Готовый перевод Марк Леви-Семь дней творения / Марк Леві-Сім днів творення: День перший

Марк Леві "Сім днів створення".
Випадок - це вигляд, який приймає Бог, щоб залишитись інкогніто.

Жан Кокто

Присвячується Манін та Луї

Спочатку створив Бог небо і землю.

І був вечір, і був ранок:
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Перебуваючи в ліжку, Лукас подивився на діод свого пейджеру, що відчайдушно миготів.

Він закрив книгу и поклав її поруч.

Книга порадувала його.

Втретє за дві доби він перечитував цю історію.

Він напружував свою пекельну пам'ять, але йому ніяк не вдавалося згадати інший такий випадок, коли б читання принесло таке задоволення.

Він ласкаво провів пальцем по обкладинці.

Цей Хілтон скоро стане його улюбленим письменником! Він знов узяв книгу, радіючи, що невідомий постоялець забув її в ящику нічного столика у номері готелю, і впевненим жестом жбурнув її у розкритий чемодан, що стояв у дальньому куті.

Подивившись на настільний годинник, він потягнувся і встав з ліжка.

"Підіймись і йди!" - сказав він весело.

Дивлячись у дзеркало шафи, він затягнув вузол краватки, поправив чорний костюмний піджак, узяв зі столика поряд із телевізором чорні окуляри і поклав їх у нагрудну кишеню.

Пейджер на ремені його штанів не припиняв вібрувати.

Він закрив ногою дверцятка шафи, підійшов до вікна, відсунув важку сіру штору і виглянув на внутрішнє подвір'я.

Вітру не було, і Нижній Мангеттен затягувало смогом; свою частину кіптяви отримував і TriBeCa[1].

Цей день був спекотним. Лукас обожнював сонце - хто краще за нього знав усю шкоду, що завдає світило? Чи не помножує воно на висушених землях мікроби та бактерії? Чи не перевершує невиліковністю саму Кістляву, чи не відсортовує слабких від сильних?
«І стало світло!» - промуркотів він, підіймаючи слухавку.

Він попросив портьє приготувати йому рахунок: відвідування Нью-Йорка закінчувалося.

Він залишив номер, пройшов по коридору, відкрив двері, що виходять на запасні сходи.

У дворику він дістав з валізи книгу, а саму валізу відправив у великій сміттєвий бак, після чого покрокував вузькою вулицею без зайвого вантажу.

На одній з вулочок Сохо з потрісканою мостовою Лукас поглядом знавця видивився чавунний балкончик, який не падав з третього поверха вниз завдяки лише двом іржавим заклепкам.

Там стояв шезлонг, у якому ніжилася молода манекенниця із занадто випираючим бюстом, до нахабства гладеньким животом та пухкими губами.

Вона ні про що не підозрювала і насолоджувалася життям.

Мине кілька хвилин (якщо тільки його не обманював зір, а він його ніколи не обманював) - і заклепки не витримають, спокусниця пролетить три поверхи и розіб'ється вщент.

Кров потече цівкою у неї з вуха в тріщину на бруківці, підкреслюючи жах на мертвому обличчі.

Потім це миловидне обличчя почне розкладатися у сосновому ящику, в який її законопатять рідні, притиснувши зверху мармуровою плитою, залитою літрами даремних сліз.

Якась дрібниця, лише привід для чотирьох кострубатих рядків у місцевій газетці та для руйнівного позову керуючому будинком… Службовець мерії, відповідальний за технічний стан житла, утратить своє місце (треба ж знайти винного!), після чого хтось з його начальників замне справу, зробивши висновок, що нещасний випадок перетворився би на драму, якщо б під балконом опинився якийсь перехожий.

Все ж таки існує Бог на цьому світі - власне, у цьому і полягала для Лукаса справжня проблема.

День би почався чудово, якби в глибині миленької квартирки не задзвонив телефон і якби ця ідіота не залишила трубку в ванній кімнаті і тепер не пішла б туди за нею… Звідки в манекенниці взятися мізкам, подумав Лукас.

Він зціпив зуби, його щелепи клацнули.

Саме таке клацання видавав сміттєвоз, що гримів по вулиці і стрясав будинки поряд.

Хрускіт – і від стіни відокремилися й із дзвоном упали на тротуар металеві сходи.

У вікні нижнього поверху залізякою, що відлетіла, було вибито скло.

Іржаві бруси, найулюбленіші оселі бацил правцю, покотилися на всі боки.

Погляд Лукаса знову запалився, коли вниз із запаморочливою швидкістю рушила з-під даху загострена сталева балка.

Якщо його оперативне обчислення підтвердиться, як завжди бувало, то нічого ще не втрачено.

Він вийшов на бруківку, змушуючи водія сміттєвоза пригальмувати.

Балка пробила дах кабіни і встромилася водієві в груди, величезну машину різко занесло.

Обидва сміттяра на задній платформі не встигли навіть пискнути: одного заковтнула ненажерлива паща кузова, де його відразу змололи в кашу невтомні механічні жвали.

Інший опинився від поштовху на тротуарі, де його зачепила за ногу і потягла за собою задня вісь сміттєвоза.

«Додж» підкинуло в повітря, голі електричні дроти опинилися в ринві.

Фонтан іскор - і цілий житловий квартал став жертвою замикання.

Очниці всіх світлофорів навколо стали чорними, як костюм Лукаса.

З перехресть, кинутих напризволяще, уже лунали звуки перших зіткнень.

На перетині Кросбі-стріт і Спрінг-стріт неминуче повинні були врізатися один в одного божевільний сміттєвоз та жовте таксі.

Останнє отримало бортовий удар і влетіло у вітрину магазину при Музеї сучасного мистецтва.
«Новий вітринний експонат» , - пробубонів Лукас.

Вантажівка зачепила передньою віссю автомобіль біля тротуару, і той втупився сліпими фарами в небо.

Важкий кузов з несамовитим скреготом металу, що лопається, зірвався зі станини й перекинувся, тонни відходів вивалилися з його черева і покрили бруківку нудотним місивом.

Гуркіт кошмарної розв'язки змінився на мертву тишу.

Сонце продовжувало байдуже дертися вгору, його промені вже насичували атмосферу смородом і заразою.

Лукас поправив комірець сорочки, він відчував священний страх, як би кінчики коміра не вилізли з-під лацканів.

Він із задоволенням озирав кошмар навкруги.

Годинник показував тільки дев’яту ранку, і початок дня можна було все ж таки вважати вдалим.

Водій таксі вперся головою у кермо, безперервний надсадний звук клаксона поєднувався з гудками буксирів в нью-йоркському порту.

Лукас прямував туди, щоб перенестися на гелікоптері до аеропорту Ла-Гуардіа.

Його літак відлітав через одну годину десять хвилин.

* * *

На пристані № 80 торгівельного порту Сан-Франциско було порожньо.

Софія повільно поклала телефон і вийшла з машини.

Примруживши на сонці очі, вона подивилася на пірс навпроти.

Там, біля гігантських контейнерів, метушилися люди.

Кранівники, що піднеслися у своїх кабінках на величезну висоту, віртуозно керували вишуканим небесним балетом тоненьких візерунчатих стріл з вантажами для судна, яке готувалося відплисти до Китаю.

Софія зітхнула.

Навіть, маючи бажання, вона не могла все зробити сама. У неї було багато здібностей, але всюдисущою вона не була.
Міст «Золоті Ворота» вже заволікало туманом, з-під хмар, що поступово затягували затоку, стирчали тільки верхівки опір мосту.

Ще трохи – і робота в порту повинна буде перерватися через недостатню видимість.

В Софії, яка була неперевершеною у формі інспектора з безпеки, залишалося зовсім трохи часу, щоб запевнити бригадирів – членів профспілки дати відбій відрядно працюючим докерам.

Якби ж тільки вона вміла гніватися.

Людське життя незрівнянно дорожче за декількох квапливо завантажених контейнерів, але люди міняються повільно, інакше їй тут нічого було б робити.

Софії подобалася атмосфера доків.

Тут у неї завжди була купа справ.

У тіні старих пакгаузів накопичувалися усі біди на світі.

Тут шукали притулок бездомні, що ховалися від осінніх дощів, від крижаних тихоокеанських вітрів, що налітали на місто з приходом зими, і від поліцейських патрулів, які в будь-яку пору року уникали зіткнення з цим ворожим світом.

– Манча, зупиніть їх!
Кремезний чоловік зробив вигляд, що не чує, і, притискаючи до живота великий блокнот, записав у нього номер чергового контейнера, що злетів у небо.
– Не примушуйте мене складати протокол, Манча! Візьміть рацію і накажіть негайно зупинити роботу! – не вгамовувалася Софія.

– Видимість вже менша за вісім метрів.

Ви ж самі знаєте, коли вона становить менше за десять метрів, ви зобов’язані дати свисток на зупинення роботи.

Бригадир Манча підписав сторінку, віддав її молодому табельнику й жестом наказав йому піти.

– Не стійте під стрілою! Раптом зірветься? Вантаж, який падає, не розбирає, на кого впасти.

– Нічого, не зірветься.

Ви мене чули, Манча?
– Що в мене, лазер в оці? – пробурчав бригадир, щипаючи себе за мочку вуха.

– Ваша не добропорядність сильніша за будь-який далекомір! Не намагайтеся виграти час.

Негайно припиніть роботи і зачиніть порт, інакше буде запізно!
– Ви працюєте тут чотири місяці, і ніколи ще продуктивність не падала так, як за цей час.

Ви будете самі годувати моїх товаришів наприкінці тижня?
До зони завантаження під’їхав трактор.

Водій майже нічого не бачив і ледь не врізався у тягач.

– Геть звідси, мем, самі бачите, ви заважаєте!
– Заважаю не я, заважає туман.

Доведеться вам розплатитися з докерами іншим засобом.

Упевнена, їхні діти краще побачать своїх батьків сьогодні ввечері, ніж отримають від профспілки страховку за їхню загибель.

Ворушіться, Манча, ще дві хвилини – і я випишу вам виклик до суду і сама дам показання.

Бригадир подивився на Софію і плюнув у воду.

– Подивіться, навіть кіл на воді не видно!
Манча потиснув плечима, узяв рацію й неохоче дав розпорядження припинити роботу.

Через декілька секунд пролунало чотири гудки, враз зупинивши балет кранів, вантажопідйомників, навантажувачів, відвальників і всієї іншої техніки, що працювала на пірсі і на борті вантажних судів.

На портові гудки відповів здалеку туманний горн буксира.

– Через простої порт врешті-решт зачиниться.

– Не я керую гарною погодою й дощами, Манча.

Мій обов’язок – рятувати ваших людей від самогубства.

Досить дивитися на мене, як на ворога! Терпіти не можу, коли ми цяпаємось.

Краще підемо, я пригощу вас кавою й яєчнею.

Можете скільки вам влізе дорікати мені своїм ангельським поглядом.

Майте на увазі, коли видимість стане десять метрів, я відновлю роботу.

Спочатку зумійте прочитати назву на носі корабля! Ви ідете?
У «Рибальському шинку», найкращому в порту, вже було не протиснутися.

Кожного разу у туман докери набивалися сюди, не залишаючи надії, що погода ось-ось налагодиться і день не пройде дарма.

Похилого віку сиділи за столиками у глибині зали, молоді стояли біля стійки, гризли нігті й намагалися розгледіти у вікно корабельний ніс або стрілу бортового крана – перші ознаки прояснення.

Базікали про різні дурниці, але кожен щиро молився у душі про везіння.

