Готовый перевод Марк Леви-Семь дней творения / Марк Леві-Сім днів творення: День другий

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Матильда прокинулася на світанку.

Вночі її перевезли в палату, де вона вже почала нудьгувати.

Ось уже, п'ятнадцять місяів, надактивність була її єдиними ліками для виведення шлаків колишнього життя, в якій над нею ледь не взяв верх шкідливий коктейль з відчаю і наркотиків.

Неон, похрустуючий в неї над головою, нагадував про довгі години абстиненції, коли всі її нутро-роздирав нестерпний біль.

Вона пригадала дні пекла Данте, коли Софії, яку вона називала своїм ангелом-охоронцем, доводилося тримати її руки.

Для того, щоб вижити, вона спричиняла собі гострого тілесного болю, готова була спустити з себе шкіру, вигадуючи нові рани як покарання за колишні заборонені насолоди.

Вона ще відчувала іноді потилицею поколювання в місцях гематом – наслідок багатьох ударів, які вона наносила сама собі ночами, залишаючись наодинці зі своїми нестерпними стражданнями.

Усередині ліктьового згину були ознаки спокути: сліди ін’єкцій тиждень за тижнем ставали все менш помітними.

Відверто зяяло тільки одна фіолетова пляма на вені, що випирала, - нагадування про браму, у яку вона впустила повільну смерть.

Двері відчинилися, Матильда побачила Софію.

– Здається, я вчасно, - сказала та і поставила на нічний столик букет піонів.

– Я бачила вираз твого обличчя, коли заходила.

Стрілка твого морально барометру вже зсувалася до «негайно», а потім сталася би буря.

Піду попрошу в сестер вазу.

– Залишися зі мною, - попросила Матильда сірим голосом.

– Півонії такі само нетерплячі, як і ти, їм потрібно багато води.

Не ворушися, я зараз.

Залишившись на самоті, Матильда втупилася на квіти, погладила здоровою рукою шовковисті пелюстки.

Вони були схожі на дотик на котячу шерсть, а Матильда обожнювала кішок... Софія обірвала її мрії, повернувшися з повним відерцем.

– Це все, що в них знайшлося.

Нічого, ці квіти не потерпають від снобізму.

– Мої улюблені!
– Я знаю.

– Як тобі вдалося відшукати їх у цю пору року?
– Секрет!
Софія подивилася на загіпсовану ногу подруги, потім на шину, що робила її руку нерухомою.

Матильда впіймала її погляд.

– Що там насправді трапилося? Я майже нічого не пам’ятаю.

Спочатку ми розмовляли, потім ти піднялася, я залишилася сидіти – і все, далі чорна діра.

– Випадковість, витік газу у підвісній стелі службового приміщення.

Як довго ти повинна тут залишатися?
Лікарі погодилися б виписати Матильду вже наступного дня, якщо б у неї були кошти, щоб викликати лікаря додому, а стан дозволяв би самостійно пересуватися.

Побачивши, що Софія збирається піти, Матильда розплакалася.

– Не залишай мене тут, від цього запаху дезінфекції я сходжу з розуму. Я заплатила сповна, клянуся! Більше цього зі мною не трапиться.

Я так боюся знову підсісти, що не ковтаю заспокійливе, яке мені належить пити, а тільки роблю вигляд.

Знаю, я для тебе тягар, але витягни мене звідси, Софія, витягни негайно!
Софія повернулася до ліжка подруги і погладила її чоло, позбавляючи від судорог відчаю.

Вона пообіцяла зробити усе й негайно, щоб знайти вихід, і знову відвідати її пізно ввечері.

Залишивши шпиталь, Софія попрямувала до доків: на неї чекав насичений день.

Час минав швидко: завдання завданням, але вона не могла собі дозволити забути про своїх підопічних.

Зараз вона збиралася завітати до старого друга-волоцюги.

Джуелс залишив світ, не зазначивши шлях, що привела його під арку № 7, яка служила йому більш-менш постійним притулком. Життя зіграло з ним декілька жорстоких жартів.

Скорочення персоналу поставило крапку на його кар’єрі.

Простий лист повідомляв, що він більше не служить у великій компанії, яка була для нього всім.

У п’ятдесят вісім людина ще дуже молода… нехай косметичні фірми клянуться, що у шістдесят років усе життя ще попереду, треба тільки більше турбуватися про свою зовнішність, навіть їхні служби персоналу впевнені у зворотному й відповідним чином поводяться зі своїми робітниками.

Так Джуелс Мінскі став безробітним.

Співробітник служби безпеки відібрав у нього перепустку біля входу у будівлю, у якій він проводив більше часу, ніж удома.

Не кажучи ані слова, людина у формі провела його до робочого столу.

Під безмовними поглядами колишніх колег Джуелс квапливо зібрав свої речі.

Похмурим дощовим днем він відправився додому з жалюгідною картонною коробкою під пахвою.

Так закінчилися тридцять два роки його чесною служби.

Життя Джуелса Мінскі – статистика, закоханого у прикладну математику, - легко вкладалася у найпростіші арифметичні дії: додавання уікендів, присвячених роботі у збиток нормального життя; ділення на користь влади наймачів (усі службовці пишалися тим, що на них працюють у поті чола, усі складали одну велику родину, де кожен грав відведену йому роль і не зазіхав на щось більше); множення принижень та ідей, проігнорованих незаконними вершителями доль; нарешті віднімання права гідно завершити трудовий шлях.

Подібно до квадратури кола, існування Джуелса зводилося до рівняння з неймовірних несправедливостей.

У дитинстві Джуелс полюбляв вештатися поруч зі смітником металобрухту, де відправлялися під жахливий прес остови старих автомобілів.

Відганяючи думки про самотність, він часто уявляв собі життя молодого багатого службовця, що перекреслив його життя й відправив його на смітник.

Восени було анульовано його кредитні картки, банківський рахунок не пережив зиму, навесні він покинув свій будинок. Улітку він приніс у жертву своє велике кохання, забрав до останньої подорожі свою гордість.

Сам не віддаючи собі в цьому звіту, Джуелс Мінскі, п’ятдесяти восьми років від народження, обрав непостійним місцем для своєї ночівлі простір під аркою № 7 на пристані № 80 торгівельного порту Сан-Франциско.

Скоро він відсвяткує десятиріччя життя під зірками.

Усім бажаючим він з задоволенням зізнавався, що, рушаючи у путь, гадки не мав, де опиниться.

Софія огледіла рубець у нього під дірявою вовняною штаниною у шотландську клітинку.

– Джуелс, вашу ногу пора вже лікувати!
– Не починай, будь ласка, моя нога у повному порядку.

– Якщо не продезінфікувати рану, то менш ніж за тиждень почнеться гангрена, ви самі знаєте!
– Я уже пережив гірші гангрени, моя красуне.

На одну менше, на одну більше – яка різниця? Я ж давно прошу Творця мене прибрати, тому просто не маю права лікуватися.

Якщо я за будь-яку болячку стану бігати до лікаря, то що будуть коштувати мої молитви евакуювати мене з цієї проклятої землі? Тож ця подряпина – мій виграшний квіток на той світ.

– Хто втовкмачив вам ці дурниці?
– Ніхто.

Хоча тут побував один тип, який повністю зі мною згоден.

Мені сподобалося з ним сперечатися! Коли я його бачу, у мене враження, що це я сам у дзеркалі минулого.

