Готовый перевод (Charlaine Harris)Шарлин Харрис-серия книг о Сьюки Стекхаус / Шарлін Харріс -серія книг про Сокі Стекхаус: 1 книга-Мертві до настання темряви.

Шарлін ХАРРІС МЕРТВІ,ПОКИ СВІТЛО
Частина 1

Я чекала багато років, перш ніж вампір переступив поріг бару

С тих пір, як чотири роки назад вампіри повстали з трун (це вони так шуткують), я сподівалася, що хоть один потрапить в Бон Темпс.

В нашому місті є всі види меншин - чому б не з'явитися такій новинці,як визнані законом безсмертні? Але, видно, сільська північна Луїзіана не дуже приваблювала вампірів.

З іншого боку, Нью-Орлеан воістину був їх місцем - згадати тільки Енн Райс.

Від Бон Темпс до Нью-Орлеана не так вже далеко, і всі відвідувачі бару сходилися на тому, що їх там стільки - плюнути нікуди, щоб не потрапити у вампіра.

Так що, напевно, краще не варто й намагатися.

Але я ж чекала свого вампіра.

Можна сказати, я не особливо прагну виділитися.

І зовсім не через те, що не гарна собою.

Я можу назвати себе привабливою: блакитноока блондинка двадцяти п'яти років із довгими ногами, гарними грудьми та тонкою талією.

І я непогано виглядаю в літній формі офіціантки, яку підібрав для нас Сем: чорні шорти, біла футболка, білі шкарпетки, чорні кросівки.

Але є в мене один фізичний недолік.

По крайній мірі, я намагаюся думати про нього саме так.

А ось наші постійні клієнти вважають мене просто божевільною.

Як би там не було, але я майже ніколи не ходжу на побачення.

Зважуючи на це, для мене важливі маленькі радощі.

І ось: вампір сів за один з моїх столиків.

Я відразу зрозуміла, хто він є.

Та здивувалась, що ніхто більше не озирався, щоб подивитись на нього.

Вони не змогли впізнати його! А як на мене, його шкіра злегка світилася.

Я одразу все зрозуміла.

Можна було танцювати від радощів, і я насправді відбила чечітку біля стійки.

Сем Мерлот, мій бос, кинув мені погляд крізь коктейль, який змішував, та дав невелику посмішку.

Я схопила піднос та блокнот й попрямувала до столику вампіра.

Мене не залишала надія, що помада ще не змазалася, а зачіска не розтріпалася.

Я була напружена, та відчувала, що посмішка ривками підіймає куточки мого рота.

Він був занурений у свої думки, тому я мала добру нагоду пильно його оглянути.

Думаю, що зріст його був дещо менший шести футів.

Волосся в нього була густе, каштанове, зачесане аж до коміра, а довгі бакенбарди здавалися дивовижно старомодними.

Звісно, він був блідий, адже він був мертвим, якщо вірити старим казкам.

Політично коректна версія (та, на яку тепер посилаються самі вампіри) каже, що ось цей хлопець став жертвою вірусу,який змусив його декілька днів пролежати, наче мертвого, а потім дав алергію на сонячне світло, срібло та часник.

Деталі залежать від того, яку газету ви читаєте.

Всі вони зараз переповнені якимись дурницями про вампірів.

Хлопець мав гарні, різко окреслені губи й темні вигнуті брови.

З місця сходження брів йшов ніс, наче в принца з візантійської мозаїки.

Коли він врешті-решт підняв голову, я побачила, що його очі темніші за волоси, а білки надзвичайно білі.

- Чого бажаєте? - запитала безмірно щаслива я.

Він підійняв брови.

- У вас знайдеться пляшка синтетичної крові?
- Вибачте, але ні.

Сем тільки-но замовив.

Зявиться в наступному тижні.

- Тоді, будь ласка, червоного вина, - замовив він, й голос його був холодний та чистий, наче потік, що проноситься по відполірованому камінню.