Для цих різноробочий, що гарують і вдень і вночі без жодної скарги на іржу та сіль, що витіснили, здається, з їхніх суглобів кісткову тканину, для всіх цих чоловіків з бездушними мозолистими долонями не було нічого гіршого за повернення додому всього з декількома доларами гарантованої профспілкової платні в кишені.

У шинку було оглушливо шумно: дзвенів посуд, виривався з кофейної машини пар, бринькали в стаканах кубики льоду.

Докери тіснилися групами по шістьох на лавках, обтягнутих червоним дерматином, і майже не намагалися перекричати весь той гамір.

Матільда, офіціантка зі стрижкою під Одрі Хепберн, тендітна жінка у картатій парусиновій блузці, несе тацю, настільки тісно заставлену пляшками, що її вміння зберігати рівновагу вважається за диво.

З кишені фартуха в неї стирчить блокнотик заказів, і так вона снує між кухнею та стійкою, між баром та столиками, між залою та касою.

У такі туманні дні вона бігає без передиху, але все одно надає перевагу цій метушні перед самотністюі при ясному небі.

Вона щедра на посмішки, вміє і скорчити оченята, і хльостко відшити нахабу - все це її способи підняти відвідувачам настрій.

Двері відкриваються, вона обертається і посміхається: вона дуже добре знайома з тою, що тільки-но увійшла.

- Софія! П'ятий столик! Поквапся, я вже збиралася сісти за нього, інакше б тобі він не дістався.

Зараз я принесу вам каву.

Софія сідає за столик разом з бригадиром, який не припиняє бурчати .

- П'ять років їм кажу: встановіть, нарешті, вольфрамові світильники, так ми отримаємо зайві двадцять робочих днів у році.

А норми ці дурні: мої хлопці вміють працювати і при видимості в п'ять метрів, це ж суцільно професіонали!

- Облиште, Манча, у вас тридцять сім процентів новачків!

- Новачки для того і приходять, щоб вчитися! Наше ремесло передається від батька до сина, тут ніхто не грає чужими життями.

Докерскую картку в усі часи треба було заслужити.

Фізіономія Манчі пом'якшується, коли Матильда перериває їх.

Вона приносить замовлене, пишаючись своєю спритністю, що була досягнена довгим тренуванням.

- Ваша яєчня з беконом, Манча.

- Ти, Софіє, напевно, їсти не будеш, як завжди.

Я все одно принесла тобі каву з молоком, без пінки, хоча ти й її пити не станеш.

Хліб, кетчуп - все, що потрібно!

Манча дякує її з набитим ротом. Матільда запитує нерішучим голосом, чи вільна Софія ввечері.

Софія обіцяє заїхати за нею, коли закінчиться зміна.

Офіціантка з полегшанням зникає в натовпі відвідувачів, що збільшується з кожною хвилиною.

З глибини шинку протискається до виходу чоловік значного вигляду.

Він затримується біля їхнього столика, аби привітати бригадира.

Манча витирає рота і підіймається, щоб потиснути руку.

- Що ти тут робиш?
- Те саме, що й ти: зазирнув на вогник до найкращої яєчні в місті.

- Ти знайомий з нашим інспектором з безпеки лейтенантом Софією?
- Ми ще не мали задоволення познайомитися, - перериває Манчу Софія, підіймаючись.

- Ну тоді я представлю вам свого старого друга, - каже той, - інспектор Джордж Пільгес з поліції Сан-Франциско.

Вона з радістю протягнула руку детективові.

Той здивавано на неї поглянув.

На поясі у Софії ожив пейджер.

- Здається, вас викликають, - сказав Пільгес.

Софія подивилася на приладдя у себе на талії.

Над цифрою 7 наполегливо блимав світлодіод.

- У вас доходить до семи? Напевно, дуже важлива у вас робота! У нас вище за четвірку не піймається.

- Цей діод загорівся вперше, - схвильовано відповіла вона.

- Вибачте, я повинна вас залишити.

Вона попрощалася з обома, помахала Матільді, яка цого не помітила через метушню, і кинулася крізь натовп до виходу.

Бригадир встиг крикнути їй навздогін з-за столика, де інспектор Пільгес уже встиг зайняти її місце:
- Не женіть занадто швидко, якщо видимість менше ніж десять метрів, рух транспорту на пристані заборонено!
Але Софія не почула застереження: вона бігла до своєї машини, закриваючи коміром шкіряної куртки потилицю від вітру.

Зачинивши дверцята, вона повернула ключ запалювання.

Двигун завівся з пів-оберту. Службовий "Форд" помчався вздовж доків, завиваючи сиреною.

З боку здавалося, що водійку зовсім не турбує туман, що густішав щосекунди.

Вона спритно лавірувала між опір кранів, огинала контейнери і замерзлі механізми.

Їй вистачило лічених хвилин, щоб доїхати до межі торгівельного порту. Біля посту контроля вона пригальмувала, хоча в таку погоду путь повинна бути вільною.

Червоно-білий шлагбаум було піднято.

Охоронець пристані № 80 вийшов з будки, але через туман нічого не побачив: навіть власну витягнуту руку було важко розгледіти.

Софія поїхала по Третій стріт, що тягнулася вздовж портової зони.

Після Китайської гавані Третя стріт спрямовувалася в бік центру міста.

Софія впевнено маневрувала по пустинних вулицях.

Знов подав голос її пейджер.

- Я роблю все, що можу! - обурилася вона вголос.

- Крил я не маю, а швидкість обмежена!
Тільки-но вона промовила цю фразу, як завісу туману пронзив яскравий спалах.

Від сильного громового гуркоту затремтіли всі вікна навкруги.

Софія сильніше натиснула на акселератор, стрілка спідометру поповзла направо.

Перед Маркет-стріт вона пригальмувала: сигнали світлофору неможливо було розгледіти.

Далі її путь пролягала по Кірні-стріт.

Від місця призначення її відокремлювало ще вісім кварталів, вірніше, дев'ять, якщо дотримуватися однобічного руху, який вона не збиралася порушувати.

На осліплих вулицях оглушливо шуміла злива, нагадуючи потоп, від гуркоту води по вітровому склу можна було оглухнути, "двірники" за всієї старанности не справлялися зі своєю задачею.

З густою чорної хмари, що оповила місто, стирчав тільки кінчик величної піраміди "Трансамерика Білдінр"
* * *
Лукас розвалився у креслі салону першого класу і милувався в ілюмінатор диявольським видовищем божественної краси.

«Боїнг-767» кружляв над затокою Сан-Франциско, чекаючи на малоймовірний дозвіл на посадку.

Лукас з нетерпінням постукував пальцем по пейджеру у себе на ремені штанів.

Діод номер 7 весь час блимав.

Стюардеса підійшла до нього і попросила вимкнути пристрій і підняти спинку крісла; літак заходив на посадку.

- Залиште мене у спокої, мадемуазель! Краще, посадіть, нарешті, цей паскудний літак, я поспішаю.

У динаміках пролунав голос командира корабля: незважаючи на складні метеорологічні умови на землі, вони мають сідати через невелику кількість пального.

Прохання до екіпажу зайняти свої місця, старша бортпровідниця запрошується до кабіни пілотів.

Самовладання стюардеси в салоні першого класу заслуговувало «Оскара»: жодна актриса у світі не змогла б у таку хвилину скорчити, як вона, посмішку Чарлі Брауна. Немолода пасажирка, сусідка Лукаса, не змогла впоратися з переляком і міцно вхопила його за руку.

Лукаса потішила вологість її долоні, її нервове тремтіння

Фюзеляж стрясали все сильніші поштовхи.

Здавалося, метал страждає так само сильно, як і пасажири.

В ілюмінатор було видно, як відчайдушно тремтять крила лайнеру – мабуть, це був максимум вібрації, що передбачався конструкторами «Боїнгу».

- Чому вони викликали до себе старшу бортпровідницю? – запитала немолода леді, ледве утримуючи сльози.

- Командир корабля забажав кави! – відгукнувся сяючий Лукас.

- Що, перелякались?
- Це ще м‘яко сказано… Я буду молитися за наш порятунок.

- Припиніть негайно! Вам щастя привалило, от і користуйтеся цим: хвилювання корисно для здоров’я! Адреналін перемагає все на своєму шляху.

Це є рідкий очисний засіб для кровоносної системи, він змушує ваше серце трудитися як слід.

Ваш виграш – два зайвих роки життя! Двадцять чотири місяці безкоштовної підписки – це завжди непогано.

Хоча, дивлячись на вас, не скажеш, що вам від цього весело.

Рот у пасажирки пересох, вона не змогла вимовити ані слова, тільки витерла тильною стороною долоні піт з чола. Серцебиття неприпустимо прискорилося, їй стало важко дихати, перед очима застрибали сліпучі іскри.

Лукас весело похлопав її по коліну.

- Дуже сильно примружте очі і зосередьтеся – може вам явиться Велика Ведмедиця.
І він зареготав.

Його сусідка втратила свідомість, її голова впала на підлокітник.

Перемагаючи жорстку тряску, стюардеса залишила своє крісло і підійшла до неї, чіпляючись за багажні полиці.

З кишені фартуха було витягнуто пляшечку з нюхальною сіллю.

Вона відкрила кришку і сунула пляшечку старенькій під ніс.

Лукас спостерігав за нею, радіючи все більше.
- Між іншим, така поведінка цієї матусі має виправдання: ваш пілот дозволяє собі казна що.

Якісь «російські гірки»… Скажіть, між нами, звісно, чи діє це ваше зілля, яким ви оживляєте бабусю, за принципом «клин клином», «кривда супроти кривди»?
І він не стримався від нового нападу реготу.

Старша бортпровідниця дивилася на нього обурено: вона не знаходила в ситуації нічого забавного, про що йому й повідомила.

Тут літак ухнув у глибоку повітряну яму, і стюардеса відлетіла до двері кабіни пілота.

Лукас проводив її широкою усмішкою і відвісив своїй сусідці дзвінкого ляпаса.

Та підстрибнула і розкрила очі.

- Вона знову з нами! Скільки миль ви встигли подолати в забутті? – Нахилившись до її вуха, він додав пошепки: - Не здумайте соромитися! Краще подивіться навколо: вони моляться, от диваки!
Бідолазі не вистачило часу на відповідь.

Під оглушливий гуркіт моторів літак торкнувся посадкової смуги.

Пілот перемкнув двигуни до режиму гальмування, і фюзеляж облило тоннами води.

Нарешті лайнер завмер.

Якісь пасажири аплодували своїм рятівникам-льотчикам, інші, склавши долоні у молитві, дякували Богові за те, що залишилися живі.

Лукас обурено розстебнув пасок безпеки, закотив очі, потім глянув на годинник – і поспішив до передньої двері.

* * *
Злива стала ще сильніша.

Софія зупинила «Форд» біля тротуару під вежею і опустила протисонячний щиток, на якому виявилася маленька емблема з літерами CIA.

Вискочивши під дощ, вона пошукала в кишені дріб'язок і кинула єдину найдену монетку в паркувальний автомат.

Потім швиденько перетнула відкриту еспланаду, пробігла повз трьох дверей, що крутяться та ведуть до головного вестибюлю величної пірамідальної споруди, яку вона квапливо огинала під дощем.

Пейджер в неї на талії знов завібрував, вона на бігу підняла очі до надірваних небес.

- Мені дуже шкода, але мокрий мармур такий слизький! Усі це знають, лише архітектори не в курсі…
На останньому поверсі цієї вежі часто жартували: мовляв, різниця між архітекторами і Богом полягає в тому, що Бог не вважає себе за архітектора…
Нарешті вона побачила в стіні будівлі панель, що трохи відрізнялася від інших світлішим тоном.

