Готовый перевод Обратный отсчет / Зворотній відлік: Розділ 1

ВІЙСЬКОВА БАЗА "ДИТЯТКИ-3", 25 ЖОВТНЯ, 03 ГОДИНИ 32 ХВИЛИНИ

Вночі база освітлювалася бідно. Втім, як і все південно-східне прикордоння Зони, за виключенням, можливо, Горностайполя і Страхолісся. Навіть з висоти пташиного польоту вдалося розгледіти лише вогні посадкового майданчика і ліхтарі навколо декількох об'єктів, котрі охоронялися, в селищах Оране і Дитятки. Така ж картина вимальовувалася і в районі військової бази, яка розташувалася ближче до Андріївці, що потонула в диких заростях, чим до Дитяток. Там злегка підсвічували тільки життєво важливі об'єкти, а в житловій, торговій і декількох допоміжних зонах панував щонайповніший морок. З точки зору інспекторів з Об'єднаного штабу Міжнародних ізоляційних сил, така економія була зайвою, але супроводжуюча делегацію людина в штатському мала із цього приводу іншу думку.

- Приземлимося, все зрозумієте, - пообіцяв він офіцерам. - А доки просто повірте на слово, таке щільне світломаскування - не примха.

- Побоюєтеся повітряних нальотів? У Зоні завелися летючі тварюки? - запитав полковник Дорогін, формальний керівник інспекторської групи. - В нашому плані вони не враховані. Або ми планували інспекцію виходячи з неповних даних?

- З повітря поки загрози немає, - "штатський" похитав головою. - Поки. Але якщо деякі мутанти освоїли телекінез, логічно чекати від них і успіхів в освоєнні левітації. Так що загрози немає саме "поки".

- Дуже інтригує, - іронічно помітив інший інспектор, представник білоруського угрупування. - Такі загадкові слова. левітація, телекінез. Поки! І надовго це ваше "поки", Володимир Іванович?

- Питання не до мене.

- Все вірно, - третій офіцер, представник Російського Генштабу, кивком вказав за ілюмінатор "вертушки". - Питання до Зони. Власне, тому ми і прилетіли. А плани. при усій повазі до Об'єднаного штабу. це лише рамки, в яких слід діяти. Коридор. Хьюго, ви згодні? Ви розумієте нас?

Четвертий офіцер, Натівський полковник Хьюго Паркер, тільки мовчки кивнув. Розумів і говорив він російською чудово, але доки не бачив сенсу втручатися у бесіду. З його точки зору, розмова йшла ні про що. Просто щоб скоротати час. Такого роду зайняття полковник не любив. Двадцять років служби в "зелених беретах" навчили його мислити виключно по суті. Штабне славослів'я його стомлювало. Його бачення майбутньої операції було простим: з'явиться загроза - реагувати, немає - бути напоготові. Дійти до мети, виконати бойове завдання і повернутися. От і всі плани, рамки і коридори.

Майже всі, не рахуючи невеликого доручення по лінії одного знаного відомства, що обожнює сунути ніс в чужі справи. Доручення було дрібним і не йшло врозріз з переконаннями полковника, але розігрувати заради його виконання шпигунські спектаклі Хьюго не збирався. За це йому не доплачували. Потрібно розвідникам, щоб все було за правилами, нехай летять сюди самі, бюджет у контори немалий.

- Пан Остапенко, - Хьюго підняв руку, привертаючи увагу колеги в штатському. - Де тут науковий сектор?

- Он там, - Остапенко вказав на темну пляму між двома відносно добре освітленими ділянками бази. - Ліворуч склади, справа бокси з технікою і ремзона. Між ними три ангари. Це і є науковий сектор. У вас там свої справи?

- Якщо залишиться час, - зберігши незворушний вираз обличчя, відповів Паркер. - Там працює один мій приятель. Хочу побачитися.

- Гадаю, час буде, - "штатський" кивнув. - Післязавтра. Приготуйтеся до посадки, панове офіцери!

Незважаючи на пізній, а точніше - ранній час, зустрічали інспекцію відразу троє чинів з місцевого штабу. Першим до майданчика підійшов підполковник у формі української армії й з жетоном чергового офіцера на клапані куртки камуфляжу. Підсвітивши ліхтариком, він швидко пробіг очима по припису, привітався з Остапенко і привітав інших інспекторів.

- Підполковник Фоменко, - козирнувши, відрекомендувався він Остапенко. - Згідно з попереднім розпорядженням Об'єднаного штабу, зі мною командир звідного загону спецназу полковник Казакевич і начальник центру підготовки військових провідників майор Краско. Ласкаво просимо на базу "Д-3".

- Полковник Дорогін, полковник Паркер, підполковник Аншаков і майор Куделя, - представив офіцерів Остапенко. - Інспектора від усіх чотирьох угрупувань Міжнародних ізоляційних сил.

- Прошу за мною, панове офіцери, в житловий сектор, - підполковник Фоменко зробив крок назад і убік і вказав напрям.

- Відставити, - скомандував Остапенко. - Часу обмаль. Полковник Казакевич, проводьте нас в приміщення, де ми могли б спокійно поговорити. Тільки недалеко. Інші вільні.