Я голосно розсміялася.

Це було занадто добре.

- Ви, містер, не звертайте уваги.

Сьюкі - божевільна,- пролунав знайомий голос із кабінки, що біля стіни.

Радість з мене мов висмоктали, але я все ще відчувала, як на губах танцює посмішка.

Вампір витріщив очі на те, як в мене змінюється вираз обличчя.

- Я зараз принесу вино,- відповіла я й пішла, навіть не кинувши оком на самовдоволене обличчя Мака Ратрея.

Він зі своєю дружиною Деніс заходив сюди майже кожен вечір.

Я називала їх Парою Пацюків.

Вони всіляко намагалися принизити мене з тих пір, як переїхали в орендований трейлер на Покутті Чотирьох Доріг.

Я сподівалась, що колись вони залишать Бон Темпс так само раптово, як і зявились.

Коли вони вперше з'явились у Мерлота , я лише трішечки підслухала їх думки - знаю, що це дуже нерозумно з мого боку.

Але я втомлююсь, як і будь-який інший, і хоч більшу частину часу намагаюся ставити блок проти чужих думок, які виринають в моєму розумі, інколи я просто здаюсь.

Так я дізналася про Ратреїв дещо, чого, можливо, не знали інші.

Наприклад, що вони сиділи у в'язниці, хоч я і не знала, за що.

А ще я прочитала огидні думки Мака про себе.

А з думок Деніс я дізналася, що декілька років тому вона відмовилась від дитини, яка була не від Мака.

А ще вони ніколи не давали чайових.

Сем налив склянку червоного домашнього вина й кинув погляд на столик вампіра, подаючи мені тацю.

Коли він знову подивився на мене, я зрозуміла, що він теж знає, що наш покупець відноситься до безсмертних.

Очі у Сема блакитні, як у Пола Ньюмена, не те що мої - каламутного сіро-блакитного кольору.

Його теж можна назвати блондином, проте його волосся в'ється, а колір його скоріш вогняно-рудий.

Він завжди виглядає дещо засмаглим, і яким би тендітним він не здавався в одязі, я бачила, як він розвантажує вантажівки, скинувши сорочку, і скажу, що сили в ньому достатньо.

Я ніколи не читала думки Сема.

Він мій бос.

А мені вже доводилося залишати роботу після того, як я дізнавалася про таке, чого мені зовсім не хотілося знати про своє начальство.

Проте Сем не став коментувати, він просто передав мені вино.

Я перевірила, чи була склянка бездоганно чиста, і вирушила до столу вампіра.

— Ваше вино, сер, - церемонно вимовила я й обережно поставила склянку на стіл прямо перед ним.

Він знову подивився на мене, а я, якщо вже випала нагода, втупилася в його чудові очі.

— Прошу вас, - гордо вимовила я.

За мною пролунав вигук Мака Ратрея:
— Гей, Сьюкі! Ще глечик пива сюди!

Я зітхнула і повернулася, щоб забрати у Пацюків порожній глечик.

Я помітила, що сьогодні Деніс виглядала гарно, на ній був сітчастий топ й короткі шорти, а копиця каштанового волосся була укладена модними завитками.

Деніс не була гарненькою, але трималась та помітно й самовпевнено, що це було непросто помітити.

Трохи згодом, до мого потрясіння, я побачила, що Раттреї перебралися за столик вампіра.

Вони розговорились.

Я не скажу, що він охоче відповідав їм, але все-таки не пішов.

— Подивись-но! - сказала з відразою Арлені, моїй колезі-офіціантці.

Арлена руда, з веснушками, на десять років старше від мене та була одружена чотири рази.

У неї е двійко дітей, але часом мені здається, що вона вважає мене третім.

— А, той хлопець? — відповіла вона без особливого зацікавлення.