Тільки-но вона торкнулася її долонею, як панель від'їхала вглиб фасаду.

Софія увійшла, і люк миттєво повернувся на колишнє місце.

* * *
Лукас вийшов із таксі й упевнено покрокував по тій самій паперті, де тільки що ковзала Софія.

На протилежному боці тієї ж вежі він теж торкнувся долонею каменя.

Панель, що відрізнялася від оточуючих панелей більш темним тоном, від'їхала, і він проник у західну опору "Трансамерика Білдінг".

***

Софія без жодних зусиль зорієнтувалася в темному коридорі.

Сім поворотів-і вона опинилась у просторій залі з білого граніту з трьома ліфтами.

Висота зали була запаморочливою.

Дев'ять величезних сфер, усі різного розміру, підвішені на тросах, невідомо за що причеплених, заливали залу опаловим світлом.

При кожному відвідуванні Агенції Софія відчувала дуже сильне здивування, аж надто там все було незвичайно.

Вона привітала охоронця, що підвівся за своєю конторкою.

-Добридень, Петро, як ся маєте?

Вона плекала щиру прихильність до того, хто завжди охороняв вхід до центрального офісу.

Кожний прохід через ці бажані двері був пов'язаний з його присутністю.Чи не йому всі були зобов'язані заспокійливою обстановкою в цих замкових вратах, незважаючи на напружений рух? Навіть у дні найбільшого напливу, коли сюди рвалися сотні відвідувачів, Петро, ​​він же Зеє, ніколи не допускав безладдя та штовханини.

Штаб-квартира CIA не була б такою, якби не постійна присутність цієї стриманої, уважної істоти.

- Останнім часом без роботи не сиджу, - відповів їй Петро.

- Може, хочете переодягнутися? Десь тут у мене був ключ від роздягальні, дайте-но знайти, зараз ...

Він став ритися в ящиках, бурмочучи:

-Щось знайди в такому безладі! Куди ж я їх подів? ...

- Немає часу, Зеє! - З цими словами Софія квапливо минула раму контролю безпеки.

Скляні двері відчинилися, Софія зробила крок до ліфта ліворуч.

Петро окликнув її і вказав на швидкісну кабіну посередині,яка піднімала пасажира відразу на самий останній поверх.

- Ви впевнені? - здивувалася вона.

Петро кивнув.

Двері ліфта відкрилися, між гранітними стінами залу заметушився дзвін дзвіночка.

Софія кілька секунд не могла змусити себе ступити в кабіну.

- Покваптеся.

Щасти Вам! -побажав їй страж з ласкавою посмішкою.

* * *
У старому вантажному ліфті у протилежній опорі вежі шипів й миготів неоновий світильник.

Лукас поправив краватку, розгладив лацкани піджака.

Решітки ліфта роз’їхалися.

Його зустріла людина, одягнена в такий саме костюм.

Не кажучи ані слова, він сухим жестом указав на сітчасті крісла для відвідувачів і знову сів за свій стіл.

Вартовий пес, на вигляд справжній цербер, що дрімав на ланцюгу біля ніг чергового, підняв одне повіко, облизався й закрив око.

На чорному килимі залишився жмут піни.

* * *
Секретарка запропонувала Софії відпочити на глибокому дивані, погортати журнали, що були розкладені на низькому столику.

Перш ніж повернутися на своє місце, вона запевнила відвідувачку, що за нею ось-ось прийдуть.

* * *
У ту ж саме хвилину Лукас закрив журнал і подивився на годинник.

Був уже майже полудень.

Він розстебнув браслет і одягнув годинник циферблатом униз, щоби не забути підвести його після уходу.

Іноді в «Бюро» час зупинявся, а Лукас терпіти не міг непунктуальність.

* * *
Софія впізнала Михаіла, тільки-но він показався в дальньому кінці коридору.

Її обличчя осяяла радість.

Завжди трохи скуйовджена сивувата шевелюра, широка кість, завдяки чому здавалося, що він займає більше місця, чарівний шотландський акцент (деякі стверджували, що він позичив цей говір у сера Шона Коннері, фільми якого він не пропускав) – усе це надавало йому характерний для нього вигляд, оригінальну витонченість.

Софія обожнювала манеру свого наставника з пришепотінням вимовляти звук «с», ще більше – ямочку у нього на підборідді, що супроводжувала посмішку.

З її появою в Агентстві Михаіл був її хрещеним батьком і поручителем, її наставником, ідеальним прикладом для наслідування.

Він супроводжував кожен її крок по ієрархічній драбині і дуже старався, щоб у її особистій справі не з’явилося жодного запису негативного характеру.

Терплячий, до самозабуття уважний вчитель, він умів виявити у підопічної її найкращі властивості.

Своєю незрівнянною великодушністю, доречністю кожного жесту, тим більше вчинку, душевною жвавістю і щирістю він міг утихомирювати Софію, яка часто дивувала оточуючих своєю впертістю.

Щодо її незвичайних смаків у одязі… Що ж, тут усі давним-давно знали правило: Не всяк чернець, що носить рясу.

Михаіл завжди підтримував Софію, тому що з самого її вступу відгадав у ній кандидатку до еліти, хоча дуже намагався, щоб вона про це не дізналася.

Його погляди ніхто не наважався оскаржувати: його дружньо визнавали непохитним авторитетом, поважаючи за мудрість і відданість.

З прадавніх часів Михаіл був в Агентстві другим номером, правою рукою Головного, якого тут, нагорі, кликали «Пан».

Зараз Михаіл зупинився перед Софією з папкою під пахвою.

Вона схопилася й обняла його.

– Як це чудово знову побачити тебе! Це ти мене викликав?
– Так.

Тобто не зовсім… Зачекай тут, - сказав Михаіл.

– Зараз я за тобою повернуся.

У нього був не властивий йому напружений вигляд.

– Що відбувається?
– Не зараз, пізніше поясню.

Будь ласкава, вийми з рота цю цукерку, перш ніж…
Секретарка не залишила йому часу договорити: на нього чекали.

Він заквапився далі по коридору.

Озирнувшись на ходу, він підбадьорив Софію поглядом.

З великого кабінету до нього вже долітали уривки жвавої розмови.

– Ні, тільки не у Парижі! Там постійно бастують, там тобі б було набагато легше: кожного дня демонстрація! Не наполягай… Скільки це триває, а вони жодного разу не зупинилися, щоб зробити нам приємне!
Скориставшись невеличкою паузою, Михаіл підняв руку, щоб постукати у двері, але рука завмерла в повітрі, коли голос Пана вимовив ще голосніше:
– Азія й Африка теж не підходять!
Міхаїл зігнув вказівний палець для стуку, але його рука знову застигла у декількох сантиметра від дверей, тому що в кабінеті голосно пролунало:
– Ніякого Техасу! Ти б ще Алабаму запропонував!
Третя спроба Міхаїла постукати виявилась також невдалою, хоча голос у кабінеті став тихіше.

– А може прямо тут, як вважаєш? Не така вже й погана думка… Не доведеться дарма їздити світом, до того ж ми здавна сперечаємося за цю територію.

Пропоную Сан-Франциско!
Тиша означала, що настала зручна мить.

Софія проводила Михаіла, який зник за дверима кабінету, несміливою усмішкою.

Коли двері за ним зачинилися, Софія повернулася до секретарки.

– Здається, він стривожений?
– Так, ще з початку західного дня, - була ухильна відповідь.

– Через що?
– Я багато чого тут чую, але в таємниці Пана все ж таки не присвячена.

До того ж вам відомі правила: мені не можна нічого розповідати, якщо я ціную своє місце...
Секретарці коштувало великого зусилля промовчати цілу хвилину, потім вона не витримала:
– Строго по секрету, тільки між нами: будьте впевнені, він не один, кому доводиться несолодко.

Рафаїл та Гавріїл провозилися усю західну ніч, Михаіл приєднався до них, тільки-но настали східні сутінки.

Схоже, справа диявольськи серйозна.

Софію бавив чудернацький лексикон Агентства.

Проте, чи мислима справа – відлічувати тут час у годинах, коли у кожному часовому поясі на земній кулі свій час? Коли вона вперше іронічно відгукнулася про це, наставник-поручник пояснив, що всесвітнє охоплення діяльності Агентства та мовні розбіжності його персоналу обумовлюють деякі ухвалені тут специфічні вирази та інші особливості.

Заборонялось, наприклад, позначати секретних агентів цифрами.

Колись Пан сам обрав перших членів свого найближчого кола й дав їм імена, і це увійшло у традицію… Координація діяльності CIA та її ієрархічній побудові сприяло зведення найпростіших правил, дуже далеких від ухвалених на землі уявлень.

Ангелів завжди розрізняли по іменах.

…оскільки так прийнято було з початку часів у Господньому будинку, що також називався CIA – «Координаційним Центром Ангелів».

Пан ходив по кабінету із стурбованим виглядом, заклавши руки за спину.

Іноді він зупинявся й дивився у велике вікно.

Густий хмарний шар унизу повністю приховував землю.

За неосяжним віконним прорізом розкинулася безмежна синява.

Він роздратовано покосився на довжелезний стіл для переговорів, що тягнувся через весь кабінет і впирався в дальню стіну.

Розвернувшись до столу, Пан штовхнув ліктем купу папок.

Усі його рухи видавали погано стримане роздратування.

– Мотлох! Пил і тлін! Хочеш, скажу, що Я про це думаю? Усі ці кандидатури – саме старці! Як тут можна сподіватися на виграш?
Михаіл, що залишався до цього часу біля дверей, просунувся уперед на декілька кроків.

– Це все агенти, що обрала Ваша Рада…
– Отож бо й воно, Моя Рада! Повна відсутність ідей! Моя Рада тільки й робить, що бубонить одні й ті самі притчі, тому що застаріла! У молодості вони були сповнені ідей по удосконаленню світу, а тепер готові опустити руки!
– Їхні гідності залишаються тими самими, Пане.

– Не заперечую.

Але подивись, який результат!
Він підвищив голос, від цього заходили ходором стіни.

Нічого Михаіл так не боявся, як спалахів Господнього гніву.

Траплялися вони дуже рідко, проте наслідки бували руйнівними.

Щоби вгадати Його нинішній настрій, достатньо було поглянути на погоду за вікном.

– Хіба рішення Ради останнього часу сприяють прогресу людства? – продовжив Пан.

– Не бачу, чому радіти.

Скоро не можна буде впливати навіть на дріб'язковий змах крила метелика.

Між іншим, ані Мені, ані йому.

Він указав на дальню стіну кабінета.

– Якщо би поважні члени Мого збору навчилися крокувати в ногу з часом, Мені не довелося би прийняти цей абсурдний виклик.

Але парі вже укладено, отже, нам необхідно щось новеньке, оригінальне, яскраве.

Творча винахідливість – ось що нам потрібно! Починається нова кампанія, і в ній вирішиться доля цього Будинку, диявол побий!
З-за дальньої стінки кабінету пролунав у відповідь на ці слова потрійний стукіт.

Пан кинув у той бік роздратований погляд, усівся біля краю стола і з хитрим виглядом покликав Михаіла.

– Покажи, що ти ховаєш під пахвою! Вірний помічник зніяковіло наблизився і поклав перед Ним картонну папку.

Пан відкрив її і почав вивчати вміст.

Уже на перших аркушах погляд Його запалав, чоло наморщилося, це видавало зростаючий інтерес.

Досьє закінчувалося добіркою світлин.