Він носить такі самі костюми, як і я до того, як у мого кравця, який зазирнув до моєї кишені і знайшов там порожню безодню, стався напад запаморочення… Я проповідую йому добро, він мені – зло.

Це такий обмін.

Мені ж потрібно якось відволіктися!
Без даху над головою, нікого не ненавидячи, без крихти їстівного, навіть без прутів решітки, які б можна було спробувати перепилити… Становище Джуелса Мінскі було гірше за становище ув'язненого.

Мрії стають розкішшю, коли доводиться боротися за існування.

Удень мусиш шукати їжу на смітниках, узимку – безперервно ходити, рухатися, перешкоджаючи смертоносному союзу сну та холоду.

– Усе, Джуелс, я везу вас у диспансер!
– Я думав, ти працюєш у службі безпеки порту, а не в Армії Рятування.

Софія зі всієї сили потягнула волоцюгу за руку, допомагаючи йому піднятися.

Він намагався полегшити їй задачу, але, тем не менш, неохоче доплівся до машини.

Вона відкрила дверцята, він запустив руку в бороду, розмислюючи.

Софія мовчки за ним спостерігала.

Навколо його блакитних очей залягли глибокі зморшки – фортифікаційні рови душі, сповненої глибоких почуттів.

Біля губатого усміхненого рота красувалися інші письмена, свідоцтва існування, для якого бідність – лише видимість.

- У твоїй машині буде не дуже солодко пахнути.

З цією ногою я останнім часом рідко буваю у душі.

– Кажуть, що гроші не пахнуть, чому ж тоді у бідності повинен бути запах? Досить базікати, залазьте!
Передавши свого пасажира турботам диспансеру, вона поїхала назад до доків.

По дорозі вона зробила гак, щоб провідати міс Шерідан: треба було попросити її про важливу послугу.

Рен сиділа на своєму ганку.

Вона намітила похід по справах до міста, але Сан-Франциско славиться своїми крутими вулицями, кожен крок по яких – тортури для людини похилого віку, тому зустріч у цю невизначену годину з Софією була рівнозначна за дивне позбавлення.

Софія запросила її до машини, а сама побігла до себе.

Удома вона перевірила автовідповідач, що не записав жодного повідомлення, й одразу спустилася.

По дорозі вона розповіла Рен про свою скруту, і та погодилася доглядати Матильду, поки вона не одужає.

Залишалося придумати, як підняти її на другий поверх і як спустити з горища залізне ліжко.

* * *

Лукас зручно влаштувався у кафетерії у будинку № 666 по Маркет-стріт і щось чиркав прямо на цераті.

Він тріумфував: тільки що влаштувався на службу у найкрупніше агентство нерухомості у всій Каліфорнії! Вмочуючи сьомий за рахунком круасан у каву з вершками, він студіював хвилююче видання про розвиток Силіконової долини, «широкої смуги, що стала за тридцять років головною стратегічною зоною високих технологій, яку прозвали легенями світової інформатики».

Для нього, фахівця зі зміни масок, найнятися будь-куди було дуже просто, і він уже отримував божевільне задоволення від підготовки нового макіавеллівського плану.

Напередодні, у літаку із Нью-Йорку, Лукас загорівся, коли прочитав у газеті «Сан-Франциско Кронікл» статтю про компанію нерухомості «Ей-енд-Ейч» і помилувався світлинами з круглою пикою її віце-президента Еда Херта Херт, «Ейч» з назви компанії, який чудово володів мистецтвом проводити прес-конференції і невтомно хизувався невимірним внеском свого дітища до економічного злету регіону. Два десятиріччя поспіль він домагався виборчої посади і тому не пропускав жодну офіційну церемонію.

Останній напад разпатякування стався з ним на офіційному відкритті сезону ловлі крабів.

Саме там Лукас потрапив йому на очі.
Вражаючий набір компліментів від впливових осіб, якими Лукас уміло замінував розмову, приніс йому посаду радника віце-президента, що був заснований для нього негайно.

Ед Херт добре знав, які люди йому потрібні, і згода було досягнена ще перед тим, як друга людина в компанії відправила до рота першу крабову клішню, рясно присмачену шафрановим майонезом; майонез отримала також манишка його смокінгу.

На годиннику була одинадцята ранку.

Ще година – і Ед уже знайомив Лукаса зі своїм компаньйоном Антоніо Андричем, президентом Групи.

Андрич, «Ей» з назви, залізною рукою в оксамитовій рукавичці керував великою комерційною мережею, яку плів довгі роки.

Природжений нюх і незрівняна старанність дозволили Антоніо Андричу побудувати величезну імперію, на яку працювали більш за триста агентів і майже стільки юристів, бухгалтерів і асистентів.

Провагавшись, Лукас відмовився від восьмої віденської булочки і клацанням пальців зажадав капучино.

Гризучи чорний фломастер, він переглянув свої записи і знову замислився.

Статистика, надана йому інформаційним відділом «Ей-енд-Ейч», говорила сама за себе.

Під шоколадний бісквіт, від якого він все-таки не зміг відмовитися, Лукас дійшов висновку, що у Долині ніяк не орендувати, не продати и не купити ані будівлю, ані шматок землі, оминаючи компанію, до якої він належав з учорашнього вечора.

Рекламний буклет з блискучим гаслом «Розумна нерухомість» допоміг йому продумати план дій.

Компанія «Ей-енд-Ейч» була єдністю з двома головами, ахіллесова п’ята цієї гідри знаходилася у місці з’єднання ший.

Достатньо було, щоби два мозки вдихнули одне повітря – і сталося б взаємне удушення.

Суперечка Херта з Андричем за штурвал судна негайно його втопила би.

Крах імперії «Ей-енд-Е йч» швидко би розпалило апетит власників і дестабілізувало ринок нерухомості у Долині, де орендна плата служила головною опорою економічного життя.

Фінанси відреагували б на те негайно, і підприємства регіону залишилися б без кисню.
Лукас дещо уточнив і припустив найбільш ймовірне: що чимало підприємств не витримають збільшення орендної платні і зниження розцінок на свою продукцію і послуги.

Навіть за песимістичним варіантом розрахунки Лукаса дозволяли припустити, що роботу втратять біля десяти тисяч людей, а цього виявиться достатньо для того, щоб підірвати економіку усього регіону і викликати таке закупорювання судин, яке ніхто навіть уявити собі не міг: світовій інформатиці відмовлять легені!
За всю свою зовнішню самовпевненість фінансові кола дуже й дуже боязливі.

Мільярди, у які оцінюються на Уолл-стріт компанії високої технології, у лічені тижні зникнуть, і саме серце країни вразить чудовий інфаркт!
– Навіть глобалізація має свої переваги! – повідомив Лукас офіціантці, яка принесла йому на цей раз гарячий шоколад.

– Напевно, ви збираєтесь видалити усе це свинство корейським миючим засобом, - відповіла офіціантка, дивлячись на його закарлючки на цераті.

– Я усе зітру, коли буду уходити! – буркнув він і повернувся до своїх міркувань.

Адже недаремно стверджують, що один змах крил метелика може породити руйнівний циклон! Лукас доведе, що цю теорему можна застосовувати також в економіці.

Криза в Америці не забариться перекинутися на Європу та Азію.

Роль метелика зіграє «Ей-енд-Ейч»! Змахом її крил стануть дії Еда Херта, театром його урочистості – міські доки.

Лукас ретельно вишкрябав церату виделкою, залишив кафе й обійшов будинок.

Його увагу привернув «Крайслер»-купе: довелося зламати замок.