Зараз Арлена зустрічається з Рене Леньєром, у якому я нічого цікавого не вбачаю, але вона виглядає задоволеною.

Думаю, Рене був її другим чоловіком.

— Гей, та він ж вампір!— заявила я, тому що не могла не поділитися хоть з ким-небудь своєю радістю.

— Та невже? Тут? Подумати тільки! — відгукнулась вона, посміхаючись, щоб дати зрозуміти, що вона розуміє мій настрй.

— Щось не дуже він розумний, раз сидить з Пацюками.

З іншого боку, Деніс, звичайно, влаштує йому шоу.

Я подумала про це тільки після замітки Арлени.

Вона найчастіше помічае сексуальні ситуації, адже в неї великий досвід по цій частині.

Вампір був голодним.

Я чула, що синтетична кров, розроблена японцями, була настільки поживною, щоб підтримувати вампірів у нормі, проте вона не могла по-справжньому погасити їх голод.

Тому час від часу виникали "нещасні випадки".

(Так вони називали криваві вбивства людей).

І ось вам Деніс Реттрей — постукуює по шиї, крутить головою в різні боки... от стерво.

У цей час у бар увійшов мій братик Джейсон та підійшов, аби обійняти меня.

Він прекрасно знає, що жінки цінують чоловіків, які добре ставляться до своєї сім'ї та до інвалідів, а обіймаючи мене, він вбивав обох зайців.

Не те щоб йому потрібні були додаткові плюси.

Він красунчик.

Він може бути і злісним, але більшість жінок воліє цього не помічати.

— Привіт, сестричко! Як поживає бабця?
— Нормально, як завжди.

Заходь провідати.

— Зайду.

Хто вільний ввечері?

- Сам дивися.

- Я звернула увагу, що варто було Джейсону повести поглядом, як рій жіночих рук злетів оправляти волосся, блузки, губи.

— Оце так, я бачу ДіАнну.

Вона одна?

- Вона з далекобійником з Хаммонда.

Він зараз у вбиральні.

Побачиш.

Джейсон всміхнувся мені, а я здивувалася, як жінки не помічають в його усмішці самовдоволення.

Навіть Арлена осмикнула футболку, коли зайшов Джейсон, хоча вона вже могла б розбиратися в чоловіках після чотирьох шлюбів.

Дон, ще одна офіціантка, з якою я працюю, струснула гривою і розпрямила спину, щоб виставити свої цицьки.

Джейсон помахав їй в знак вітання.

Вона спробувала зобразити знехтування.

Вона інколи зустрічається з Джейсоном і все ж хоче, щоб він помічав її.

Я була дуже зайнята.

У суботній вечір кожен приходить до Мерлотту, щоб посидіти.

Так що на деякий час я випустила з поля зору свого вампіра.

Коли наступного разу в мене з'явилася хвилинка подивитися на нього, він балакав з Деніс.

Мак дивився на нього з таким зажерливим видом, що я схвилювалася.

Я підійшла до їхнього столика і подивилася на Мака.

Зняла нарешті захисні блоки і стала слухати.

Мак і Деніс сиділи у в'язниці за викачування крові з вампірів.

Я дуже засмутилася, але все ж на автоматі донесла глечик пива і кілька склянок до столика на чотирьох.

Кров вампірів вважалася засобом, що приносить зцілення від хвороб і підвищує сексуальні здібності, щось на зразок преднізону і віагри в одному флаконі, тож існував чорний ринок із величезним попитом на чисту нерозбавлену кров вампірів.

А де є попит - знаходиться й пропозиція.

Ось такими покидьками виявилася і Пара Пацюків.

Вони заманювали вампіра в пастку, викачували з нього кров, а потім продавали її маленькими флакончиками за пару сотень баксів кожен.

Останню пару років кров вважається наркотиком.

Деякі покупці сходять з розуму, скуштувавши чистої крові вампірів, але це ніяк не впливає на ринок.