Блондинка, що прогулювалась алеєю старого кладовища у Празі, брюнетка, що бігла набережною у Санкт-Петербурзі, руда, що вивчала знизу Ейфелеву вежу, коротка зачіска у Рабаті, довге волосся, яке тріпав вітер у Римі, кучеряве на площі Європи у Мадриді, бурштинове на кривій вуличці у Танжері… Скрізь вона виглядала чарівною.

І анфас, і в профіль – ангельський образ.

Пан допитливо вказав на єдину світлину, на якій у Софії оголилося плечико: Його увагу привернула одна дрібна деталь.

– Це тільки малюнок, - поспішив з поясненням Михаіл, схрещуючи за спиною пальці.

– Так, дріб'язкові крильцята, кокетство, татуювання… Може, занадто сучасно? Нічого, це можна витерти, видалити!
– Я чудово бачу, що це таке: крильцята! – пробурчав Пан.

Де вона? Коли Я зможу її побачити?
– Вона чекає у приймальні.

– Нехай увійде!
Михаіл вийшов з кабінету і покликав Софію.

Він встиг дати їй декілька настанов: має бути зустріч із Паном, така виключна подія, що особисто він на її місці злякався б.

Їй необхідно впродовж усієї бесіди строго себе контролювати і мовчки слухати.

Відповідати тільки у випадку, якщо Пан, поставивши питання, сам на нього не відповість.

В очі не дивитися! Набравши в легені побільше повітря, Михаіл продовжив:
– Зав'яжи волосся на потилиці, випрямися.

Іще одна річ: якщо доведеться говорити, завершуй кожну свою фразу словом «Пан».

– Михаіл уважно подивився на Софію і посміхнувся.

– А тепер забудь усе, що я тобі наговорив.

Будь самою собою! Урешті-решт, Він віддає перевагу саме цьому.

Недарма я запропонував твою кандидатуру, і, звичайно, Він недарма тебе обрав – уже! У мене більше немає сил, таке нервування не по моїх годах.

– Обрав для чого?
– Зараз дізнаєшся.

Йди.

Зроби глибокий вдих – і уперед! Настав твій великий день.

Та виплюнь ти вже свою гумку!
Софія не стрималась і присіла у реверансі.

Точені риси, гарні руки, велична постава і громовий голос робили Бога ще значніше, ніж вона собі уявляла.

Вона сховала кульку жувальної гумки під язик, відчуваючи, як по спині пробігає холодок.

Пан запропонував їй сісти.

Хрещений (Він знав, що так вона називає Михаіла) представив її як одного з найобдарованіших агентів Його контингенту, тому Він має намір довірити їй найвідповідальніше завдання за весь час існування Агентства.

Він поглянув на неї, вона одразу схилила голову.

Михаіл вручить вам документи і передасть інструкції, необхідні для успішного проведення операції, відповідальність за яку покладається лише на вас…
Право на помилку вона не має, час операції обмежено… У її розпорядженні сім днів.

– …Доведіть, що у вас є уявлення й таланти.

Їх у вас багато, Я знаю.

Від вас потрібно величезна розсудливість та обережність.

Мені відомо, наскільки ви енергійні.

Він почав інструктаж сам, бо ніколи ще Агентство не робило таких ризикованих операцій.

Він навіть зізнався, що вже не розуміє, як Він примудрився вплутатися у це, прийняти цей неймовірний виклик ...

– Хоча ні, здається, розумію! - виправився Він.

Ставки до того високі, що їй слід підтримувати зв’язок тільки з Михаілом, а за крайньої потреби чи через недосяжність останнього – з Ним Самим.

Те, що відкриє їй зараз Пан, ніколи не повинно бути повторено поза цими стінами.

Він висунув шухляду й показав їй складений від руки документ, що був скріплений двома підписами.

Документ містив умови неймовірної місії, що чекала на неї:
«Дві Сили, які панують над світопорядком, не припиняють ворогувати з початку часів.

Визнаючи, що в обох не виходить впливати за своїм бажанням на долі людства, кожен бік пояснює це тим, що інший протидіє реалізації її уявлення про світ…»
Коли Софія дочитала до цього місця, Пан дав підказку:
– З того дня, коли яблуко стало йому впоперек горла, Люцифер опирається тому, щоб Я довірив Землю людині.

Він постійно силується доказати Мені, що Моє створення цього не гідне.

Він жестом велів Софії читати далі.

«…Усі аналізи політичної, економічної та кліматичної ситуації закінчуються висновком, що земля провалюється у пекло».

Це місце їй розтлумачив Михаіл: Рада відкинула цей передчасний висновок, пояснюючи ситуацію, що склалася, їхньою безперервною ворожнечею, перешкодою для прояву справжньої людської природи.

Робити остаточний висновок зарано, поки що зрозуміло одне: справи у світі не дуже добрі.

Софія читала далі: «Обидва категорично розходяться у своїх уявленнях про людство.

Після нескінченних суперечок ми погодилися, що настання третього тисячоліття – це початок нової ери, де буде покладено край нашому антагонізму. На півночі й на півдні, на заході й на сході настав час замінити наше вороже співіснування більш ефективним принципом ... »
– Так більше не могло тривати, - пояснив Пан.

Софія зачаровано стежила за повільними жестами, якими Він супроводжував Свої слова.

– Двадцяте сторіччя видалося занадто важким.

Якщо так буде продовжуватися, ми обидва остаточно втратимо контроль над тим, що відбувається.

Це нестерпно, ми зобов'язані піклуватися про свій престиж.

Земля у Всесвіті не одна, на Мене всі дивляться.

Святі місця повняться питаннями, але люди знаходять там все менше відповідей ...

Михаіл від збентеження втупився у стелю й кашлянув.

Пан дозволив Софії прочитати головне:
«Для того, щоб визначити, кому буде належати право панувати на землі у наступному тисячолітті, ми починаємо останній поєдинок.

Умови його наступні.

На сім днів ми направляємо до людей того чи ту, кого вважаємо найкращим (найкращою) серед наших помічників.

Залежно від того, до чого одному з них удасться схилити людство – до добра чи до зла, перемога буде присуджена одному з двох таборів, після чого вони зіллються докупи.

Право панувати у новому світі буде належати переможцю».

Рукописний документ закінчувався двома підписами: Бога і диявола.

Софія повільно підняла голову.

Їй хотілося іще раз прочитати все спочатку, щоб зрозуміти, що стало причиною страшного рішення, яке вона тримала у руках.

– Безглузде парі… – промовив Пан, ніби виправдовуючись.

- Але що зроблено, те зроблено.

Вона не віддавала пергамент, Він читав здивування в її погляді.

- Вважай це доповненням до мого заповіту.

Я теж старію.

Уперше я відчуваю нетерпіння і тому кваплю час.

- Дивлячись у вікно, Він додав: - Я не забуваю, наскільки воно полічено ... Так було завжди, і це моя перша поступка.

Михаіл показав жестом Софії, що настав час піднятися і піти.

Вона відразу підкорилася.

Але біля дверей не утрималася і обернулася.

– Пане!
Михаіл затамував подих.

Бог озирнувся на поклик, і Софія засяяла.

– Дякую, – вимовила вона.

Бог посміхнувся до неї.

– Сім днів заради вічності… Я на тебе розраховую.

Він проводив її поглядом.

Михаіл задихнувся, почувши Божественний поклик.

Він відпустив Софію і повернувся до кабінету.

Пан примружився.

– Шматочок гумки, що вона приліпила під кришкою Мого столу, пахне полуницею, чи не так?
– Так, це полуничний аромат, - підтвердив Михаіл.

– І останнє: коли вона впорається із завданням, Я буду тобі вдячний, якщо ти її вмовиш позбутися від малюнка на плечі, поки всі на світі не стануть хизуватися з такими само.

Від моди нікуди не подітися!
– Авжеж, Пане.

– І ще питання: як ти міг знати, що Я оберу саме її?
– Не дарма ж я більше двох тисяч років поряд з Вами працюю, Пане!
Михаіл зачинив за собою двері.

Залишившись на самоті, Пан сів у торці довгого стола і уп’явся у стіну навпроти.

Відкашлявшись, він оголосив голосно й чітко:
– Ми готові!
– Ми теж! – несмішливо відізвався голос Люцифера.

Софія чекала у невеличкій залі.

Михаіл, увійшовши, підійшов до вікна.

Небо під ними прояснялося, з хмарового шару вже виступали верхівки пагорбів.

– Скоріше, не можна витрачати час! Я повинен тебе підготувати.

Вони сіли за круглий столик у ніші.

Софія зізналася, що дуже хвилюється.

– З чого починати виконання такого завдання, хрещений?
– У тебе є деяка фора, Софіє.

Подивимось в обличчя фактам: зло стало загальним і майже таким само невидимим, як ми.

Ти граєш в обороні, твій супротивник наступає.

Спочатку тобі доведеться визначити, які сили він має у своєму розпорядженні.

Знайди місце, де він намагатиметься діяти.

Дозволь йому зробити перший крок - і з усіх сил чини опір його атаці.

Тільки нейтралізувавши його, ти зможеш здійснити великий задум.

Єдиним твоїм козирем буде знання місцевості.

Вони обрали Сан-Франциско театром бойових дій з найчистішої випадковості.
* * *
Розгойдуючись на стільці, Лукас закінчував ознайомлення з тим самим документом.

Президент не відводив від нього погляд.

На вікнах були важкі штори, але Люцифер залишався у темних окулярах, що приховували погляд.

Усі його наближені знали, що найменше світло дратує його очі, які колись було обпалено найяскравішим спалахом.

Оточений членами свого кабінету, які зайняли місця за довгим столом, що сягав стіни, яка відокремлювала величезну залу від приміщення по сусідству, Президент оголосив Раді, що засідання закінчено.

Присутні потягнулися за міністром зв'язку Блезом до єдиної двері.

Президент, не підіймаючись, підізвав рукою Лукаса, потім велів йому нахилитися і щось прошепотів йому на вухо так, щоб більше ніхто не почув.

Коли Лукас вийшов з кабінету, його зустрів Блез, щоб провести до ліфта.

По дорозі він вручив йому декілька паспортів, валюту, велику зв'язку ключей до автомобільних замків запалювання, потім помахав у нього перед носом кредитною карткою платинового кольору.

- Обережніше з витратами, не розкошувайте!

Лукас роздратованим рухом заволодів пластиковим чотирикутником і відмовився потиснути найсальнішу в усій організації долоню.

Звикнувши вже до гидливого відношення оточуючих, Блез витер долоні об зад своїх штанів і присоромлений сховав руки в кишені.

Удавання було однією з головних спеціальностей того, хто досяг своєї високої посади не завдяки компетентності, а через підступність та лицемірство, що супроводжуються невгамовним кар'єризмом.

Блез привітав Лукаса, збрехав, що використав увесь свій вплив для затвердження його кандидатури (вираз його пики на цих словах не дозволяв йому вірити).

Лукас не збирався прислуховуватися до нього: в його очах Блез був страшенним нездарою, якому довірили відповідальність за внутрішній зв'язок виключно з родинних міркувань.

Даючи обіцянку регулярно доповідати Блезу про хід операції, Лукас навіть не спромігся схрестити пальці.

В організації, де він служив, брехня була найнадійнішим засобом у розпорядженні керівництва, що бажало продовжити свою владу.

Задля того, щоб сподобатися своєму Президентові, усі відчайдушно брехали: один одному, Йому Самому, навіть собі.

Міністр зв'язку попросив Лукаса поділитися тим, що Президент повідомив йому на вухо.

Лукас замість відповіді подивився на нього зневажливо і пішов геть.

