Готовый перевод Severed Souls / Розлучені душі: Розділ 1

-- Приведи нам наших померлих.
Одночасно з голосом Річард відчув дотик крижаної руки на своєму плечі. Він витягнув меча у випадку бійки.

Троє чоловіків та дві жінки стояли у темряві одразу позаду місця, де він вартував. Багаття, яке догорало у далині у нього за спиною,
кидало мерехтливі червонуваті відблиски на п'ять невблаганних облич.

Схудлі постаті стояли в очікуванні, плечі опущені, руки безвільно висять по боках. Крім натяку на неминучий дощ, у повітрі витали запахи диму від табірного багаття, коней, пахощі бальзамину і цинамонових чагарів, які росли поруч, і запліснявілий запах вологого листя, яке пластом вкривало землю.

Проте Річарду здалося, що він також відчув запах сірки. Його серце несамовито билося в грудях від блискотливої сили древнього меча, яка пронизувала усе тіло. Річард стискав меча у кулаці, хоча ніхто з цих п'ятьох не виглядав чи діяв загрозливо. Проте їх пасивні пози не послабили його настороженості чи готовності битися, якщо вони спробують несподівано атакувати.

Найбільше Річарда збентежило те, що він пильно прислухався і приглядався до найменшого звуку чи руху у передсвітанковій тиші -- для того і стоять на варті -- але так і не зміг побачити чи почути, як ті п'ятеро підкралися з-заду. Йому видавалося неймовірним, що у таких густих та диких нетрях ніхто з них не здійняв шуму наступивши на прутик чи втоптавши сухе листя, чи захрустівши чимось впалим на землю. Річард більше ніж звик до перебування в лісі, і на ділі було неможливо, щоби щось таке велике як білка непомітно підкралося до нього, не кажучи вже про п'ятьох людей.

У часи коли Річард був лісовим провідником, він любив жартома підкрадатися до інших провідників. На це він був мастак, і такі вправи розвинули у нього своєрідне шосте чуття на будь-яку живу істоту поруч з ним. Людям дуже рідко, а можна сказати що й ніколи не вдавалося застати Річарда зненацька. Проте ці п'ятеро змогли.

Рідко коли хтось мандрував невторованими пустирями Темних Земель. Це було занадто небезпечне місце, щоб потикатися сюди. Кожен подорожній знав би це і не спокушав би біду, підкрадаючись до табору. Хоч одне неправильне слово чи несподіваний рух -- і Річард перестав би стримувати себе. Він застановився, прорахувавши і зваживши кожен рух. Якщо вони вчинять щось лихе, то він не вагатиметься захистити себе і тих, що у таборі позаду нього.
-- Хто ви такі? -- спитав він. -- Чого ви хочете?
-- Ми прийшли щоби побути з нашими померлими, -- відповіла одна із жінок схожим беземоційним голосом, як у чоловіка, що говорив раніше.
Погляди усіх п'ятьох, здавалося, пронизували його наскрізь.

-- Приведи їх до нас, -- сказала інша жінка, таким самим безтілесним голосом. Як і інші, на вигляд вона була шкіра й кості.
-- Про що ви говорите? -- запитав Річард
-- Приведи нам наших мерців, -- повторив інший чоловік.
-- Яких мерців? -- знову запитав Річард
-- Наших мерців, -- відповів ще один чоловік голосом, так само позбавленим будь-яких емоцій.
Із таких повторних відповідей нічого не довідаєшся.

Річард чув як позаду у таборі обережно і виважено рухаються солдати Першої Когорти, розбуджені звуками від витягування його меча. Вони відкидують покривала і зводяться на ноги. Річард знав, що вони хапатимуться за мечі, списи та сокири, які вони тримали поруч із собою навіть уві сні. Ці люди були завжди готовими до неприємностей. Не відводячи погляд від п'ятьох чужинців на довше, ніж необхідно щоби швидко кинути оком по сторонах у пошуку інших загроз, Річард знав, що позаду нього солдати жестами роздаватимуть команди, щоби зайняти захисні позиції.