Вампіри, з яких викачали кров, як правило, довго не живуть.

Ті, хто займався таким промислом, зазвичай просто кидали вампірів де попало.

Коли всходило сонце, для них все було скінчено.

Хоча час від часу можна було прочитати про зірвані гешефти - коли вампірам вдавалося врятуватися.

Але тоді знаходили мертвими добувачів.

І ось зараз мій вампір підводився і йшов з Пацюками.

Ми зустрілися поглядами з Маком, і я зрозуміла, що він злякався мого виразу обличчя.

Він відвернувся, відсторонивши мене, як робив практично будь-який інший.

Це мене роздратувало.

Абсолютно.

Але що було робити? Поки я боролася з собою, вони вийшли за двері.

Чи повірить мені вампір, якщо я побіжу за ним і розповім, що дізналася? Ніхто інший не вірив.

Або якщо раптом і вірив, то боявся і ненавидів мене за те, що я можу читати думки, заховані в людському мозку.

Арлена просила мене якось вночі прочитати, що думає її четвертий чоловік.

Вона була впевнена, що він збирається кинути її з дітьми.

Але я відмовилася, бо хотіла зберегти єдиного друга.

Та навіть Арлена не могла безпосередньо попросити мене , адже це означало б визнання мого дару, мого прокляття.

Люди не в змозі прийняти таке.

Їм легше думати, що я божевільна.

Та деколи майже так і є!

Так я і вагалася в збентеженні, гніві і страху, доки не зрозуміла, що мені просто необхідно діяти.

Мене пришпорив цей погляд Мака - немов я була недоторканною.

Я прослизнула в бар до Джейсона.

Він погладжував ДіАнну по нозі.

Загальна думка свідчила, що вона такого не схвалювала.

Далекобійник з Хаммонда хмурився з іншого боку від неї.

- Джейсон, - вимогливо промовила я.

Він оглянувся і подивився на мене застережливо.

— Слухай, а той ланцюг все ще в кузові пікапа?

— Ніколи не виходжу без нього з дому, - лінькувато відповів він, розглядаючи моє обличчя.

- Збираєшся побитися, Сьюкі?

Я посміхнулася йому, так звикнувши до цієї маски, що усмішка не склала мені праці.

- Сподіваюся, що ні, - бадьоро відрапортувала я.

- Може, допомогти? - Зрештою, він таки був мені братом.

- Та ні, дякую, - відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Потім підійшла до Арлен.

- Слухай, мені треба втекти трохи раніше.

За моїми столами майже порожньо, прикриєш? - Не думаю, що я коли-небудь раніше просила про це Арлен, хоча сама частенько допомагала їй.

Та й вона пропонувала свою допомогу.

- Чудово, - сказала я.

- Якщо зможу - повернуся.

Ти поприбираєш в моїй частині, а я допожу тобі з трейлером.

Арлена охоче труснула рудою гривою.

Опісля я вказала босові на двері, на себе і зробила рух пальцями, щоб показати, що йду.

Сем кивнув.

Він, вочевидь, не був у захваті.

Тому я й вийшла через задні двері, намагаючись ступати безшумно по гравію.

Службова стоянка була позад бару, за дверима в комірчину.

Там стояли машини кухаря, Арлени й моя.

Праворуч від мене, на схід, перед трейлером знаходився пікап Сема.

Я пройшла по гравієвій службовій стоянці на асфальтне покриття великої стоянки для машин відвідувачів на захід від бару.

Простір, на якому був заклад Мерлотта, оточував ліс і з усіх боків місце паркування було здебільшого гравійним.

Сем подбав про гарне освітлення, що сюрреалістичне світле високих ліхтарів, яке заливало околиці, змушувало виглядати усе більш, ніж дивно.

Я побачила пом'яту спортивну червону машину Пари Пацюків, так що вони були десь поруч.

Нарешті, я знайшла й фургон Джейсона.