* * *
Софія поцілувала руку своєму наставникові і пообіцяла, що не розчарує його.

Вона запитала, чи можна довірити йому одну таємницю, він дозволив, кивнувши головою.

Повагавшись, вона поділилилася з ним спостереженням: Пан має чарівні очі, вона ніколи не бачила такої блакиті.

- Інколи вони змінюють колір, але тобі заборонено будь-кому казати, що ти в них побачила.

Вона пообіцяла і вийшла в коридор.

Він проводив її до ліфта.

Перед тим, як зачинилися двері, Міхаїл змовницьким тоном прошепотів:
- Він сказав, що ти - чарівна.

Софія почервоніла, Міхаїл зробив вигляд, начебто нічого не помітив.

- Для них цей виклик, мабуть, лише можливість наробити нових гидот, а для нас це - питання виживання.

Ми всі розраховуємо на тебе.

За мить вона вже була у головному вестибюлі.

Петро поглянув на дисплеї системи спостереження, шлях був вільний.

Двері знову в'їхали у фасад, і Софія опинилася на вулиці.

* * *
Лукас залишив вежу водночас з нею, але з протилежного боку.

У далекому кутку піднебесся, над пагорбами Тибарон, розгорівся останній спалах.

Лукас покликав таксі.

Жовта автівка загальмувала, він сів до неї і захлопнув двері.

Софія підбігла до своєї машини біля протилежного тротуару.

Співробітниця дорожньої служби виписувала їй протокол про порушення правил паркування.

- Добридень! Як справи? - звернулася Софія до одягненої в форму жінки.

Контролер неквапливо обернулася, підозрюючи, що над нею посміхаються.

- Ми знайомі? - запитала контролер Джонс, розгублено покусуючи ручку і розглядаючи Софію, потім відірвала корінець квитанції.

- Не думаю.

- Я як у вас справи? - З цими словами вона засунула під "двірник" заповнений протокол.

- Чи не буде у вас полуничної жвачки? - запитала Софія, забираючи папірець з вітрового скла.

- Ні, в мене м'ятна.

Софія ввічливо відмовилася від запропонованої пластинки і відкрила двері.

- Ви що, не заперечуватимете щодо протоколу?
- Ні-ні!
- Між іншим, з початку року водіям урядових автівок доводиться платити штрафи з власної кишені.

- Так, здається, я десь про це читала, - сказала Софія

- Це нормально

- У школі ви, напевно, завжди сиділи за першою партою? - задала контролер Джонс наступне питання.

- Якщо чесно, не пам'ятаю... Хоча щось таке зараз пригадую: здається, де мені хотілося, там я і сідала.

- Чи ви впевнені в тому, що з вами все гаразд?

- Сьогодні вввечері очікується чудовий захід сонця, не проґавте! Спробуйте помилуватися ним разом з сім'єю, найдивовижніший вигляд відкривається з парку Президіо.

А я вас залишу, маю купу справ.

- промовивши ці слова, Софія сіла в авто.

Коли "Форд" рушив з місця, контролерка спиною відчула холодок.

Вона поклала ручку до кишені та дістала мобільний телефон.

На автовідповідачі мрка вона залишила довге повідомлення.

Вона запитувала, чи не може він заступити на зміну на півгодини пізніше.

Сама вона спробує повернутися раніше за звичайне, щоб прогулятися на заході сонця удвох у парку Президіо.

Він не пожалкує, її завірила у цьому не хто-небудь, а агент СШ. Вона додала, що кохає його, але з того часу, як вони працюють у різні зміни, ніяк не вилучить нагоду признатися, як сильно за ним сумує.

Через декілька годин, купуючи продукти для імпровізованого пікніка, вона, сама того не усвідомлюючи, поклала до свого візка не м'ятку, а полуничку жувальну гумку.

* * *
Потрапивши в полон автомобільних заторів у фінансовому кварталі, Лукас перегортав сторінки туристичного путівника.

Що б там не думав Блез, важливість його завдання виправдовувала додаткові витрати, тому він велів водієві висадити його в Ноб Хіл.

Йому б підійшли апартаменти у "Фер-монте", відомому у всьому місті готелі-палаці.

Машина повернула на Каліфорнія-стріт перед собором Божої Милості і заїхала під монументальний дашок готелю, де була розстілена килимова доріжка з червоного оксамиту із золотими китицями.

Носій потягнувся за валізкою Лукаса, але той відлякав його лютим поглядом.

Не віддячивши портьє за те, що той крутнув для нього обертові двері, Лукас попрямував до стійки адміністратора.

Номер для нього заказано не було, про що повідомила молода службовка - за що й отримала гучну одповідь й ярлик нетями.

До гостя миттєво підлетів старший зміни, улесливо протягнув "особливо копіткому клієнтові" магнітного ключа та розсипався у вибаченнях.

Готель висловив його вустами надію, що у номері підвищенної категорії "ексклюзивний с'ют" клієнт негайно забуде про легке роздратування, що визвала в ньго некомпетентність службовки.

Лукас безцеремонно схопив картку і сказав, щоб його не турбували ні з якого приводу.

Зобразивши жестом вкладання грошової купюри у долоню старшего зміни, таку ж вологу, мабуть, як у Блеза, він квапливо пішов до ліфта.

Старший зміни відвернувся з пустими руками й з незадоволеним виглядом.

Ліфтер ввічливо поцікавився у сяючого пасажира, чи добре той провів день.

- Тобі що до того? - пирхнув Лукас, виходячи з кабіни ліфта.

* * *
Софія поставила автівку біля тротуару й піднялася по сходинках на ганок вікторианського будиночка на схилі Пасифік Хейтс.

На порозі її зустріла господарка квартири.

- Повернулася з подорожі? Я рада! - сказала міс Шерідан.

- Я поїхала тільки сьогодні вранці!
- Дійсно? А мені здалося, що вчора ввечері тебе теж не було.

Знаю-знаю, я знову втручаюся не в свою справу, просто мені не подобається, коли в будинку порожньо.

- Я повернулася піздно, ви вже спали.

Роботи навалилося більш за звичайне.

- Ти дуже багато працюєш! У твоєму віці, ще й з такою зовнішністю тобі треба проводити вечори з дружком.

- Мені потрібно перевдягтися, я піду до себе, але перед тим, як піти, я обов'язково до вас зазирну, Рен, обіцяю!
Перед красою Рен Шерідан час був безсилий.

У неї був захоплюючий ніжний голос, сяючий погляд казав про насичене минуле, про яке вона плекала тільки добрі спогади.

Вона була однією з перших жінок-репортерів, що об'їздили весь світ.

Стіни її овальної вітальні були завішані пожовтілими фотокартками, обличчями з минулого, тих, кого вона зустрічала в багаточисельних роз'їздах.

На відмину від колег, які прагнули запам'ятовувати виключення з правил, Рен хапала повсякденність, уміючи в ній розгледіти красу.

Коли утома в ногах не дозволила їй відправитися в чергове відрядження, вона задовольнилася своїм родовим гніздечком ан Пасифік Хейтс.

Там вона народилася, звідти пішла 2 лютого 1936 року, у день свого двадцятиріччя, аби відплисти до Європи.

Туди вона потім повернулася, щоби насолодитися єдиним своїм коханням, дуже коротким відрізком щастя.

З того часу Рен жила у великому будинку сама, поки, засумувавши, не розмістила оголошення у "Сан-Франциско Кронікл".

"Я - ваша нова квартирантка", - заявила усміхнена Софія, прийшовши до неї у той самий ранок, коли вийшов номер газети з оголошенням.

Її рішучий тон підкорив Рен, і квартирантка переїхала до неї у той самий вечір.

За декілька тижнів вона зовсім змінила життя господарки, й та тепер признавалася, що рада тому, що покінчила із самотністю.

Софія обожнювала проводити вечори в її товаристві.

Коли вона поверталася не занадто пізно, міс Шерідан залишала у передпокої світло, що служило помітним вже з ганку запрошенням.

Нібито перевіряючи, чи все гаразд, Софія зазирала до неї у двері.

На килимі завжди лежав розгорнутий альбом зі світлинами, у карбованій срібній чаші, що нагадувала про Африку, на неї чекали сухарики.

Рен сиділа у креслі, обличчям до олівкового дерева, що було прикрасою атріума.

Тоді Софія заходила, сідала на підлогу й починала перегортати сторінки альбомів у старих шкіряних обкладинках - від таких альбомів вгиналися книжкові шафи у кімнаті.

Не відриваючи погляда від дерева, Рен коментувала одну ілюстрацію за одною.

Зараз Софія піднялася до себе на другий поверх, відчинила двері, штовхнула її і кинула ключ на стіл.

Вона залишила куртку біля входу, блузку - в невеличкій вітальні, штани - у спальні.

У ванній кімнаті вона відвернула душові крани до кінця, так, що завили труби.

Клацання пальцем по розсікачу - і їй на голову хлинула вода.

Через віконце в даху було видно море дахів, що розплескалося до самого порту.

Дзвони собору Божої Милості пробили сьому годину вечора.

- Уже так пізно?!
Вона залишила альков з ароматом євкаліпту й повернулася до спальні.

Відкривши платяну шафу, вона завагалася між майкою без рукавів з глибоким вирізом і морською сорочкою, яка була на неї занадто велила, між бавовняними брючками і старими джинсами.

Вибір упав на джинси і сорочку, у якої довелося закатати рукави.

Вона повісила на пояс пейджер, натягла напівкеди і застрибала до дверей, щоб розправити задники, не нахиляючись.

Узяла зв'язку ключей, вирішила не зачиняти вікна і спустилася по сходинах униз.

- Сьогодні я повернуся пізно.

Побачимося завтра.

Якщо вам буде що-небудь потрібно, телефонуйте мені на пейджер, добре?
Міс Шерідан відгукнулася нерозбірливою тирадою, що Софія вивчила напам'ять: "Ти дуже багато працюєш, дівчинко моя, адже життя в нас одне.
Що правда, то правда: Софія невпинно працювала заради інших, у її робочому дні не бувало перепочинків, обходилось, навіть, без перерв на обід чи на втамування спраги, адже ангелам немає потреби підкріплятися.

Навіть за всієї чуйності турботливій Рен не дано було збагнути, що ж називає своїм "життям" сама Софія.

* * *
Важкі дзвони тільки що вдарили всьоме, востаннє.

Вікна апартаментів Лукаса виходили прямо на собор Божої Милості, що стояв у найвищий точці Ноб Хіл.

Лукас з насолодженням обсмоктав курячу кістку, розгриз наостанок хрящик і піднявся, щоб витерти руки об фіранку.

Він одягнув піджак, помилувався своїм відображенням у великому дзеркалі над каміном і вийшов із номера.

Спускаючись величними сходами до холу, він глузливо посміхався жінці-адміністратору біля стійки, вона, побачивши його, відразу опустила очі. Розсильний під дашком миттю забезпечив постояльцеві таксі, і той сів, не давши йому чайових.

Він хотів нову гарну автівку, а єдиним місцем, де можна було обрати таку у неділю, був торгівельний порт. Там стояла після розвантаження з кораблів незліченна кількість машин усіляких моделей.

Він наказав відвезти його на пристань № 80, звідкіля він зможе викрасти тачку на свій смак.

- Та покваптесь, я поспішаю! - кинув він водієві.

«Крайслер» вирулив на Каліфорнія-стріт й подався до центру міста.

Діловий квартал вони оминули за якісь сім хвилин.

