Готовый перевод El caso de los viejitos voladores de Adolfo Bioy Casares / Справа стареньких літунів Адольфо Біой Касарес: Справа стареньких літунів

Депутат, що останніми роками часто виїздив закордон, подав прохання в муніципальну раду щодо призначання комісії з розслідувань.

Він звернув увагу, спочатку безрадісно, а потім і зовсім з настороженістю, що в літаках різних авіаліній в усіх напрямках була помічена купка стареньких, на ладан дихаючих людей. Одного з них, якого він побачив в літаку в травні, він знову ж таки зустрів на борту в червні. Як сказав сам депутат: " Я його впізнав, бо так захотіла сама доля".

Насправді ж, старенький виглядав так погано, що здавався зовсім іншою людиною, більш блідим, слабшим, одряхлілим.

Саме ця обставина призвела до того, що в мозку депутата почала формуватись одна гіпотеза, яка відповідала на всі його питання.

А чи не ховалась за такими дивними польотами організація викрадання і продажу старечих органів? Це здавалося неймовірним, але не неймовірнішим за організації викрадання та продажу органів молодих людей. Чи молоді органи виглядають привабливішими, вигіднішими? Згода, але ж і труднощі що до їх отримання мають бути серйознішими. А у випадку зі старими це можна вважати, в деякій мірі, допомогою сім'ї.

Справді, зараз перед кожною старою людиною постають два вибори: або набридливість, або притулок для старих. Запрошення в політ, як правило, означає миттєву згоду, без попередніх розслідувань. Дарованому коневі в зуби не дивляться.

Двопалатна комісія, на біду, виявилась занадто людною для того, щоб працювати з потрібними швидкістю і застереженнями. Депутат, гнучи свою лінію, домігся щоб комісія передала свої повноваження професійному детективу. Ось як "Справа стареньких літунів" потрапила в цю контору.

Перше, що я зробив, це розпитав депутата на літаках яких ліній він літав в травні і червні.

"На Аеролініях і на Португальських Авіалініях" відповів він мені. Я звернувся в обидві компанії, запросив списки пасажирів і скоро знайшов потрібного старенького. Це мав бути один з двох людей, які фігурували в обох списках; іншим був депутат.

Я продовжив пошуки, спочатку результати були не надто обнадійливими( відповіді різнилися від "Без поняття" до "Він мені чимось знайомий"), але, нарешті, один підліток відповів мені: "Це ж один з великих людей нашої літератур". Я не знаю як стають детективом: це все так дивно. Достатньо було того, що я отримав відповідь від підлітка, щоб всі опитувані, так ніби вони були на параді в Сан Беніто, відповідали мені: "Як? Ви досі не знаєте? Це ж один з великих людей нашої літературі".

Я пішов у Спілку Письменників де молодий учасник підтвердив дану інформацію. На диво він запитав мене:
- Ви археолог?

-Ні, з чого ви взяли?

- Тільки не кажіть, що ви письменник!

- Ні, не письменник.

Тоді я не розумію. У звичайних смертних сеньйор, про якого ви говорите, повинен викликати чисто археологічний інтерес. А для письменників, він і деякі інші, схожі не нього, є чимось абсолютно реальним і, до того ж, неприємною темою.

- Здається ви не особливо симпатизуєте йому.

- Як можна симпатизувати перешкоді? А той, про кого ви питаєте, є не більш як перешкодою. Безнадійною перепоною для молодого автора. Якщо ми приносимо оповідання, поему, есе у будь-яку газету, нас відідвигають на невизначений строк, бо все вільне місце вже зайняте його працями, або працями таких як він. Вони жодному молодику не присуджують премій, про жодного не пишуть репортажів, бо всі премії і репортажі вже давно належать йому, і таким як він.

Я вирішив навідати старого. Це виявилось не так легко як я сподівався. В його будинку мені незмінно відповідали, що його немає. Якось мене спитали чому я хочу з ним поговорити. "Я хочу його про дещо запитати", відповів я. "Ну тоді ясно", сказали мені і з'єднали зі старим. Той перепитав чи я таки не журналіст. Я відповів йому що ні. "Впевнені?" запитав старий.

"На всі сто!" відповів я. Старий назначив мені зустріч у нього вдома в той же день.

- Якщо дозволите, я хотів би запитати, чому ви так часто подорожуєте?

- Ви лікар? - спитав він. - Так, я достатньо часто подорожуй і знаю, що це не йде мені на користь, лікарю.

- Чому ви подорожуєте? Вони пообіцяли вам операції, що повернуть вам здоров'я?

- Про які операції ви говорите?

- Хірургічні, звичайно.

- З чого ви взяли? Та я навпаки тікаю від них подорожуючи.

- То чому ж ви подорожуєте?

- Тому що вони присуджують мені премії.

- Молодий письменник вже казав мені, що ви прибрали до рук всі премії.

- Так. Це доказ браку оригінальності в людях. Хтось дає мені премію і всі вирішують, що теж мають присудити мені премії.

- А вам не здається, що що до молодих авторів це дещо нечесно?

- Якщо б премії присуджували тим, хто добре пише, було б нечесно преміювати молодих авторів - вони ж не вміють писати. Але мене преміюють не тому, що я добре пишу, а через те, що інші присуджують мені премії.

- Це мабуть дуже болюча тема для молодих авторів.

- Болюча? Це ж ще чому? Коли нам присуджують премії, ми ще кілька днів потопаємо в дурному марнославстві. Нам це набридає. Протягом довгого часу ми не пишемо взагалі. Якщо б молоді автори мали хоч якесь відчуття можливостей, то в нашу відсутність несли б свої доробки в газети і якими б поганими вони не були, молодики мали б хоч сумнівну можливість, що їх приймуть.

І це ще не все. З усіма цими преміями ми відстаємо від графіку і не приносимо вчасно книгу до видавця.

Отож ясно що метикуватий молодий автор може встигнути втюхати свій талмуд. Та і це ще не все. В мене в рукаві є ще один подаруночок для молоді, але краще я про нього не розповідатиму щоб їх раптом не замучила нетерплячка.

- Мені ви можете розказати будь-що.

- Добре, розповім: мені вже дали п'ять чи шість премій. Якщо вони продовжуватимуть в тому ж дусі, як ви думаєте, виживу я при такому? З усією відповідальністю кажу вам, ні. Знаєте як вони витискають всі соки з тих, кого преміюють? Здається в мене вже не залишилось сил для наступної премії.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/5792/17436

Переводчики: burshtina