Казакевич окинув швидким поглядом «штатського» і зробив висновок, що «камуфляж» цієї людини не має відношення до його істинної професійної приналежності. Що було написано в «мандаті» Остапенко, командир спецназу поки не знав, але і без того бачив, що «київський фрукт» дуже навіть не простий. Швидше за все, на залишених удома погонах у нього великі зірки і взагалі повноваження не обмежені. Спецназівець беззвучно лайнувся. Працювати з такими «пінгвінами» найгірше. Вседозволеність плюс ілюзія всезнання в Зоні, навіть поблизу від неї, все одно, що пістолет із зведеним курком біля скроні. Один необережний рух, різкий звук, спалах, поштовх - і пиши некролог, а потім рапорти і пояснювальні, чому не вберіг високе начальство від необачних кроків. Попало, одним словом.

- Можемо пройти в спец-сховище, он там, за баштою, - Казакевич вказав на невеликий ангар, приблизно в третину від стандартного. - І від дощу, і від «вух» в самий раз.

- Сподіваюся, не радіоактивні артефакти в ньому «спец зберігають», - пробурмотів білоруський офіцер.

- Резервне, - коротко пояснив земляку Казакевич. - Але «акваріум» повний. Жодна шпигунська техніка не візьме. Гарантія. А спеціальне, тому, що там зберігаються трофеї і розташований невеликий арсенал штатної зброї. Запас ... для особливих оперативних заходів.

- Для інспекторів на зразок нас, - переклав москвич.

- Те, що треба, - схвалив Остапенко. - Крок ... е-е ... йдемо.

«Саме так, - подумалося Казакевичу. - Вбрався в цивільне - поводься відповідно. Не «кроком руш», а «йдемо». Конспіратор! Точно попало. Інакше не скажеш ».

Спецназівець зустрічав подібні інспекції вже не вперше і точно знав, про що казав, точніше - думав. Після того як Міжнародні сили організували навколо Зони більш-менш пристойний кордон, перевіряти його працездатність стали всі кому не лінь. Інспекції сипалися, немов осінній дощ - начебто нерегулярно, але насправді не рідше разу на тиждень. Іноді по дві, а потім семиденна перерва, але частіше - більш рівномірно. Найбільш врожайними на це діло були середа і четвер. Сьогодні, наприклад, був якраз четвер. Щоправда, цього разу Казакевич підозрював, що група прибула за іншим графіком, не щоб розв'язатися зі справами до вихідних, а виходячи з якихось особливих міркувань.

«Дуже особливих, напевно, якщо приперлися за добу до Викиду. Про те, що зараз в Зоні найбільш паршивий період, вони не могли не знати, але все ж таки прилетіли. Висновок: так і задумано. Що ж їх настільки зацікавило, невже Заклик? Або вони націлилися не на саму Зону, а на контингент що в ній промишляє? В принципі, напередодні Викиду у прикордонні виходить досить багато народу, дрейфувати на хвилях гравітаційних ударів задоволення так собі, і якщо інспекторам потрібна свіжа інформація з перших рук, отримати її в повному обсязі зручніше за все саме зараз».

Ця версія на перший погляд виглядала більш правдоподібно за попередню. Перевалочна база, офіційно - центральний пункт тилового забезпечення Міжнародних ізоляційних сил, насправді мала набагато більше функцій. Крім складів, рембата і казарм, тут розташовувався ще й армійський вербувальний пункт, госпіталь, а поруч головна базарна площа прикордоння, на якій щодня відбувалися тисячі чорних угод. Сталкери продавали тут хабар, який торговці всіх мастей скуповували і одразу ж перепродавали втричі дорожче баригам-розвізникам.

В окремому секторі бази працювали військові вчені, а за невисоким парканом трудилися над вивченням артефактів їх колеги з приватних фірм. Ще два сектора вважалися суто житловими, але насправді в них процвітали питущі заклади. У двох буферних зонах, між «торговим», «складським» і «науковим» секторами, були розташовані сектора, де базувалися підрозділи військових провідників і загонів міжнародних сил які патрулюють зону. А неподалік від бази, на березі Вересни, між Карпилівкою і Тереховим, влаштувався ще й просторий наметовий табір для «гостей». Тобто для тих, хто скуповував хабар або ж цікавився іншими сторонами життя прикордоння.

З точки зору будь-якого столичного генерала, така структура військової бази, нехай і допоміжної, була відвертим плювком на всі наявні статути і повним безладом, але життя поблизу від Зони диктувало свої закони, і до певного часу Об'єднаний штаб закривав очі практично на все, що творилося в «Дитятках-3». Втім, це не означало, що на базі панувала анархія. Просто всі мешканці «Д-3» зуміли пристосувати правила своїх спільнот до законів, за якими існували сусіди. Знайшли компроміс. Зона виявилася занадто складною загадкою, щоб шукати відповідь поодинці, і першими це усвідомили, як не дивно, військові. Усвідомивши, вони впустили на базу торговців, за якими потягнулися старателі, потім «гості» і так далі. Обмін живою інформацією, отримання для дослідження у військових лабораторіях будь-яких артефактів, обмін досвідом - все це виявилося на руку і «нашим», і «вашим». Тобто експеримент вийшов напрочуд вдалим, на тому всі й зійшлися.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/53584/231284

Переводчики: atlantix