На кожному перехресті водій з бурчанням відкладав свій бортовий журнал: світлофори, ніби змовившись, зустрічали їх зеленим сигналом, і йому ніяк не вдавалося записати, як вимагали того правила, пункт призначення.

- Можна подумати, вони це навмисно… - пробурчав він на шостому перехресті.

У дзеркалі заднього виду він побачив усмішку Лукаса, і їх без затримки пропустив далі сьомий світлофор.

Біля в’їзду у портову зону з решітки радіатору повалила густа пара, машина чхнула й зупинилася на узбіччі.

– Тільки цього не вистачало! – простогнав таксист.

– Я вам платити не буду, - пихато вимовив Лукас.

- Ми не доїхали до місця.

І він вийшов і не спромігся навіть зачинити за собою дверцята.

Не встиг таксист і пальцем поворушити, як капот його машини підкинуло догори гейзером іржавої води з радіатора.

– Зірвало голівку блока, двигун можна викидати, шановний! – гукнув Лукас, віддаляючись.

Біля будки охоронця він показав значок, і смугастий шлагбаум злетів угору.

Упевненим кроком він дійшов до стоянки.

Там він вгледів чудовий кабріолет «Шевроле-Камаро» і без жодних зусиль зламав замок на дверцятах.

Сівши за кермо, Лукас вибрав із зв’язки на своєму ремені потрібний ключ і через декілька секунд рушив з місця.

Він пронісся по головному проїзду, не минаючи жодної калюжі у вибоїнах і забризкав брудом усі до єдиного контейнери по обох боках так, що їхні номери неможливо вже було прочитати.

Перед «Рибальським шинком» він різко смикнув ручні гальма, і машина з лязкотом зупинилася у декількох сантиметрах від дверей.

Лукас вийшов, здолав, посвистуючи, три дерев’яні сходинки ганку, штовхнув двері.

Зала була майже пуста.

За звичай робочі заглядали сюди після довгого робочого дня, щоб вгамувати спрагу, але зараз через багатогодинну погану погоду з ранку вони надолужували втрачений час.

Ввечері вони закінчать пізніше за звичайне й передадуть ревучі механізми безпосередньо нічній зміні.

Лукас сів за столик у відгородженому місці і став витріщатися на Матільду, що витирала за стійкою чарки.

Стурбована його незрозумілою посмішкою, вона поспішила до нього, щоб прийняти замовлення.

Клієнта не мучила спрага.

– Може з’їсте що-небудь? – запропонувала вона.

Тільки з нею за компанію! Матільда люб’язно відмовилась від запрошення, їй було заборонено присідати в залі в робочі години.

Лукас нікуди не поспішав, він був не голодний і запросив її навідатися з ним на пару в якесь інше місце, бо це є занадто звичайним.

Матільда засмутилася: шарм Лукаса не залишився непоміченим.

У цій частині міста вишуканість була рідкістю, як і все у її житті.

Вона не витримала погляду його напівпрозорих очей і відвернулася.

– Дуже мило з вашого боку… - ледь промовила вона.

У цю мить зовні пролунали два коротких гудки.

– Тільки я не можу, - відповіла вона Лукасу, - я вечеряю з подругою.

Це вона сигналить.

Може якось іншим разом?

Софія забігла захекана і пішла до бару, де Матільда, щойно повернувшись до свого робочого місця, вдавала незворушність.

– Вибач, я затрималася, але в мене був шалений день.

З цими словами Софія присіла на стілець біля стойки.

Увалилися чоловіків із десять робітників з нічної зміни, прикра перешкода для Лукаса.

Один з докерів затримався поряд із Софією, яка і без форми виглядала чарівно.

Вона подякувала крановика за комплімент і повернулася до Матільди, закочуючи очі.

Симпатична офіціантка нахилилася до подруги й порадила їй поглянути непомітно на клієнта у чорному піджаці, що сидів у відгородженій частині зали

– Я бачила… Заспокойся!
– Так я тебе і послухала! – огризнулася пошепки Матильда.

– Матільда, остання пригода майже коштувала тобі життя, тож зараз я, мабуть, спробую зберегти тебе від нового лиха.

– Не розумію, про що ти…
– Про те, що такі, як цей, - справжнє лихо.
– А який він?
– Надто похмурий погляд.

– Адже швидко ти стріляєш! Я навіть не помітила, як ти зарядила револьвер.

– Знадобилося півроку, щоб ти вилікувалась від усієї тієї гидоти, якою з тобою щиро ділився той бармен з О’Фаррел[2].

Хочеш проґавити шанс у житті? У тебе є робота, є кімната, ті вже сімнадцять тижнів «чиста».

Знов захотіла взятися за старе?
– Кров у мене все одно не чиста!
– Дай мені ще трохи часу і приймай ліки.

– Він симпатичний, ось і все.

– Майже як крокодил, що націлився на філейну частину!
– Ти його знаєш?
– Ніколи в житті не бачила!
– Тоді звідки такі поспішні судження?
– Довірся мені, у мене дар, я дивлюся в корінь.

Від низького голосу Лукаса в Софії похолоділа потилиця, вона навіть підскочила.

– Якщо ви збираєтеся провести вечір зі своєю чарівною подругою, будьте ласкаві, прийміть і ви запрошення до одного з найкращих ресторанів міста.

У моєму кабріолеті легко вміститися втрьох.

– Ви дуже здогадливі, Софія – сама великодушність! – підхопила Матільда, повна сподівання, що подруга піде їй назустріч.

Софія озирнулася, маючи намір подякувати незнайомця й відповісти йому відмовою, але його очі позбавили її дару мовлення.

Вони довго дивилися один на одного, не маючи сили нічого один одному сказати.

Лукас був би радий перервати мовчання, але не міг вимовити ані звука, тільки мовчки розглядував хвилюючі риси незнайомки.

У неї зовсім пересохло в роті, вона не дивлячись намагалася намацати склянку на стійці, а він вже поклав туди руку.

Незграбність їхніх жестів призвела до перекидання склянки: прокотившись цинковим краєм стійки, він упав і розлетівся на сім осколків.

Софія нахилилася й обережно підняла три скельця, Лукав став на коліна, щоб їй допомогти, і взяв інші чотири.

Обидва випросталися, усе ще дивлячись один на одного.

Матільда, яка переводила погляд з одного на іншого, не витримала і роздратовано сказала:

– Я підмету!
– Скидай фартух! Ходімо, мі і так запізнюємося, - відповіла Софія, яка змогла-таки відвернутися.

Вона попрощалася з Лукасом коротким кивком голови і владно потягнула подругу на вулицю.

На стоянці вона прискорила крок.

Відчинивши Матільді дверцята, вона квапливо сіла за кермо й рвонулася з місця.

– Чого це ти так розійшлася? – здивовано запитала Матільда.

– Нічого.

Матільда повернула дзеркальце заднього виду в салоні так, щоби Софія могла на себе поглянути.

– Подивися, на кого ти схожа, і поясни мені своє «нічого».

Машина мчала по порту.

Софія опустила скло, до салону увірвалося крижане повітря, Матільда зіщулилась.

– Дуже серйозна людина! – пробурмотіла Софія.

– Я розумію геть усе: великий, карлик, красивий, урод, худий, товстяк, волохатих, безвусий, лисий… Але що таке «серйозний», зізнатися, не врубаюся.

– У такому випадку просто повір мені на слово.

Сама не знаю, як це виразити… Похмурий, якийсь змучений! Ніколи ще мені не…
– У такому випадку це ідеальний кандидат для тебе, ти в нас обожнюєш страждальців.

Бідний лівий шлуночок твого кров’яного насосу!
– Не будь язвою!

– Ні, ви тільки погляньте! Я прошу в неї неупередженої думки щодо чоловіка, від якого я вся обмираю.

Вона на нього навіть не дивиться, але все одно встромляє в нього стрілу, котрій позаздрив би сам святий Ієронім! Потім виявляє бажання обернутися – й впивається очима в його очі міцніше, ніж вантуз у стік раковини.

І при цьому вимагає, щоб я не була язвою!
– Ти нічого не відчула, Матільдо?
– Чому ж, відчула: що я вся палаю! Ніби мене закутали у червоний шифон від «Мейсі»[3]… Загалом, я постала перед ним в елегантному вигляді, це добрий знак.

– Ти не помітила, що в нього похмурий вигляд?
– Це на вулиці похмуро.

Увімкни краще фари, не вистачало ще потрапити в аварію! – Матільда затягнула шнурок свого хутряного капюшона й додала: – Добре, піджачок на ньому занадто темний, але ж італійського крою, кашемір у шість ниток, вибачай-но!
– Я про це не кажу…
– Хочеш, скажу тобі, про що я кажу? Упевнена, що він не з тих, хто носить грубі труси.

Матільда запалила цигарку.

Опустивши скло зі свого боку, вона дмухнула дим назовні.

– Байдуже, від чого померти – чому б не від пневмонії? Твоя узяла: бувають труси і боягузи.

– Ти мене зовсім не слухаєш, - схвильовано вимовила Софія.

– Уявляєш, що відчуває донька Кальвіна Кляйна, що дивиться на ім’я свого татуся, що вишите великими літерами, коли перед нею роздягається чоловік?
– Ти його бачила раніше? – незворушно поцікавилася Софія.

– Можливо, бачила у барі Маріо, але гарантувати не можу.

У ті часи по вечорах у мене перед очима частіше за все було мутнувато…
– Цьому покладено край, усе це вже позаду, - сказала Софія.

– Чи віриш ти у відчуття «дежа-вю»?
– Можливо, а що?
– Там, у барі, коли в нього випала склянка… Мені здавалося, що вона падає уповільнено.

– У тебе пустий шлунок, давай я тебе відведу до азіатського ресторану, - вирішила Софія.

– Можна запитати в тебе останнє?
– Звичайно.

– Тобі ніколи не буває холодно?
– Чому ти питаєш?
– Тому що мені не вистачає тільки палички в роті, щоби виглядати, як справжнісіньке ескімо.

Негайно зачини вікно!

«Форд» наближався до колишньої шоколадної фабрики на Жирарделлі-сквер.

Витримавши декілька хвилин тиші, Матільда увімкнула радіо і втупилася у місто, що проносилося повз.

На перехресті Колумбус-авеню і Бей-стріт порт зник з очей.

– Будьте ласкаві, підійміть руку, я повинен витерти прилавок!
Господар «Рибальської шинки» вивів Лукаса із заціпеніння.

– Перепрошую?...
– У вас під пальцями скло, не дай Боже, поріжетеся.

– Не хвилюйтеся за мене.

Хто така?
– Цікава жінка – тут це рідкість.

– Ось за це мені й подобається ваш райончик, - сухо прокоментував Лукас.

– Ви не відповіли на питання.

– Вас цікавить барменша? Співчуваю, але інформацію про своїх робітників я не повідомляю.

Приходьте ще, її саму й запитаєте, вона заступає завтра о десятій.

Лукас хлопнув долонею по стійці, й шматочки скла роздробилися на тисячі осколків.

Господар закладу відскочив.

– Мені байдужа ваша барменша! Чи знайома вам та жінка, яка пішла разом з нею?
– Це її подруга, вона працює у службі безпеки порту, це все, що я можу вам сказати.

Лукас спритним рухом витягнув у господаря з-під ременя ганчірку й витер свою долоню, на якій, як не дивно, не було ані подряпини.

Після цього він кинув ганчірку до сміттєвого цебра за прилавком.

Господар «Рибальської шинки» примружив очі.

– Не хвилюйся, друзяко, - сказав Лукас, дивлячись на свою непошкоджену руку.

– Знаєш, деякі ходять по вугіллю, це теж такий фокус.