Він був чорного кольору з рожевими та блакитними бризками з боків.

Безперечно, йому було до вподоби, коли на нього звертали увагу.

Я відкрила багажник і почала шукати товстий ланцюг, який він завжди брав з собою на випадок бійки.

Знайшовши, я притиснула його до себе, аби він не брязкав.

Якусь мить довелося витратити на роздуми.

Єдиним більш-менш усамітненим куточком поблизу, куди Раттреі були в змозі заманити вампіра, був далекий край стоянки, де гілки дерев нависали просто над машинами.

В цьому напрямку я і рушила, намагаючись пересуватися швидко й непомітно.

Кожні декілька секунд я зупинялася та прислухалася.

Невдовзі почувся стогін та голоси.

Я, прослизнувши поміж машин, побачила їх саме там, де й передбачала.

Вампір навзнак лежав на землі, обличчя його спотворювала болісна гримаса, а на зап'ястях поблискував ланцюг, що спускався до щиколоток.

Срібло.

На землі поблизу Деніс вже стояло два маленьких флакона, і вона кріпила до голки новий шприц.

Гумка над ліктем жорстко вп'ялася в його руку.

Вони стояли до мене спинами, і вампір теж поки мене не бачив.

Я опустила згорутний ланцюг так, що зараз вільно звисало гарних три фута.

Кого ж атакувати першим? Обидва "щура" були маленькими й злісними.

Я згадала, як зневажливо відвернувся Мак і те, що він ніколи не залишав чайових.

Мак стане першим.

Насправді, я ніколи раніше не билась.

Але чомусь дивилася на майбутню справу з оптимізмом.

Я вистрибнула з пікапа і змахнула ланцюгом.

Удар прийшовся по спині Мака, який стояв навколішки поряд з жертвою.

Він скрикнув та підскочив.

Поглянувши на мене, Деніс продовжила наповнювати третій шприц.

Рука Мака пірнула до черевика і повернулася з чимось поблискуючим.

Я ковтнула.

У його руці був ніж.

— О-о, - сказала я та посміхнулась

— Навіжена тварюка! — заголосив він.

Очевидно, він з нетерпінням чекав скористатися своїм ножем.

Я була надто занятою, аби поставити розумовий захист, і ясно побачила, що Мак збирається зі мною зробити.

Це остаточно розізлило меня.

Я рушила до нього з наміром завдати стільки болю, скільки лише зможу.

Він вже був напоготові та пригнув, виставляючи вперед ніж, поки я махала ланцюгом.

Він намагався полоснути мене по руці та лиш ледь-ледь промахнувся.

Ланцюг зірвався і обвився навколо його тонкої шиї, наче коханка.

Макобий крик трумфу перетворився на булькання.

Раттрей зронив ніж і обома руками вчепився в ланки ланцюга.

Важко дихаючи, він впав на коліна, зірвавши ланцюг з моєї руки.

Ну ось, пропав Джейсонів ланцюг.

Я нахилилась і схопила ніж Мака, тримаючи його, мов мала якесь уявлення про те, як ним користуються.

Деніс кинулася вперед, наче відьма, в перехрестях світла і тіні вогнів парковки.

І зупинилася, побачивши, що я тримаю Маків ніж.

Вона лаялася, проклинала і казала щось жахливе.

Я дочекалася, поки вона вичерпається.

— Забирайтесь.

Негайно.

Швидко.

Якщо б поглядом можна було зробити дірку, моя голова була б схожа на друшляк.

Вона спробувала вхопити флакони з кров'ю, але я прошипіла, щоб їх залишили на місці.

Тоді вона підняла Мака на ноги.

Він усе ще видавав булькіт і чіплявся за ланцюг.

Деніс майже потягла його до машини і шпурнула на пасажирське сидіння.

Видерши з кишені ключі, вона кинулася на місце водія.