При в’їзді на підземну стоянку свого нового місця роботи Лукас приклав до вуха мобільний телефон і, зупинившись перед черговим, попросив його дружнім жестом почекати.

Мова його була неспішною і виразною: він розповів уявному співрозмовнику, як Ед Херт утлумачував у його присутності гарненькій журналістці, буцімто справжня голова компанії – він, Ед, а його партнер – лише ноги.

Тирада завершилася реготанням.

Тільки після цього Лукас відкрив двері й віддав ключі молодому службовцю, який помітив, що у замка на дверцятах пошкоджено личинку.

– Знаю, - невдоволено буркнув Лукас.

– Небезпека підстерігає усюди!
Черговий, який чув кожне слово уявної телефонної розмови, проводив Лукаса поглядом і вірною рукою, з визнаним усіма мистецтвом, запаркував автомобіль з відкритим верхом.

Тільки йому довіряла кожного ранку кермо свого позашляховика персональна асистентка Антоніо Андрича.

Потрібно було лише дві години для того, щоб ця чутка дійшла до дев’ятого, останнього поверху офісу у будинку 666 по Маркет-стріт, престижної штаб-квартири «Ей-енд-Ейч»; якби не обідня перерва, чутка рознеслася би ще швидше.

О 13.17 розгніваний Антоніо Андрич увірвався до кабінету Еда Херта, о 13.29 вилетів з його кабінету, грюкнувши дверима.

На сходовому майданчику пролунав його крик: мовляв, «ноги» вирушають розминатися на галявину для гольфу, і нехай «мозок» самотужки збирає і проводить щомісячні збори комерційних директорів.

Забираючи кабріолет з гаражу, Лукас з молодим службовцем обмінялися змовницькими поглядами.

Зустріч з віце-президентом починалася за годину, залишався ще час прокотитися.

Йому шалено хотілося змінити машину, тим більше, що до порту – місця, де він збирався проститися за своєю індивідуальною манерою з кабріолетом, - було рукою подати.

* * *

Софія підкинула Рен до перукарні й пообіцяла заїхати за нею через дві години.

Це залишало їй час на лекцію з історії у навчальному центрі для слабозорих.

Коли вона з’явилася на порозі класу, учні дружно піднялися.

– Скажу без кокетування, я тут наймолодша, тож сідайте, прошу вас!
Клас виконав веління не без нарікання.

Софія продовжила лекцію з того місця, де зупинилася минулого разу.

Відкривши на своєму столі книгу, набрану шрифтом для сліпих, вона почала читати.

Їй подобалося намацувати слова кінчиками пальців, складати на дотик фрази, пожвавлювати думку своїм дотиком.

Вона цінувала цей світ незрячих, що здавався таємничим тим, хто уявляє себе тими, хто все бачить, хоча й не приділяє уваги стільки усьому важливому.

Закінчивши урок із дзвінком, вона призначила учням нову зустріч на четвер.

Тепер треба було забрати з перукарні й відвезти додому Рен, потім заїхати до диспансеру за Джуелсом і повернути його на насиджене місце – у док.

З перев’язаною ногою він був схожий на флібустьєра і не сховав гордості, почувши про це від Софії.

– Щось у тебе стурбований вигляд, - сказав він.

– Просто трохи забігалася.

– Як завжди.

Кажи, що тебе бентежить, я слухаю.

– Розумієте, Джуелс, я прийняла дивний виклик.

Уявіть, що вам потрібно здійснити якесь неймовірне добро, щось таке, від чого зміниться доля світу… Що б ви обрали?
– Якби я був утопістом, який вірить у дива, то відповів би: викорени в усьому світі голод, поклади край усім хворобам, заборони будь-яке зазіхання на гідності дитини… Я б примирив усі релігії, посіяв би на землі загальну терпимість, отримав би повну перемогу над бідністю.

Ось що б я наробив… якби був Господом Богом!

– Ви вже задалися питанням, чому Він Сам усе це не зробить?

– Ти знаєш не гірше за мене, чому: тому що все це залежить не від Його волі, а від людей, яким Він дарував Землю.

Бач, Софіє, величезного добра, яке можна було б собі уявити, не існує, тому що добро, на відміну від зла, невидиме.

Його не підрахуєш і не перекажеш так, щоб воно не позбулося своєї витонченості, самого свого сенсу.

Добро складається з нескінченної кількості дрібних вчинків, які рано чи пізно змінять, можливо, цей світ.

Попроси будь-кого назвати п’ятеро людей, що змінили долі людства на краще.

Особисто я, наприклад, не знаю, хто був першим демократом, хто винайшов антибіотики, хто був першим миротворцем.

Як це не дивно, мало хто зміг би їх назвати, проте люди не замислюючись назвуть п’ятеро диктаторів.

Усі знають назви смертельних хвороб, проте рідкі знавці назвуть їхніх переможців.

Верхівка зла, яку всі бояться, - це горезвісний кінець світу, але при цьому всім невтямки, що верхівку добра було вже досягнуто: це сталося у день Створення!

– Все ж таки, Джуелс, як щодо добра, найвищого добра у вашому виконанні?

– Я б робив усе, як ти! Я повертав би надію усім, з ким зіштовхуюсь.

Наприклад, нещодавно, ти сама не віддаючи собі в цьому звіту, зробила чудовий винахід.

– Який, цікаво знати?
– Посміхнулася мені, оминаючи мою арку.

Дещо пізніше детектив, що часто заїжджав до порту попоїсти, проїжджав тут з буркотливим, я повелося, виглядом.

Наші погляди зустрілися, я поділився з ним твоєю посмішкою, і коли він їхав назад, вона ще залишалася на його губах.

Існує невелика надія, що він передасть її тому, з ким зустрінеться.

Розумієш тепер, що ти робиш? Ти винайшла вакцину проти зневіри.

Якщо б усім цим займалися, хоча по одному разу на день, - дозволяли собі посмішку – то ти тільки уяви неймовірну епідемію щастя, що охопить землю! Ось тобі й засіб одержати перемогу в парі.

Старий Джуелс чхнув в долоню.

– Гаразд, чого там… Я з того й почав, що не належу до утопістів.

Тож обмежуся подякою за те, що підкинула!

Волоцюга виліз з машини й зашкандибав до свого притулку.

Він обернувся та помахав Софії рукою.

– Які б питання тебе не мучили, довіряй своєму інстинктові і роби те, що робиш.

Софія здивованно поглянула на нього.

– Чим ви займалися, перш ніж опинитися тут, Джуелс?

Але він зник під аркою, не давши відповідь.

Софія зазирнула у «Рибальський шинок», щоб побачитися з Манчею.

Уже почалася обідня перерва, але їй вдруге за день необхідно було попросити когось про послугу.

Бригадир докерів ще не доторкнувся до своєї тарілки.

Софія присіла до нього за столик.

– Чому ви не їсте свою яєчню? Манча нахилився до її вуха.

Без Матильди шматок у горло не лізе.

Усе здається несмачним.

– Саме про неї я й збиралася з вами поговорити.

Через півгодини Софія залишала порт у товаристві бригадира та чотирьох докерів.

Під аркою № 7 вона різко вдарила по гальмах.

Вона впізнала чоловіка в елегантному костюмі, що курив поруч з Джуелсом.

Двоє докерів, що сіли до неї у машину, і ще двоє, що їхали поза нею у пікапі, здивувалися, чого це вона так гальмує.

Вона нічого не відповіла і поїхала далі, у бік Меморіального шпиталю.