Хоч би як далеко вони не були, та як тихо не поводились, він чув то кроки тут, то шорохи листя там. Чув як хлюпало болото під ногами у тих, хто поспіхом рухався через ліс, щоб оточити незнайомців. Ці люди були найкращими з найкращих -- досвідчені солдати, які важкою працею заслужили право вступити в елітні загони Першоі Когорти. Вони мали за плечима роки битв. Багато з них уже віддали своє життя, прийшовши до Темних Земель, щоби допомогти Річарду і Кален безпечно повернутися до палацу

На жаль, всі вони були ще дуже далеко від дому.
-- Я не знаю про кого ви говорите, -- сказав Річард, спостерігаючи за відчуженими поглядами п'ятьох людей перед ним.
-- Наших мерців, -- відповіла перша жінка неживим голосом. Річард нахмурився.
-- Чому ви кажете це мені?
-- Тому, що ти той самий, -- сказав чоловік, який його торкнувся раніше. Річард по одному, наче хвилями, піднімав пальці, щоби зручніше обхопити меча. Він переводив погляд з одного пустого обличчя на інше.
-- Той самий? Про що ви говорите?
-- Ти "фуер ґрісса ост драука", -- сказав один з чоловіків. -- Ти -- той самий.

Мороз пробігся по спині Річарда. "Фуер ґрісса ост драука" мовою Верхнього Д'Гарану означає "той, хто приносить смерть". Це ім'я, яким його названо у пророцтвах. Всього декілька людей, окрім самого Річарда, знали мертву мову Верхнього Д'Харану. Та найдивнішим було те, звідки ці п'ятеро знали, що ці слова стосуються саме його. Річард не відводив меча від п'ятірки, пересвідчуючись, що вони не спробують підійти ближче, хоча ніхто і не намагався. Хотів бути впевненим, що у разі потреби він матиме достатньо місця для бійки.
-- Де ви це почули? -- запитав Річард
-- Ти -- той самий, ти -- "Фуер ґрісса ост драука": той, хто приносить смерть, -- сказала одна з жінок.
-- Це те, що ти робиш. Приносиш смерть.
-- І чому ви вирішили, що я зможу привести вам ваших мерців?
-- Ми досить довго шукали наших мерців, -- сказала жінка. -- І нам потрібно щоб ти іх привів.
-- Приведи нам наших мерців, -- повторив інший чоловік, вперше з відтінком наполегливості, яка Річарду зовсім не сподобалася.

Це, здавалося, мало якийсь сенс для тих п'ятьох, але не для Річарда, хіба що свідчило про їх криве тлумачення. Він знав всі три древні значення імени "Фуер ґрісса ост драука" і яким чином вони його стосуються. Проте ці п'ятеро використовували це ймення у зовсім іншому трактуванні.

Річард почув як позаду до нього поспішала Кален. Він впізнав неповторні звуки її ходи. Вона разом з ним насолоджувалася передсвітанковою тишею, і тільки декілька хвилин тому рушила до табору. Річард подав знак лівою рукою, щоб вона не підходила ближче, у разі якщо йому необхідно буде скористатися мечем.
-- Що відбувається? -- спитала Кален, зупинившись неподалік. Річард кинув швидкий погляд через плече. Навіть її стурбований вираз обличчя не міг применшити краси знайомих рис. Річард повернувся до чужинців, щоб приглянути за ними. Всі вони зникли.

Він здивовано закліпав та оглянувся. Річард відвів погляд всього лиш на частинку секунди. Це було неймовірно але всі п'ятеро зникли.
-- Вони були прямо тут, -- пробурмотів він упівголос. Не було жодного місця де б вони могли сховатися за ту коротку мить, коли він поглянув на Кален. Кам'яниста, похила земля аж ніяк не могла їх сховати. До найближчих дерев було кільканадцять кроків. Ось чому Річард обрав саме це місце -- воно було достатньо відкрите, щоб ніхто не міг непомітно до нього підкрастися.

Він помітив, що зігниле листя та хворостиння, які вкривали землю навколо місця де вони стояли, за винятком відкритого вибою гранітної породи, виглядали непотривоженими. Річард мав би почути як та п'ятірка рухалася. Вони обов'язково мали залишити хоч якісь сліди на листяному покрові. Вони не змогли б і кроку зробити, щоб не здійняти щонаймешого шуму. Не могли вони також і зникнути йому з очей та сховатися за такий короткий час.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/54255/235813

Переводчики: Sava