Чи замало фокусів у світі?
І він попрямував до виходу.

На шинковому ґанку він витягнув крихітний осколок, що встромився між указівним та середнім пальцем.

Підійшовши до кабріолету, він просунув всередину голову і опустив важіль ручного гальма.

Крадена машина повільно під’їхала до краю пристані, трохи похиталася і перекинулася вниз.

У ту мить, коли решітка радіатору зіткнулася з водою, фізіономію Лукаса осяяла нехитра дитяча посмішка.

Коли вода вривалася до салону через залишене опущеним скло, він відчував ні з чим незрівняну радість.

Але більш за все його захопили величезні бульбашки, що виривалися з вихлопної труби, поки ще продовжував працювати двигун.

Булькотіння, з яким вони лопалися на поверхні, було чарівним.

Коли притягнутий водяним похороном автівки натовп проводжав здивованими поглядами задні ліхтарі «Камаро», що йшли до неспокійної глибини, Лукас уже був далеко: він бадьоро крокував, засунувши руки в кишені.

– Здається, я наштовхнувся на рідку перлину, - пробурмотів він собі під ніс на ходу.

– Якщо я не виграю, буде диявольські прикро.

* * *
Софія і Матільда вечеряли обличчям до затоки, перед величезним вікном, що виходило на Біч-стріт.

«Наш найкращий столик!» - уточнив вузькоокий метрдотель з посмішкою, виставляючи напоказ зуби, що стирчали.

Вид був прекрасний.

Зліва з гордістю височіли вохристі конструкції мосту «Золоті Ворота», що змагався за красу із своїм оклендським побратимом «Бей-Бридж», який усього на рік старший за нього.

Під захистом молу, не стурбовані поривами океанського вітру, повільно пропливали яхти під білими вітрилами.

Зелену галявину, що простягнулася до самої води, розрізали на охайні квадрати гравійні доріжки.

По них прогулювалися вечірні перехожі, які насолоджувалися атмосферою пізньої осені.

Офіціант поставив подругам на столик два фірмових коктейлі й кошик з креветками.

«У подарунок від закладу», - пояснив він і подав меню.

Матільда запитала в Софії, як часто вона тут буває: ціни здалися їй занадто високими для скромної службовки.

Софія відповіла, що вони – гості господаря.
– Вони завинили, а ти не стала складати на них протокол?
– Ні, просто надала їм кілька місяців тому невеличку послугу, нічого особливого, запевняю тебе! – відповіла Софія із щирим збентеженням.

– Ці твої «нічого» мені все більш здаються сумнівними.

Що за послуга?
Якось ввечері Софія зустріла господаря ресторану в доках.

Він прогулювався пристанню, чекаючи, поки митниця пропустить вантаж посуду з Китаю.

Його сумний погляд звернув увагу Софії, а коли він надовго нахилився, дивлячись на брудну воду, вона запідозрила найгірше.

Вона підійшла до нього, почала розмову, і він, врешті-решт, признався, що після сорока трьох років шлюбу від нього зібралася піти дружина.

– Скільки років дружині? – запитала заінтригована Матільда.

– Сімдесят два роки!
– У сімдесят два роки люди ще мають сміливість розлучуватися? – була вражена Матільда, насилу стримуючи сміх.

– Якщо ти сорок три роки слухаєш хропіння чоловіка, то від думки про розлучення важко позбавитися.

Щоночі будеш мріяти про це!
– Ти допомогла парі воз’єднатися?
– Я вмовила його зробити операцію, пообіцявши, що вона йому нічим не погрожує.

Чоловіки – такі пестуни!
– Гадаєш, він би стрибнув у воду?
– Він вже кинув туди свою обручку! Матільда підняла очі до стелі.

Стеля в ресторані була вражаючою, уся у вітражах від «Тіффані».

Через неї зала походила на молитовну.

Софія погодилася з її судженням і підклала їй курки.

Матільда підперла рукою щоку.

– Історія з хропінням – правда?
Софія подивилася на неї і не втримала посмішку.

– Ні!
– Ага! Що ж ми тоді святкуємо? – запитала Матільда, підіймаючи свій келих.

Софія заговорила в найзагальніших рисах про підвищення, яке отримала вранці.

Ні, мова не йдеться про зміну місця роботи і не про підвищення зарплатні: адже не все вичерпується матеріальними міркуваннями! Якщо Матільда зробить над собою зусилля і припинить насміхатися, то вона, можливо, зуміє їй розтлумачити, що бувають завдання, що приносять дещо більше, ніж гроші чи владу: особові досягнення у витонченій формі.

Влада над собою – на користь, а не на шкоду іншим – може принести величезну насолоду.

– Хай буде так! – підсумувала Матільда з посмішкою.

– З тобою, старенька, мені ще доведеться поморочитися! – із прикрістю мовила Софія.

Матільда узяла бамбукову пляшку з саке, щоб наповнити обидва келихи – і тут обличчя Софії різко спотворилося

Вона вхопила подругу за руку і буквально висмикнула її з кресла.

– Тікаймо звідси! До виходу! – заволала Софія.

Матільда скам'яніла.

З-за сусідніх столиків також здивовано дивилися на жінку, яка відчайдушно крутила головою і кричала, злякавшись невидимої загрози.
– Ідіть геть усі, скоріше звідси, поспішайте, біжіть!
Відвідувачі невпевнено спостерігали за нею, підозрюючи, що перед ними розіграють безглуздий фарс.

Керівник закладу підбіг до Софії, склав руки у благаючому жесті: він знає, що вона йому друг, і має прохання перестати турбувати шановних гостей його ресторану.

Софія міцно вхопила його за плечі й наказала негайно евакуювати всіх відвідувачів разом з персоналом.

Він повинен їй довіряти, рахунок йде на секунди! Ліу Чан не був дуже мудрим, але інстинкт його ніколи не підводив.

Він двічі плеснув у долоні й вимовив декілька слів на кантонському діалекті китайської мови.

Одразу ж розпочався балет службовців, які знають своє діло.

Чоловіки у білих лівреях відсували стільці, примушуючи гостей підніматися, і негайно проводжали їх до трьох виходів.

Ліу Чан залишився стояти посередині зали, що стрімко знелюднювалася.

Софія потягнула його за руку, ведучи до виходу, але він вперся, дивлячись на Матільду, що завмерла від страху на місці у декількох метрів від нього.

– Я залишу заклад останнім, - вимовив Ліу.

У цю мить з кухні з криком вибіг останній з молодших кухарів.

А потім пролунав страхітливий вибух.

Ударна хвиля, спотворюючи залу, зірвала зі стелі монументальну люстру, і вона важко впала на підлогу.

Усі меблі як насосом витягнуло в широкий отвір вікна, розбите вщент скло з якого вже засіяло вулицю внизу.

Тисячі червоних, зелених, синіх кристаликів затанцювали серед гори уламків на підлозі.

Їдкий сірий дим, що заповнив обідню залу, поповз тугими завитками вгору по стіні будинку.

Слідом за оглушливим гуркотом настала задушлива тиша.

Лукас, який зупинив унизу машину, котру було вкрадено годиною раніше, підняв скло на дверцяті.

Він страшенно боявся пилюки, до того ж усе трапилося не так, як передбачалося.

Софія зіштовхнула з себе масивний буфет, потерла забиті коліна, переступила через перекинутий столик сервіровки.

Навкруги панував хаос.

Під скелетом високого світильника, що тепер був схожий на облетіле звалене дерево, лежав ресторатор.

Він уривчасто дихав.

Софія кинулася до нього.

Бідолаха корчився від болю.

Кров, що залила його легені, при кожному вдиху все сильніше стискала серце.

Здалеку вже лунали сирени пожежних машин, що мчалися по міських вулицях до місця катастрофи.

Софія благала Ліу триматися.

– Вам ціни немає, - прошепотів старий китаєць.

Вона взяла його руку.

Ліу стиснув її пальці, поклав її руку собі на груди, що свистіли, як пробита камера.

Навіть закриваючись, його очі вміли прочитати правду.

Він знайшов у собі сили сказати пошепки, що завдяки Софії він спокійний, тому що знає, що його вічний сон не буде супроводжуватися хропінням.

Він захихикав, закашлявся.

– Моїм майбутнім сусідам дуже пощастило. Вони теж ваші боржники.

Із рота в нього потекла кров, червоний струмочок поповз по щоці, змішався з червоним ворсом килима.

Посмішка Ліу дерев’яніла.

– Здається, вам треба зайнятися подругою, я не бачив, як вона вибігла…
Софія озирнулася, але не побачила ані Матільди, ані інших тіл на підлозі.

– Біля дверей, під шафою з посудом, - підказав Ліу, знову закашлявшись.

Софія випросталась.

Ліу, не відпускаючи її руку, зазирнув їй в очі.

– Звідки ви знали?
Софія бачила, як його золотаві очі покидає життя.

– За мить ви це зрозумієте.

Тоді обличчя Ліу осяяла радісна усмішка, на всю його суть спустився покій.

– Спасибі за довіру.

Це були останні слова пана Чана.

Його зіниці зменшилися до розміру вістря булавки, повіки заплющилися, щока лягла на долоню його останньої клієнтки.

Софія погладила його чоло.

– Вибачте, що не проводжаю вас, - прошепотіла вона, обережно опускаючи нерухому голову на підлогу.

Після цього вона піднялася, убрала зі шляху перегорнуту тумбочку й підійшла до шафи, що завалилася.

Зусилля – і шафу відсунуто, під нею знайшлася непритомна Матільда з величезною виделкою, що стирчала в неї зі стегна, яка була призначена для страв з качки.

По підлозі слизнув промінь пожежного ліхтаря, потім з’явився пожежник.

Підійшовши до двох жінок, він спершу витяг з чохла на плечі рацію й доклав, що знайшов двох постраждалих.

– Одну! – виправила його Софія.

– Тим краще, - подав голос чоловік у чорному, який оглядав місце вибуху, не ступаючи у купу уламків.

Бригадир пожежників потиснув плечима.

– Певно, федеральний агент.

Вони тепер встигають на вибухи раніше за нас.

– І пожежник притиснув до обличчя Матільди кисневу маску.

Підлеглому, який щойно підійшов, він сказав:

– Перелом ноги, а може, і руки, втрата свідомості.

Виклич санітарів, нехай негайно її заберуть.

– А цей? – він тицьнув пальцем у тіло Чана.

– Занадто пізно, - підсумував не покидаючи свого місця чоловік у чорному костюмі.

Софія обіймала Матільду й намагалася подолати гіркоту, що стиснула їй горло.

– Це все через мене, не треба було сюди сунутися. – Дивлячись крізь розбите вікно на небо, вона вимовила упівголоса, нижня губа в неї тремтіла:
– Не треба зараз! У неї могло вийти, вона стала на правильний шлях.

Ми ж домовилися зачекати декілька місяців, перед тим, як щось вирішити.

Слово є слово!
Двоє санітарів, які щойно підійшли, здивовано переглянулися й запитали в Софії, як вона себе почуває.

Вона запевнила їх енергійним кивком, що з нею усе гаразд.

Вони запропонували їй ковтнути кисню, вона відмовилася.

Тоді вони попросили її відійти на декілька кроків, поклали Матільду на носилки й понесли до виходу.

Софія підійшла до провалу на всю стіну, що залишився від вікна.

Вона не зводила очей від носилок, поки їх ставили у машину "швидкої допомоги".

Машина, повертаючи червоно-жовтою блимавкою та увімкнувши несамовиту сирену, помчала до Меморіального шпиталю Сан-Франциско.