* * *

Фари новенького «Лексуса» засвітилися тієї ж секунди, коли він в’їхав до підземної стоянки.

Лукас квапливо рушив до сходів.

Якщо вірити годиннику, у нього залишалося ще десять хвилин про запас.

Ліфт висадив його на дев’ятому поверсі.

Він зробив гак, щоб зазирнути до асистентки Антоніо Андрича й видертися без запрошення на край її столу.

Вона, не підіймаючи голоси, продовжувала снувати пальцями по клавіатурі комп’ютера.

– Здається, ви повністю захоплені роботою? Елізабет мовчки посміхнулася, не відриваючись від справи.

– Між іншим, у Європі тривалість робочого дня встановлено законом. У Франції навіть упевнені, що трудитися більше тридцяти п’яти годин на тиждень шкідливо для творчого розвитку особистості.

Елізабет піднялася, щоб налити собі кави.

– А якщо ви самі хочете працювати більше?

– Не можна! У Франції культ мистецтва жити, а не праці.

Елізабет повернулася до свого дисплею і стримано заговорила:

– Мені сорок вісім років, я розведена, обидва мої нащадка навчаються в університеті, у мене є власна квартира у Сосаліто і милий кондомініум на озері Тахо, виплати за який я закінчу через два роки.

Чесно кажучи, я не рахую, скільки часу тут проводжу.

Мені подобається моя справа, вона задовольняє мене більше, ніж прогулянки перед вітринами і думки про те, що я недостатньо працюю, щоб дозволити собі те, чого мені хочеться.

Щодо ваших французів, то нагадую: вони їдять равликів! Містер Херт у себе, вам призначено о чотирнадцятій годині.

Зараз саме чотирнадцять рівно, тож уперед!

Лукас пішов до дверей.

– Ви не куштували часникове масло, інакше ви б так не казали! – сказав він, обернувшись.

ицы.
* * *
Софія домоглася виписки Матильди з лікарні.

Матильда підписала умови, а Софія поклялася, що при перших ознаках погіршання негайно відвезе її назад.

Головний лікар дав згоду, зазначивши, проте, що воно набуде чинності, тільки якщо огляд о п’ятнадцятій годині підтвердить, що стан пацієнтки має тенденцію до покращання.

На шпитальній стоянці Матильда надійшла у розпорядження чотирьох портових вантажників.

Ті дали волю жартам щодо крихкості свого вантажу і використали весь специфічний словник, що зазвичай супроводжує вантажно-розвантажувальні роботи, тільки роль контейнеру на цей раз виконувала Матильда.

Дуже обережно вони поклали її на імпровізовані носилки у вантажівці.

Софія поїхала з найменшою можливою швидкістю, тому що будь-який поштовх віддавався у зламаній нозі Матильди гострою біллю.

Дорога зайняла цілих півгодини.

Докери опустили з горища будинку залізне ліжко і поставили його у вітальні Софії.

Манча посунув ліжко до вікна і змайстрував поряд з нею нічний столик.

Після цього під його керівництвом почався повільний підйом Матильди на другий поверх.

Долаючи кожну сходинку Софія напружувалася, коли чула стогін Матильди.

Чоловіки у відповідь бадьоро наспівували.

Коли сходи залишилися позаду, жінки полегшено розсміялися.

Лагідно, як пушинку, докери опустили свою улюблену офіціантку на іі нове ложе.

Софія хотіла пригостити їх на знак подяки обідом, але Манча сказав, що це зайве, Матильда і так їх балує у закусочній, і вони перед нею в неоплатному борзі.

Коли машина від’їхала, Рен налили дві чашки кави і понесла її разом зі срібною чашею з сухариками нагору.

Залишаючи пристань № 80, Софія вирішила зробити невеличкий гак.

Увімкнувши радіо, вона нишпорила в ефірі, доки салон не заповнив голос Луї Армстронга.

«What a wonderful world» була однією з її улюблених пісень, вона з задоволенням підспівувала старому блюзмену.

«Форд» обігнув склади та поїхав до арок під боком у величезних кранів.

Вона надала швидкості, не зважаючи на частих «лежачих поліцейських».

Спів підняв їй настрій, вона опустила скло, впустивши у машину вітер з моря.

Волосся розпатлалося, вона зробила звук ще голосніше.

З насолодою виляючи між обмежувальними надовбами, вона притулилася до сьомої арки.

Побачивши Джуелса, вона помахала йому, він відповів.

Він був сам.

Софія вимкнула радіо, підняла скло і повернула до воріт.

* * *

Херт залишив залу ради під вкрадливі аплодисменти директорів, що були спантеличені пролунавши ми з його вуст обіцянками.

Упевнений у своєму таланті комунікатора, Ед перетворив комерційну нараду на пародію на прес-конференцію, нестримно розвиваючи свою експансіоністські фантазії.

У ліфті, що йшов на дев’ятий поверх, Ед тріумфував: виявилося, що керувати людьми зовсім не складно, за необхідністю він зможе самостійно потурбуватися про майбутнє компанії.

Сп’янілий від радощів, він на знак перемоги підняв міцно стиснутий кулак.

* * *

М’ячик ударився об прапорець і упав у лунку.

В Антоніо Андрича вийшов чудовий прямий удар.

Сп’янілий від радощів, він показав небесам стиснутий кулак на знак перемоги.

* * *

Від радощів Лукас опустив міцно стиснутий кулак.

Віце-президент спромігся змусити головних командирів своєї імперії надзвичайно хвилюватися.

Збентеження їхніх розумів не забариться розповсюдитися на нижні поверхи.

Ед чекав на Лукаса біля автомату з напоями і,вгледівши його, розкрив обійми.

– Нарада пройшла відмінно! Я віддаю собі звіт, що не часто з’являюся перед своїм військом.

Настав час виправити помилку.

У зв’язку з цим я хочу попросити вас про невеличку послугу…

На вечір в Еда було призначено інтерв’ю з журналісткою, яка готувала статтю про нього для місцевої газети.

Але на цей раз він вирішив пожертвувати своїм обов’язком перед пресою заради потреб своїх вірних співробітників.

Він уже запросив на вечерю шефа відділу розвитку, відповідального за маркетинг, і чотирьох директорів комерційної мережі.

Після невеличкої сутички з Антоніо він вважає за краще не повідомляти тому про свою ініціативу: нехай краще присвятить вечір повноцінному відпочинку, адже помітно, що йому час відпочити.

Якщо Лукас погодиться відповісти за нього, Херта, на запитання журналістки, це буде неоціненною послугою, тим паче що хвала з вуст людини з боку завжди звучить переконливіше.

Ед сказав, що цілком покладається на свого нового порадника, і на підтвердження своїх слів дружньо поплескав його по плечу.

Столик замовлено на дев’яту вечора у «Синдбаді», рибному ресторані на Рибальському причалі: романтична обстановка, чудові краби, рахунок сплатить компанія.

Але стаття повинна вийти промовистою!
* * *
Закінчивши з облаштуванням Матильди, Софія повернулася до Меморіального шпиталю, зараз – у інше його відділення.

Її ціль -- третій поверх третього корпусу.

У педіатричному відділенні панувала звичайна метушня.

Але маленький Томас упізнав її кроки у коридорі і заздалегідь засяяв.

Для нього найкращими днями тижня були вівторок та п’ятниця.

Софія погладила його по щоці, присіла на край ліжка, послала йому повітряний поцілунок (це було їхнє символічне привітання) і знайшла у книзі сторінку, на якій перервала читання минулого разу.

