери, тим паче, жодного світла, яке допомогло б нам побачити Істину.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/27615/92871

Переводчики: burshtina