– Не карайте себе, кожен може опинитися в поганому місці в погану мить, це доля.

Софія стрепенулася.

Вона впізнала низький голос, що промовив цю незграбну розраду.

Лукас йшов до неї, примруживши очі.

– Що ви тут робите? – запитала вона.

– Я гадав, брандмейстер вам вже пояснив, - відповів той, поправляючи краватку.

– Усе вказує на рядовий вибух газу на кухні або, у найгіршому випадку, на кримінальну розборку, тому люб’язний пан федеральний агент може спокійно повертатися, звідки з’явився, дозволивши працювати звичайним поліцейським.

Терористи не полюють на качку з апельсинами.

Голос інспектора поліції був хриплим й непривітним.

– З ким маю за честь? – запитав Лукас, маскуючи глузливим тоном незадоволення.

– Інспектор Пільгес, поліція Сан-Франциско, - відповіла за інспектора Софія.

– Радий, що на цей раз ви мене впізнали, - сказав їй Пільгес, не звертаючи більше увагу на Лукаса.

– Сподіваюсь, зараз ви мені поясните, що за фокус ви викинули сьогодні вранці.

– Краще не вдаватися у подробиці.

Я намагаюся захистити Матільду.

Чутки роз поширюються скоріше за туман в порту.

– Я виказав вам довіру й дозволив їй дострокове звільнення.

Був би вам вдячний за взаємність.

У поліції також мають уявлення про такт! Дивлячись на малу, не можна не подумати, що краще було б дати їй відмотати весь строк.

– Кумедне в вас уявлення про такт, інспекторе! – кинув Лукас замість прощання.

Він би грюкнув дверима, але дверей не було: від монументального двостулкового виробу, замовленого у далекій Азії, залишилися лише уламки.

Перед тим як сісти у машину, Лукас крикнув Софії з вулиці:
– Шкода вашої подруги!
Через декілька секунд його чорний «Щевроле» зник за перехрестям з Біч-стріт.

Софія не змогла дати інспекторові ніяких зв’язних пояснень.

Жахливе передчуття – ось, що змусило її вигнати з ресторану відвідувачів.

Пільгес вважав цю версію легковажною – врешті-решт Софія врятувала від загибелі купу людей. Софія нічого не змогла додати.

Можливо, вона несвідомо відчула запах від витікання газу.

Пільгес пробурчав у відповідь, що останніми роками в нього збільшується кипа нерозкритих справ із загальним фігурантом – несвідомим.

– Повідомте мені про результати розслідування.

Мені також потрібно знати, що трапилося.

Він дозволив їй залишити місце вибуху.

Софія повільно пішла до своєї машини.

Вітрове скло тріснуло з обох боків, увесь кузов каштанового кольору був покритий рівним шаром сірого пилу.

На шляху до шпиталю вона зустріла декілька пожежних машин, що поспішали до місця трагедії.

Вона зупинила «Форд» на стоянці і поспішила до приймального відділення.

Санітарка повідомила їй, що Матільду зараз оглядають.

Софія подякувала й присіла чекати.

* * *

Лукас з нетерпінням двічі натиснув на клаксон.

Сторож у будці натиснув на кнопку, не відриваючи погляду від екрану телевізора: «Янкі» вигравали з великим рахунком.

Шлагбаум піднявся, «Шевроле» із погашеними габаритними вогнями під’їхав до самого краю насипу.

Лукас опустив скло, викинув недопалок.

Перевівши важіль передачі в нейтральне положення й не заглушивши двигун, він виліз з машини.

Поштовх у задній бампер надав машині достатнього прискорення, щоб вона подолала останні сантиметри й рухнула в воду.

Лукас спостерігав за нею, взявшись у боки й затамувавши подих.

Коли на водній поверхні, що затихала, лопнув останній пузир, він відвернувся й пружно пішов до стоянки.

Оливкова «Хонда», здавалося, тільки на нього й чекала,

Він зламав замок на дверцятах, відкрив капот, вирвав й викинув подалі датчик сигналізації.

Він улаштувався у кріслі й розчаровано огледів салон – синтетичний, а не шкіряний.

У своїй зв’язці автомобільних ключем він безпомилково знайшов той, що підходив.

Двигун покірно загурчав.

– Для різноманітності зійде й зелена шпоночка! – буркнув він, віджимаючи ручне гальмо.

Годинник свідчив, що він запізнюється, тому довелося додати газу.

Безпритульний на ім’я Джуелс, що сидів на причальній тумбі, потиснув плечима, провівши поглядом автомобіль й останній пузир на воді.

* * *
– Вона буде жити?
Утретє за вечір голос Лукаса змушував її стрепенутися.

– Сподіваюся, - відповіла вона, огледівши його з ніг до голови.

– Хто ви такий, власне?
– Лукас.

Дуже співчуваю – і водночас дуже радий.

– Він протягнув руку.

Уперше Софія відчула, як вона втомилася.

Вона піднялася й підійшла до кавового автомату.

– Хочете?
– Я не п’ю каву, - відповів Лукас.

– Я теж, - зізналася вона, крутячи пальцями монетку в двадцять центів.

– Що ви тут робите?
– Те саме, що і ви.

Приїхав дізнатися, як вона.

– Навіщо? – спитала Софія, роняючи монету в кишеню.

– Щоб написати звіт.

Поки що в графі «постраждалі» я поставив цифру «1».

Тепер треба уточнити інформацію.

Терпіти не можу залишати сьогоднішні справи на завтра.

Не люблю затримки.

– Як і я…
– Краще б ви прийняли моє запрошення.

Тоді нічого цього не трапилося би.

– Чи не ви це нещодавно казали щось про такт? Цікаве у вас уявлення про тактовність!
– Її випишуть пізно вночі.

Виделка для качки у м’якому місці людини – це страшна зброя.

Там шити кілька годин, ми цілком встигнемо посидіти в кафе навпроти.

Запрошую вас.

– Нікуди я не піду.

– Як хочете.

Зачекаємо тут.

Не дуже приємне місце, але якщо ви так вважаєте за краще… Тим гірше!
Вони просиділи на лавці спина до спини більше години, перш ніж до коридору вийшов хірург.

Плескання долонями в латексі не пролунало (хірурги знімають рукавички, коли виходять з операційного відділення, й кидають їх у призначений для цього бак).

Матільда поза небезпекою, артерія ціла, сканування не показало пошкодження черепа, хребет також у порядку.

У неї два переломи без зміщень – руки й ноги, у декількох місцях довелося накласти шви.

У неї два переломи без зсувів – руки й ноги, у декількох місцях довелося накласти шви.

Ускладнення можливі завжди, але хірург сподівається, що обійдеться без них.

Але постраждалій, на його думку, буде корисним провести декілька часів у повному спокої.

Він буде вдячний Софії, якщо вона попередить рідних, що до ранку постраждалу не можна буде відвідувати.

– Це я запросто, - запевнила його Софія.

– Окрім мене, у неї нікого немає.

Вона продиктувала черговій поверха номер свого пейджера.

Виходячи, вона, не дивлячись на Лукаса, повідомила йому, що зміни у протоколі не очікуються, після чого зникла за турнікетом приймального відділення.

Лукас наздогнав її на безлюдній стоянці.

Вона шукала ключі від машини.

– Буду вам дуже вдячна, якщо ви припините мене лякати, - сказала вона йому.

– Здається, ми з вами невдало почали, - промовив Лукас солодким голосом.

– Почали… що?
Соромлячись, Лукас відповів:
– Припускаю, що іноді буваю прямолінійним.

Але я щиро радий, що з вашою подругою все легко обійшлося.

– Дивіться-но, хоча б у чомусь мі співпадаємо! Чого тільки не буває у світі! А тепер, якщо ви мені дозволите відкрити дверцята..
– Можливо, все ж таки вип’ємо кави вдвох? Не заперечуєте?
Софія промовчала.

– Ну це так просто кажуть… Ви не п’єте каву, я теж.

А як щодо апельсинового соку? Тут напроти роблять чудовий сік!
– Звідки таке бажання вгамувати спрагу в моєму товаристві?
– Я тільки-но приїхав до Сан-Франциско і я не знаю тут нікого.

Три роки абсолютної самотності в Нью-Йорку – я, здається, неоригінальний… «Велике Яблуко» перетворило мене на дикуна, але я вирішив змінитися.

Софія, схиливши голову набік, спостерігала за Лукасом.

– Добре, почнемо спочатку, - сказала вона.

– Забудьте про Нью-Йорк, про мою самотність і про все інше.

Сам не знаю, звідки в мене таке гостре бажання випити з вами чарочку.

Справа не в чарочці, а у прагненні з вами познайомитися.

Ось я і видав вам правду.

Тепер ви правильно вдієте, сказавши «так».

Софія подивилася на годинник, вагаючись, потім посміхнулася і прийняла запрошення.

Вони перейшли вулицю і зайшли до «Криспі Крем».

У невеличкому закладі смачно пахло свіжою випічкою, з печі тільки-но витягли лист з гарячими пиріжками.

Вони сіли біля вікна.

Софія не їла, вона здивовано спостерігала за Лукасом: той менш ніж за десять хвилин проковтнув сім глазурованих пиріжків.

– Я дивлюся, ви виключаєте ненажерливість з переліку смертних гріхів? – не витримала вона.

Прізвисько Нью-Йорка.

– Ой, ці мені байки про гріхи! – обізвався він, безсоромно облизуючи пальці.

– День без ласощів – гірше за безхмарний день!
– Ви не любите сонце? – здивувалася вона.

– Чому ж, навіть дуже люблю! Сонячні опіки, рак шкіри, загибель від теплового удару, задуха від краватки, жах жінок при думці про грим, що потік, поголовні застуди від кондиціонерів, що руйнують озоновий шар, зростаюче забруднення навколишнього середовища, падіж тварин від спраги, не кажучи вже про старих, що задихаються… Тож, вибачте, сонце винайшов зовсім не той, на кого думають.

– Дивне в вас уявлення про життя! Софія насторожилася серйозно тільки тоді, коли Лукас заявив своїм низьким голосом, що необхідно проявляти чесність, відокремлюючи зло від добра.

Її здивував порядок слів: Лукас наполегливо ставив зло попереду добра, хоча зазвичай люди інстинктивно роблять навпаки…
До неї закралася підозра: а що, як він – ангел-контролер, якого надіслали перевірити, як вона порається із завданням? Їй доводилося зіштовхуватися з такими, навіть при виконанні менш важливих доручень.

Чим більше Лукас розпатякував, тим більше вона запевнялася у своїй здогадці, бо дуже провокаційно лунали його промови

Поклавши у рота дев’ятий пиріжок і ще не закінчивши жувати, він заявив, що не може дочекатися на нову зустріч з нею.

Софія посміхнулася.

Він оплатив рахунок, і вони вийшли на вулицю.

На порожній стоянці Лукас задер голову.

– Свіжо.

Проте яке чудове небо!
Вона прийняла його запрошення на вечерю наступного дня.

Якщо випадку завгодно, щоб вони працювали на один заклад, то той, хто надумав її перевірити, пожалкує про свою недовіру: вона буде намагатися його провчити.

Так вона вирішила, їдучи в машині додому.

Зупинившись перед будинком, вона спробувала не шуміти на ґанку.

Світло не просочувалося в коридор, двері Рен Шерідан було зачинено.

Перш ніж увійти вона підняла очі і не побачила на небосхилі ані хмар, ані зірок.

І був вечір, і був ранок...

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/16354/53644

Переводчики: Maraboo, Ena, kattykatty, Livanias

laissa, Marikka, lLyni