Книжку, яку вона після кожного відвідування клала у ящик його нічного столику, більше нікому не дозволялося торкатися: Томас пильнував її, як скарб.

За її відсутності він навіть самому собі не дозволяв прочитати хоча б слівце з дорогоцінної книги.

Малюк з лисою головою краще будь-кого іншого знав ціну чарівної миті.

Розповідати йому цю казку дозволялося лише Софії, ніхто більше не мав права заглиблюватися у фантастичні пригоди кроля Теодора. Своєю незрівняною інтонацією вона перетворювала на діамант кожен рядок.

Іноді вона підіймалася й починала ходити по палаті; кожен її крок, що супроводжувався виразними жестами та потішними гримасами, викликав у хлопчака напади нестримного сміху.

На цілу феєричну годину у його палаті оживали персонажі казки, повертало собі права життя.

Навіть відкриваючи очі, Томас не пам’ятав про ці чотири стіни,про свій страх та біль.

Вона закрила книгу, поклала її до належного місця і подивилася на похмурого Томаса.

– Чого це ти раптом став такий серйозний?
– Нічого.

– Тобі щось незрозуміло в історії?
– Так.

– Що саме? – Вона узяла його за руку.

– Чому ти мені її розповідаєш?
Софія не мала правильних слів для відповіді.

Томас підбадьорив її посмішкою.

– А я знаю! - повідомив він.

– Ну то кажи!
Він почервонів, зім’яв край простирадла.

– Тому що ти мене любиш, - прошепотів він.

Настала черга Софії залитися краскою.

– Ти правий, це саме те слово, що я шукала… - вимовила вона ласкаво.

– Чому дорослі не завжди кажуть правду?
– Тому, думаю, що іноді вони її бояться.

– Але ж ви не така як вони?
– У всякому разі, я дуже стараюся, Томас.

Вона підвела обличчя дитини за підборіддя й поцілувала його.

Він зі всієї своєї сили стиснув її в обіймах.

Після закінчення пестощів Софія пішла до дверей, але Томас гукнув до неї.

– Я помру?
Томас пильно дивився на неї.

Софія не поспішала з відповіддю, вивчаючи його глибокий недитячий погляд.

- Можливо, - видавила вона нарешті.

- Ні, якщо поруч будеш ти.

– До п’ятниці, - вимовила дитина.

– До п’ятниці.

– І вона дмухнула на долоню, посилаючи йому проща вальний поцілунок.

Вона поїхала до доків, простежити правильність розвантажування чергового транспорту.

У першому ж штабелі піддонів її увагу привернув безлад: вона присіла, щоб перевірити санітарну етикетку, що гарантувала дотримання правил зберігання на холоді – стрілка на шкалі вже заїхала у чорну зону.

Софія вхопила рацію й увімкнула п’ятий канал.

Офіс ветеринарної служби на виклик не відповідав.

Вантажівка-рефрижератор, що чекала на завантаження, не забариться розвезти пошкоджений товар по багато чисельних ресторанах міста. Рішення необхідно було знайти негайно, на місці.

Вона перемикнулася на третій канал.

– Манче, це Софія.

Ви де? У рації почувся тріскіт.

– Як завжди, на посту, - відгукнувся Манча.

– Між іншим, погода чудова, можете не сумніватися.

Я бачу китайське узбережжя.

– Тут розвантажується «Васко де Гама».

Можете зараз до мене під’їхати?
– Якісь проблеми?
– Краще поговоримо на місці, - відповіла вона і вимкнула зв’язок.

Вона чекала на Манчу під краном, що переносив піддони з борту корабля до пристані.

Бригадир примчав за лічені хвилини на «Фенвіці».

– Що я можу для вас зробити? - запитав він.

– Саме зараз цей кран підчепив десять піддонів з неїстівними креветками.

– Що далі?
– Самі бачите, санітарна служба під час розвантажування відсутня, з’єднатися з нею не виходить.

– У мене вдома є дві собаки і хом’як, але це не перетворює мене на ветеринара.

А ви що фахівець з ракоподібних?
Софія вказала йому на контрольну шкалу.

– Якщо цим не зайнятися, краще не ходити сьогодні ввечері у ресторан…
– Припустимо.

Але від мене що ви хочете? Даю слово, що сьогодні залишуся вечеряти вдома.

– Краще б і дітлахам завтра не ходити до шкільної їдальні.

Фраза була далеко не безвинною: Манча не міг винести, коли з дитячої голівки падало хоча б одне волосся.

Діти були для нього недоторканою святинею.

Він довго дивився на Софію, чухаючи підборіддя.

– Добре, умовили.

– Він взяв у неї передавач і перемкнув його на частоту крановика.

– Семі, зупини-но свою стрілу!
– Це ти, Манче? У мене на тросі триста кілограмів, може, зачекаєш?
– Ні!
Стріла завмерла над морем.

Вантаж повільно розгойдувався.

– Добре, – сказав Манча у мікрофон.

– Зараз я передам тобі співробітницю служби безпеки, яка тільки що виявила серйозний нелад у кріпленні твого вантажу. Вона накаже тобі негайно його кинути, інакше вся відповідальність за ризик буде на тобі.

Ти негайно її послухаєш, тому що твоя робота – виробляти такі фокуси.

Він з широкою посмішкою передав слухавку Софії.

Та зніяковіло кахикнула, потім вимовила належні слова.

Сухе клацання - і гак розімкнувся.

Піддони з креветками обвалилися у воду порту.

Манча заліз у свій «Фенвік».

Рушаючи з місця, він нібито помилково ввімкнув задній хід і перекинув ящики, уже вивантажені на пристань.

Він загальмував поряд із Софією та сказав:
– Якщо сьогодні вночі у рибок будуть боліти животи, це ваші проблеми, я не бажаю про це чути.

І не кажіть мені нічого про страховку!

Після цього трактор нечутно поїхав по асфальту.

День добігав кінця.

Софія поїхала через усе місто, на західний край Річмонда, де на 45-й стрит знаходилася булочна, де продавали улюблені макарони Матильди.

По дорозі вона дещо купила.

Вона повернулася через годину з повними руками і піднялася до себе на другий поверх.

Відчинивши двері ногою, вона, нічого не бачачи через пакети, рушила прямо до кухонної стойки.

З полегшенням поклавши свій вантаж на стойку, вона побачила Рен та Матильду, які якось дивно на неї дивилися.

– Можна посміятися разом з вами? – запитала вона.

– Ми не сміємося, - відповіла Матильда.

– Ще ні, але, судячи з виразу ваших облич, зараз не витримаєте.

– Тобі принесли квіти! – прошепотіла Рен, стримуючись з останньої сили.

Софія переводила погляд з однієї на іншу.

– Рен прибрала їх до ванної кімнати, - видавила Матильда.

– Чому саме туди? – запитала підозріло Софія.

– Через вологість, мабуть, - весело пояснила Матильда.

Софія відсунула завіску душа.

У неї за спиною Рен промовила:
Такі рослини потребують багато води.

Запанувала тиша.

Потім Софія поцікавилась, кто ж це примудрився надіслати їй водяну лілію, але відповідю став лише регіт Рен з вітальні, до якого приєдналася Матильда.

Прийшовши до тями, Рен сказала, що на раковині лежить конверт з запискою.

Софія здивовано його розкрила.

На превеликий жаль, професійні обов'язки змушують мене перенести нашу вечерю.