Почувши, як запрацював мотор, я раптово зрозуміла, що тепер у Пацюків є ще одна зброя.

Рухаючись швидше, ніж коли-небудь, я підбігла до голови вампіра, видихнула «Штовхайся ногами», підхопила його під руки і потягла з усієї сили.

Він усе зрозумів і спробував спиратися і відштовхуватися.

Ми опинилися в лісі якраз в той момент, коли червона машина з гуркотом наблизилась до нас.

Деніс схибила всього на ярд, і то лише тому, що їй довелося різко вивертати - інакше вона в'їхала б в сосну.

Згодом я почула, як шум потужного мотора «щурячої» машини стих вдалині.

- Йой, - видихнула я і опустилася поруч з вампіром, тому що коліна відмовлялися тримати мене далі.

З хвилину я важко дихала, намагаючись зібратися.

Вампір дещо поворухнувся, і я подивилася на нього.

До свого жаху, я побачила, що з його зап'ясть в тих місцях, де їх торкнулося срібло, зриваються струмені диму.

- Ах ти, бідолаха, - пробурмотіла я, сердячись на себе, що одразу не взялася за нього.

Все ще намагаючись віддихатися, я почала розплутувати тонкий срібний ланцюг, який виявився дуже довгим.

- Бідолашний малюк, - шепотіла я, не замислюючись до пори, наскільки безглуздо це звучить.

Пальці в мене спритні, так що його руки я розплутала досить швидко.

Цікаво, чим Пацюки могли відволікти його, щоб зуміти так замотати.

Уявивши це, я почервоніла.

Вампір притиснув руки до грудей, поки я розбиралася з сріблом на ногах.

Зі щиколотками справа йшла краще, оскільки Пара Пацюків не потурбувалася задерти штанини, щоб срібло доторкалося до шкіри.

- Пробач, не змогла з'явитися тут раніш, - мовила я винувато.

- Зараз тобі полегшає, так? Мені піти?
- Ні.

Я почувалася майже щасливою, поки він не додав:
- Вони можуть повернутися, а я поки не в змозі битися.

Хоч його холодний голос був нерівний, мені не здалося, що він задихається.

Я зробила кислий вираз обличчя і, поки він приходив до тями, прийняла кілька запобіжних заходів.

Для початку - повернулася до нього спиною, визнаючи його право на усамітнення.

З власного досвіду знаю - неприємно, коли на тебе витріщаються, між тим як ти намагаєшся впоратися з болем.

Потім присіла навпочіпки і почала спостерігати за машинами на парковці.

Кілька машин поїхало, інші зайняли їхнє місце, але жодна не під'їхала до нашого краю стоянки.

По тому, як ворухнулося повітря, я зрозуміла, що вампір сів.

Він не став нічого говорити.

Я повернула голову вліво, щоб подивитися на нього.

Він був ближче, ніж мені здавалося.

Його великі темні очі дивилися прямо в мої; ікла були втягнуті, що мене трохи розчарувало.

- Дякую, - сухо відказав він.

Вочевидь, не був у захваті від того, що його врятувала дівчина.

Типовий чоловік.

Проте, якщо він був настільки невдячний, я відчула, що теж маю право на якусь грубість, і повністю відкрила свій мозок.

І почула ... і нічого не почула.

- Йой! - Вискочило в мене, і я відчула подив у власному голосі, навряд чи усвідомлюючи, що я кажу.

- Я не чую тебе.

- Спасибі, - повторив вампір, перебільшено ворухнвуши губами.

- Та ні, я чую, що ти кажеш, але ...
- І в збудженні я зробила те, чого ніколи б собі не дозволила в звичайному стані, оскільки це було настирливо, зайво інтимно, і до того ж відкривало, наскільки я хвора.

Я повністю повернулася до нього, поклала долоні по боках його білого обличчя і пильно подивилася на нього.

Я зібрала всю свою енергію.

Нічого.

