Готовый перевод Nine Princes In Amber / Дев'ять принців з Амберу: Chapter 1

Все доходило кінця, опісля цілої вічності, як здавалось мені.

Спробував поворушити пальцями ніг. Вийшло. Я лежав горілиць на лікарняному ліжку, ноги закуті в гіпсові пов'язки, та принаймні я відчував їх.

Замружив очі, тоді відкрив, й так тричі.

Кімната перестала хитатись.

Куди, чорт забирай, мене занесло?

Зрештою туман трохи розвіявся і деякі спогади до мене повернулись. Я пригадав вечори із медсестрами та шприцами. Щоразу, як я починав приходити до тями, приходили та накачували мене якимись препаратами. Ось все як було. Саме так. Хоч тепер я почувався більш-менш пристойно. Їх треба зупинити.

Але чи вийде?

Та мені в голову влізла думка: може, що ні.

Якась природній скептицизм щодо безкорисливості усіх людських спонукань важко навалився на груди. Мене накачали наркотиками, раптом зрозумів я. Жодних на те причин, як відчувалось мені, і жодних причин спинятись зараз, якщо їм за це заплатили. Отже зберігати спокій та зіграти сплячого, промовив голос моєї гіршої, якщо не мудрішої, частини.

Так я і вчинив.

Хвилин за десять у кімнату зазирнула медсестра, і я прикидався, що даю хропака. Вона пішла.

До того часу, я вже відтворив у пам'яті деякі подій.

Невиразно пригадувалась якась аварія. Що відбувалось потім, все іще як у тумані, перед тим - анінайменшого уявлення. Та спочатку я опинився у лікарні, і лише потім - тут, згадалось мені. Але чому? Я не знав.

Проте, з ногами ніби все все гаразд. Досить, аби втриматись на них, хоч і не відомо скільки минуло після переломів, а я знав, що вони були.

Тому я і піднявся в сидяче положення. Це вартувало значних зусиль, черз виснаженість м'язів. Темрява та жменька зірок відкривались через вікно. Я підморгнув до них та звісив ноги з краю ліжка.

У голові запаморочилось, але, коли потроху минуло, я підвівся, вчепившись у поручень узголів'я, та зробив свій перший крок.

Добре. Ноги мене тримали.

Отже, чисто теоретично, я був у формі, щоб забратись геть.

Я повернувся до ліжка та, витягнувшись на ньому, задумався. Мене трусило й кинуло в піт. Казкові сни...

В державі датській завелась гнилизна.

Я потрапив у катастрофу з автівкою. Ще й яку катастрофу.

Тоді двері розчинились, впускаючи промінь світла, й крізь примружені повіки я побачив медсестру зі шприцом у руці.

Вона пiдiйшла до лiжка, широка темноволоса тiтка з мiцними руками.

Як тільки та підійшла, я встав.

"Добрий вечір," промовив я.

"Як... добрий вечір," відповіла вона.

"Коли мене виписують?" спитав у неї.

"Я мушу спитати в лікаря".

"Ну то давайте", - сказав я.

"Будь ласка, закатайте рукав".

"Ні, дякую".

"Я мушу зробить вам укол".

"Нічого подібного. Мені уколів не треба".

"Боюся, це залежить од лікаря".

"Тоді покличте його та нехай він сам і скаже. А тим часом - я того не дозволю".

"Боюсь, у мене такий наказ".

"Еге ж, як Ейхман - а дивіться, чим він закінчив" - я сумно похитав головою.

"Ну що ж, - сказала вона. - Мені доведеться доповісти..."

"То давайте, - я сказав, - а поки ви морочитеся, скажіть-но йому, що я вирiшив виписатися вранцi."

"Це неможливо. Ви навiть ходити не можете - та у вас iще й внутрiшнi травми..."

"Ми це побачимо, - сказав я. - Добраніч".

Вона вивихнулася звiдти, нiчого не сказавши.

А я лежав собі й роздумував. Здавалося я потрапив у якусь-то приватну лікарню - отож і хтось-бо мав би платити рахунки. Чи знав я хто? Ніякі родичі не ставали перед очима. Так само друзі. Хто тоді лишався? Хіба вороги?

Я занурився в роздуми.

Нічого, ні.

Нікого, хто б мені потрафив.

Я зірвався зі скелі в машині та пірнув ув озеро, пригадалося раптом. І це все, що я міг осягнути.

А зовуся я...

Мене струсонуло й обсипало потом.

Я знати не знав, хто я такий.

Аби збавити час, я всівся та зірвав усі бинти. Під ними, схоже було, все зажило, та здавалося, так і треба зробити. Я зламав гіпс на правій нозі залізним прутом, що вирвав з узголів"я койки. Мені раптом дочулося, що треба тікати звідти якомога швидше, що мені було чого робити.

Спробував стати на праву ногу. Все гаразд.

Розламавши гіпсову пов'язку на лівій, підвівся та підішов до шафи для одягу.

Порожня.

Тоді почулись кроки. Я повернувся до ліжка та накрив залишки гіпсу та зняті бинти.

Двері розчинились знову.

Мене залило світлом, й дебелий чоловік у білому халаті стояв біля стіни тримаючи руку на вимикачі.

"Чого це розказують, що ви завдаєте клопоту медсестрі?" спитав він, отже більше не треба прикидатись сплячим.

"Не знаю," сказав я, "А що таке?"

На секунду чи дві його це занепокоїло, а тоді він насупив брови. "Час зробити вам укол".

"Ви лікар?" спитав я.

"Ні, але я уповноважений його зробити".

"А я - відмовити," зазначив я, "так як маю на це законне право. Що вам з того?"

"Ви отримаєте свій укол," промовив він, обходячи ліжко зліва та тримаючи в одній руці був шприц, який досі не було видно.

Я б сказав прийом був дійсно дуже брудним - сантиметрів десять нижче пояса, і чоловік упав на коліна.

"Роздери тебе чорт!" сказав він через якийсь час.

"Знову наблизишся," попередив я, "і побачиш, що станеться".

"Ми вміємо вгамовувати пацієнтів, як ти," видихнув він.

І я зрозумів, що час діяти.

"Де мій одяг?" спитав у нього.

"Роздери тебе чорт!" повторив чоловік.

"Тоді, гадаю, доведеться взяти твій. Давай сюди".

На третій раз стало нудно, тому, накинувши постільну білизну йому на голову, влупив залізним прутом по голові.

За дві хвилини, я б сказав, вбрався весь у кольори Мобі Діка та ванільного морозива. Огидно.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/39912/148539

Переводчики: Faith_Black, enej_zeus