Спробую отримати вашого пробачення о 19:30 у барі готелю "Хайятт Ембаркадеро", під час аперитиву.

Приходьте, мені необхідне ваше товариство.

Папірець був підписаний Лукасом.

Софія зім'яла його, кинула у смітник та повернулася до вітальні.

- Хто це такий? - спитала Матильда, розтираючи зведені реготом вилиці.

Софія замість відповіді підійшла до шафи, рішуче відчинила дверцята.

Вона одягла кардиган, схопила зі столика ключі і тільки тоді повідомила Рен і Матильді, як вона рада, що вони порозумілися.

Вона принесла їм продукти для вечері, а в ней робота, вона повернеться пізно.

Сказавши це, вона кинулася вниз по сходах.

Перш ніж грюкнули двері, до слуху двох жінок долетіли вимовлені крижаним тоном слова: «Доброго вам вечора!» Кілька секунд - і рев двигуна вщух.

Матильда дивилася на Рен, уже не приховуючи широку посмішку.

- Гадаєте, вона образилася?

- Отримати купаву! - І Рен витерла слізинку в кутку ока.

Піджавши губи, Софія увімкнула в автівці радіо.

- Він вважає мене за жабу! - прошипіла вона.

На перехресті з Третьою авеню вона заїхала ліктем по керму, випадково зачепивши клаксон.

Пішохід, який ледь не потрапив їй під колеса, гнівно вказав на світлофор: для неї ще горіло червоне світло.

Вона просунула голову у вікно і гукнула:
- Вибачте, але усі земноводні - дальтоніки!
Дочекавшись "зеленого", вона натиснула на газ і помчала до порту.

- Професійні обов'язки? Ква-ква-ква! Да за кого він себе вважає?

Охоронець пристані № 80 вийшов зі своєї будки та протягнув їй записку від Манчі: бригадиру вантажників потрібно було терміново з нею зустрітися.

Вона покосилася на годинник та поїхала до офісу бригадирів.

Варто було їй увійти і побачити вираз обличчя Манчи, як вона зрозуміла: трапилося лихо.

Він підтвердив: матрос Гомес упав у трюм.

Причиною нещасного випадку стала, судячи з усього, зламана драбина.

Вміст трюму пом'якшив падіння, і бідолагу відправили до лікарні у тяжкому стані.

Колеги трюмного матроса обурені.

Трапилося це не під час чергування Софії, проте вона почувала себе відповідальною.

Напруга продовжувала зростати, між пристанями 69 і 80 вже подейкували про страйк.

Маючи бажання загасити пристрасті, Манча пообіцяв затримати корабель.

Якщо розслідуванні підтвердить підозри про причини інциденту, профспілка вчинить судновласнику позов.

Поки що, бажаючи оскаржити обґрунтованість страйку, Манча запросив на вечерю трьох керівників відділення профспілки портовиків.

Він похмуро записав на клаптику видертого з блокноту паперу координати ресторану.

- Було б добре, якщо б ти склала мені компанію, я замовив столик на дев'яту годину ввечері.

Взявши в нього папірець, Софія вийшла.

На пристані дув різкий, як ляпас, холодний вітер.

Вона набрала крижане повітря у легені і затримала подих.

На скрипучий причальний канат сіла чайка і втупилася на Софію, нахиливши голівку.

- Це ти, Гавріїл? - несміливо спитала Софія.

Птах з гучним криком злетів у повітря.

- Ні, не ти...

Вона пішла вздовж води, переживаючи незнайоме почуття: разом з водяним пилом її огортав непроханий сум.

- Ти чимось засмучена?

Голос Джуелса змусив її стрепенутися.

- Я не чула, як ви підійшли.

- Проте я тебе почув.

Старий наблизився до неї.

- Що ти тут робиш у таку годину? Зараз не твоя зміна.

- Прийшла поміркувати про те, чому день вийшов таким безглуздим.

- Сама знаєш, як оманлива може бути видимість!

Софія потиснула плечима і опустилася на першу сходинку сходів, що спускалися до води.

Джуелс умостився з нею поруч.

- Нога не болить? - спитала вона.

- Начхай ти на мою ногу! Краще розповіси мені про своє засмучення.

- Напевно, це втома.

- Втома тобі невідома.

Так я слухаю!

- Сама не знаю, що зі мною, Джуелсе.

Якась в'ялість.

- Ось і приїхали!

- А що?

- Так, нічого.

Звідки ця хандра?

- І гадки не маю.

- Ніколи не знаєш, звідки береться цей скарабей суму: буває, від нього спасу немає, а зранку спохватишся - а його вже й слід пропав.

Він спробував піднятися, вона простягнула йому руку, щоб він на неї сперся.

Він зморщився, випрямляючись..

- Чверть на сьому, тобі час.

- Звідки ви знаєте?

- Залиш свої питання.

Пізня година, ось і все.

Усього найкращого, Софіє!

Він бадьоро рушив, зовсім не кульгаючи.

Перш ніж зникнути під своєю аркою, він озирнувся і гукнув:

- Ця твоя хандра - блондин чи брюнет?

І Джуелс канув у темряву, залишивши її на стоянці на самоті.

Оберт ключа запалювання - і нова перешкода: фари "Форду" не сягали носу найближчого корабля, стартер видавав жалюгідні звуки - так хлюпає картопляне пюре, якщо його перемішувати вручну... Софія розгнівано ляснула дверима і спрямувала до будки охоронця.

- Лайно! - вилаялася вона, підкликаючи таксі.

За півгодини вона під'їхала до "Ембаркадеро-Центр" і побігла по ескалатору, що вів до великого атріуму готельного комплексу.

Звідти ліфт за мить закинув її на останній поверх.

Панорамний бар повільно обертався навколо власної вісі.

Усього за півгодини звідси можна було помилуватися островом Алькатрас на сході, мостом Бей-брідж на півдні, хмарочосами фінансових кварталів на заході.

Перед очима Софії постав би також незрівнянний міст «Золоті ворота», що з’єднують зелені простори Президіо і порослі м’ятою скелі Сосаліто, але для цього потрібно було сидіти обличчям до вікна, а найкраще місце займав сам Лукас.
Він захлопнув меню коктейлів і клацанням пальців підізвав офіціанта. Софія зніяковіло опустила голову.

Лукас виплюнув на долоню кістку, яку до цього довго ганяв язиком з одного кута рота в інший.

- Ціни тут божевільні, проте видам не можна не віддати належне, - заявив він, відправляючи у рот ще одну оливку.

- Ви маєте рацію, вид симпатичний, - погодилася Софія.

- Здається, я навіть бачу шматочок «Золотих воріт» у вузькому дзеркалі навпроти.

Впрочем, это может быть и отражение дверей туалета, они тоже красные.

Лукас висунув язик і скосив очі, намагаючись побачити його кінчик.

Знявши з язика обсмоктану кістку оливки, він відправив її до хлібниці.
- Все одно зараз темно.

Офіціант тремтючими руками поставив на стіл сухий мартіні ті два крабових коктейлі і похапцем зник.

- Чи не здається вам, що він якийсь напружений? – спитала Софія.

Лукас чекав на столик десять хвилин і посварив за це офіціанта.

- Повірте мені, їх ціни дають право проявляти вимогливість.

- Напевно, у вас «золота» кредитна картка? – підчепила його Соіфя.

- А як же ж! Звідки ви знаєте? – У тоні Лукаса лунало здивування наполовину з захопленням.

- Власники таких часто задирають носа. Повірте мені, рахунки, що оплачують відвідувачі, і получку працівників не можна порівняти.

- Припустимо, то й що? – пробурмотів Лукас, розправляючись з невідомо якою за рахунком оливкою.

Тепер при замовленні мигдалю, ще однієї чарки, вимагаючи чисту серветку, він змушував себе здушено промовляти слова подяки; здавалося, вони деруть йому горло.

Коли Софія співчутливо спитала, що його турбує, він гучно розреготався.

Усе тільки на краще в цьому найкращому з світів, він щасливий, що зустрів її.

Ще через сімнадцять оливок він оплатив рахунок, не лишивши чайових.

Виходячи з ресторану, Софія потайки сунула п’ятидоларовий папірець посильному, що бігав за машиною Лукаса.

- Вас підвезти? – спитав Лукас.

- Ні, дякую, я візьму таксі.

Лукас ставним жестом відчинив задні дверцята автівки.

- Сідайте, я вас підкину.

Кабріолет не їхав, а летів.

Змушуючи двигун надсадно ревіти, Лукас вставив у програвач компактний диск, потім з широкою посмішкою дістав з кишені картку і помахав нею у повітрі.

- Погодьтеся, у них є не тільки недоліки.

Софія мовчки дивилася на нього, потім блискавичним рухом відібрала у нього блискучий шматок пластика і викинула його на бруківку.

- Одна з переваг - відновлення лише за добу!
Гальма жахливо вискнули.

Лукас розсміявся.

- Жіночий гумор неперевершений!
Коли машина загальмувала біля стоянки таксі, Софія сама вимкнула запалення, стомившись від ревіння мотору, потім вийшла і акуратно зачинила дверцята.

- Ви впевнені, що не маєте бажання, щоб я довіз вас до самого будинку? – спитав Лукас.

- Дякую, але в мене ще одна зустріч.

Але все одно я вас попрошу про одну послугу…
- Усе, що забажаєте!
Софія нахилилася до вікна Лукаса.

- Можете почекати, поки я зайду за ріг, перш ніж знову ввімкнути цю вашу супергазогокосарку?
Вона зробила крок назад, він схопив її за зап’ясток.

- Я божественно провів час.

Він попрохав її надати йому ще одну спробу і все-таки повечеряти з ним.

Через сором’язливість йому завжди важко даються перші хвилини знайомства.

Їм потрібно спробувати краще дізнатися один одного.

Софія не могла зрозуміти, що він має на увазі під поняттям «сором’язливість».

- Адже не можна робити висновки про людину тільки з першого враження! – наполягав він.

Тепер він говорив тоном, здатним розтопити навіть каміння.

Вона погодилася з ним пообідати – лише це, нічого більше! Розвернувшись на підборах, вона пішла до першого таксі у низці.

За спиною в неї вже урчав потужний двигун Лукаса.

* * *
Таксі підрулило до тротуару під дев’ятий удар дзвонів на соборі Божої Милості.

Софія встигла до «Синдбаду» вчасно.

Вона повернула офіціантці меню і випила води, сповнена рішучості одразу включитися у розмову, заради якої приїхала.

Їй треба було запевнити профспілкових лідерів відмовитися від страйку в порту.

- Навіть за вашої підтримки докери не протягнуть без зарплати більше тижня.

Якщо порт замре, суднам доведеться причалювати на іншому березі заливу.

Через вас це буде кінець для доків! – твердо заявила вона.

Торгівельний порт Сан-Франциско мав небезпечного конкурента – найближчий порт.

Страйк міг спричинити перетікання усіх робіт туди.

Апетит підрядників, які уже десять років задивлялися на кращі майданчики у місті, так розігрався, що не можна було і далі грати Червону Шапочку з загрозою страйку у кошику.

- Це сталося у Нью-Йорку і в Балтіморі, може статися і тут, з нами, - запевняла вона співбесідників, упевнена у своїй правоті.

Якщо замруть вантажні причали, наслідки будуть руйнівними не тільки для життя докерів.

Лавини вантажівок загатять мости і закупорять усі під’їзні шляхи до півострова.

Людям доведеться виїжджати з дому на роботу ще раніше, ніж зараз, повертатися ще пізніше.

Не мине і півроку, як багато хто з них вирішить від’їхати на південь.

- Вам не здається, що ви робите з мухи слона? – спитав один з профспілкових босів.

Мова йде лише про те, щоб домовитися про збільшення плати за ризик.

І потім, я гадаю, що оклендські колеги нас підтримають.

- Це і є теорія про змах крила метелика, - гнула своє Софія, від хвилювання відриваючи куток від паперової серветки.

До чого тут метелик? - здивувався Манча.

Чоловік у чорному костюмі, що сидів позаду них, озирнувся, щоб втрутитися у їхню розмову.

У Софії кров застигла у жилах: вона впізнала Лукаса.

- Це з геофізики: буцімто змах крил метелика в Азії створює рух повітря, який, поступово зростаючи, здатен викликати руйнівний циклон на узбережжі Флориди.

Профспілковці мовчки переглянулися, у їхніх очах читався сумнів.

Манча занурив хліб у майонез, засопів і випалив:
- Замість того, щоб валяти дурня у В'єтнамі, треба було потруїти там усіх гусениць, хоч якась би вийшла користь!
Лукас привітав Софія і знову повернувся до журналістки, що брала в нього інтерв'ю за сусіднім столиком.

У Софіі залилося фарбою обличчя.

Один із співрозмовників спитав, чи немає в неї алергії на ракоподібних: вона ще не доторкнулася до своєї тарілки! Вона послалася на легку нудоту і запропонувала присутнім пригощатися за неї.

Головне - не креветки: нехай добре поміркують, перш ніж зробити невиправний крок! Вона просить її вибачити: щось вона нездужає.

Вона піднялася, чоловіки теж, як вимагали пристойності.

Проходячи повз молодої журналістки, вона нахилилася і втупилася на неї.

Жінка від здивування відскочила і ледве втрималася на стільці.

Софія через силу посміхнулася.

- Ви, напевно, дуже йому подобаєтесь, якщо він посадив вас обличчям до виду з вікна.

Звичайно, ви ж блондинка! Бажаю вам обом приємного вечора.

, у професійному сенсі.
Вона кинулася до гардеробу.

Лукас наздогнав її, ухопив за руку, змусив обернутися.

- Що з вами?
- Професіоналка - вимовити по літерах? Не знаю, що ви розчули, там після "про" було "ф" і так далі, а зовсім не "с", "т" і інші чудові звуки.

- Це журналістка!
- Звичайно, я теж по неділях переношу записане на тижні з блокнотів до інтимного щоденника.

- Ні, Емі - справжня журналістка.

- Так, уряду конче знадобилося встановити з Емі зв'язок.

- Не так голосно, через вас я втрачу своє прикриття!
- Ви про її журнал? Краще пригостіть мене десертом, я бачила в меню один дешевше за шість доларів.

- Я кажу про прикриття для свого завдання!
- Нарешті приємна новина! Коли стану бабусею, буду розповідати своїм онукам, як одного разу пила аперитив з Джеймсом Бондом. Сподіваюся, у відставці ви матимете право порушити державну таємницю?
- Досить! Ви, між іншим, теж вечеряєте не з подругами зі школи.

- Чарівно! Ви просто чарівні, Лукас, ваша дама теж.

Яка витончена посадка голови на пташиній шийці! Везуча, через пару діб у її розпорядженні буде дивна клітка з плетених вербових гілочок.

- На що ви натякаєте? Вам не сподобалася моя купава?
- Навпаки, мені підлестило, що ви не приклали до купави акваріум та драбинку! Біжіть назад, у неї дуже пригнічений вигляд.

Для жінки нестерпно сумувати за столом чоловіка, повірте, я знаю, про що кажу!
Софія розвернулася, за нею закрилися двері ресторану.

Лукас потиснув плечима, кинув погляд на стіл, з-за якого вийшла Софія, і повернувся до своєї супутниці.

- Хто це? - спитала здивована журналістка.

- Знайома.

- Мабуть, я лізу не у свою справу, але вона схожа на кого завгодно, тільки не на просту знайому.

- Дійсно, це не ваша справа!
Усю вечерю Лукас без утоми розхвалював свого роботодавця.

Він пояснив, що своїм вражаючим зльотом компанія зобов'язана тільки Еду Херту.

Через самовіддану вірність своєму компаньйонові та легендарну сором'язливість віце-президент вдовольняється положенням другого обличчя, оскільки для нього найважливіше - сама справа.

Проте справжній мозок цієї пари - він!
Пальчики журналістки стрімко бігали по клавіатурі кишенькового комп'ютера.

Лицемір Лукас попросив її не згадувати у статті деякі подробиці, які він їй повідомив суто по-дружньому, заради її чарівних блакитних очей.

Він нахилився до неї, наливаючи вино їй у бокал, вона попросила його поділитися іншими альковними таємницями - суто по-дружньому, зрозуміло.

Він з реготом заперечив, що для цього ще недостатньо п'яний.

Поправляючи на плечі шовкову бретельку, Емі поцікавилася, що ж здатне викликати у нього достатнє сп'яніння.

* * *
Софія піднялася на ганок навшпиньки.

Незважаючи на пізній час, двері Рен залишались привідчиненими.

Софія штовхнула їх пальцем.

Цього разу на коврі не було ані розгорнутого альбому, ані чаші з сухариками.

На неї, сидячи в кріслі, чекала місс Шерідан.

Софія увійшла.

- Тобі подобається цей парубок?
- Який?
- Припини ці дурощі! Той, що надіслав купаву, той, з яким ти провела вечір.

- Випили по чарці, тільки й усього.

А що?
- А те, что мені він не подобається.

- Запевняю вас, мені теж.

Він огидний!
- Ось і я кажу: він тобі подобається.

- Нічого подібного! Він вульгарний, зарозумілий, самовпевнений.

- Боже, вона вже закохалася! - вигукнула Рен, підіймаючи руки вгору.

- Та в жодному оці! Просто незграбний тип, якому я хотіла допомогти.

- Справа ще гірша, ніж я гадала, - сказала Рен, знов підіймаючи руки до неба.

- Облиште ви!
- Не кричи, розбудиш Матильду.

- Між іншим, ви самі не припиняєте стверджувати, що мені потрібен хтось у житті.

- Люба моя, усі єврейські мамаши торочать це своїм дітям, доки ті не заведуть родину.

З того дня, коли діти познайомлять матінку зі свохми обранцями, вони співають ту саму пісню задом наперед.

-Але ви не єврейка, Рен.
-Ну і що?
Рен встала, дістала з буфету металеву банку і поклала в срібну чашу три сухарі.

Софії було наказано зжувати без розмов хоча б один: Рен занадто намучилася, весь вечір її чекаючи!

- Сідай і розповідай! - веліла Рен, знову опускаючись у крісло.

Вона слухала Софію, не перебиваючи, намагаючись зрозуміти наміри людини, яка неодноразово перетинала їй дорогу.

Пронизуючи Софію поглядом, вона дозволила їй договорити до кінця і тільки тоді попросила у неї шматочок сухаря.

Зазвичай вона дозволяла собі ці ласощі тільки наприкінці трапези, але незвичайні обставини сприяли негайному засвоєнню швидких Сахарів.

- Опиши-но мені його ще раз, - попросила Рен, з'ївши половинку пісочного сухаря.

Софію забавляла поведінка її квартирної хазяйки.

У такий пізній час нічого не вартувало покласти кінець бесіди і ретируватися, але вона визнала привід вдалим для того, щоб насолодитися неповторними митями, ласкавим голосом.

Відповідаючи на запитання так щиро, як тільки могла, Софія піймала себе на тому, що не знаходить для людини, з якою провела вечір, ні одного епітету, хіба що може назвати її вірною власній своєрідній логіці.

Рен поплескала її по коліну.

-Ця зустріч - не випадковість.

Ти в небезпеці, хоча сама цього ще не усвідомлюєш.

-Побачивши, що співрозмовниця не зовсім її розуміє, літня дама сіла зручніше і продовжила: - Він уже проник у твої кровоносні судини і добереться до серця.

Він зірве там почуття, які ти так ретельно вирощувала.

Він частуватиме тебе надіями.

Любовне завоювання - найегоїстичніший з хрестових походів.

- По-моєму, Рен, ви сильно помиляєтеся.

- Ні, помилка - це те, що підстерігає тебе.

Знаю, ти вважаєш мене старою пустомелею, але ти сама скоро переконаєшся в моїй правоті.

Кожен день, кожну годину ти будеш себе запевняти, що твій опір непереборний, ти будеш стежити за своїми манерами, за кожним своїм словом, проте бажання його присутності виявиться сильнішим за наркотик.

Так що не обманюй себе, це все, про що я тебе прошу.

Він оселиться в тебе в голові, і ти захворієш невиліковним синдромом абстинента.

Не дооможе ні розум, ні час - час взагалі перетвориться на найгіршого твого ворога.

Одна лише думка про те, щоб його знайти, знайти таким, яким ти його уявляєш, дозволить подолати найгірший з страхів - втратити його і саму себе.

Це - важкий вибір, до якого нас примушує життя.

- Навіщо ви все це говорите мені, Рен?

Рен розглядала на полиці корінець одного зі своїх альбомів.

Очі її тужили за минулим.

- У мене за плечима довге життя.

Не роби нічого - або роби все.

Не хитруй і, головне, не йди на компроміси ...

Софія перебирала бахрому килима.

Ніжно дивлячись на неї, Рен погладила її по волоссю.

- Вище голову! Іноді любовні історії закінчуються добре.

І досить затертих слів! Я боюся подивитися на годинник ...

Софія тихо закрила за собою двері і піднялася нагору.

Матильда спала ангельським сном.

***

Два кришталевих келихи з коктейлем «Маргарита» мелодійно стикнулися.

Зручно влаштувавшись на дивані в своєму розкішному готельному номері, Лукас священнодіяв, змішуючи коктейлі.

Він вважав себе неперевершеним майстром цієї справи.

Емі піднесла келих до губ.

Погляд її висловлював згоду.

Він повідав найсолодшим голосом, що ревнує до крупиць солі у неї на губах.

Вона розгризла їх і показала язичок, язик Лукаса торкнувся губ Емі і відправився далі, забираючись все глибше ...

***

Софія не стала включати світло.

Добравшись в темряві до вікна, вона відкрила раму, сіла на підвіконня, спрямувала погляд на кромку берега, що омивається морем.

Її легені наповнилися водяним пилом, принесеним вітром, що дує з океану.

В небі у неї над головою не було зірок.

І був вечір, і був ранок... .

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/16354/53646

Переводчики: Maraboo, LaLuna1996, vilna, Marikka

Anut_ka, Risha_Rose