Здавалося, що мене постійно приголомшувало радіо - станції, які я не обирала, - а потім раптово сталося перемикання на таку хвилю, яку приймач не ловить.

Райська насолода!
Його очі розширилися і потемніли, хоча тримався він цілком спокійно.

- Ой, вибачте, - мовила я, раптово зніяковівши.

Я сховала руки й продовжила дивитися на парковку.

Я почала плести щось про Мака і Деніс, думаючи весь час про те, як здорово було б мати приятеля, якого не чуєш, поки він сам не заговорить вголос.

Якою чудовою була його тиша!
- Так що я вирішила, що краще сходжу і подивлюся, що з вами, - підсумувала я, абсолютно не уявляючи про що говорила раніше.

- Ви прийшли урятувати мене.

Це сміливо, - сказав він таким спокусливим голосом, що була б на моєму місці ДіАнна, то вистрибнула зі своїх червоних нейлонових трусиків.

- Облиште, - сказала я уїдливо, з глухим шурхотом сідаючи прямо на землю.

Цілу секунду він виглядав враженим, перш ніж його обличчя знов набуло гладкої білизни.

- А чи не боїтеся ви залишатися наодинці з голодним вампіром? - запитав він, в його словах промайнуло щось лукаве, але разом з тим і небезпечне.

- Ні.

- Ви думаєте, що в безпеці, оскільки прийшли врятувати мене? Гадаєте, що в мене збереглася хоч крапля сентиментальності за всі ці роки? Вампіри часто здраджують тих, хто їм довіряє.

Ми, знаєте, не визнаємо людських цінностей.

- Безліч людей зраджують тих, хто їм довіряє, - повідомила я.

Ми теж вміємо бути прагматиками.

- Я ж не зовсім ідіотка.

- В якості ілюстрації я витягла руку і повернула голову.

Доки він приходив до тями, мені спало на думку намотати ланцюг Пацюків собі на шию та руки.

Він помітно здригнувся.

- Проте в тебе в паху є така соковита артерія, - вимовив він, після паузи змінивши тактику.

Наразі його голос був слизьким, наче змія.

- Не кажіть гидот, - звеліла я.

- І слухати не стану.

У тиші ми знов подивилися один на одного.

Я боялася, що ніколи більше його не побачу.

Зрештою, його першу зустріч з Мерлоттою важко було назвати вдалою.

Так що я намагалася запам'ятати кожну деталь, аби зберегти пам'ять про цю зустріч як скарб - надовго-надовго.

Це була така рідкість, така нагорода.

Воліла знов доторкнутися до його шкіри.

Я не могла згадати, якою відчула її.

Але це вже переходило межі пристойності і могло б спровокувати його знову почати спокушати мене.

- Може бажаєш випити тієї крові, що вони зібрали? - зненацька запитав він.

- Це якоюсь мірою відобразить мою вдячність.

Він вказав на флакони, які були на асфальті.

- Вважається, що моя кров поліпшить твоє сексуальне життя і здоров'я.

- Я здорова як кінь, - чесно зізналася я.

- А про моє сексуальне життя говорити не доводиться.

Так що, робіть з нею, що забажаєте.

- Але ж ти її зможеш і продати, - запропонував він, хоч мені здалося, що йому лишень цікаво, що я відповім.

- Я до неї не доторкнуся, - відповіла ображено я.

- Ти інша, - мовив він.

- Хто ти? - схоже, він прокручував в голові різні варіанти, судячи по тому, як дивився на мене.

На щастя, я була не в змозі почути хоч щось.

- Ну, я Сьюкі Стакхаус, офіціантка, - промовила я.

- А як звуть вас? - я вирішила, що про це можна запитати, не вважаючи себе нав'язливою.

- Білл, - відповів він.

Перш ніж спробувати стримати себе, я вже звалилася зо сміху.

- Вампір Білл! - простогнала я.

- Я ж думала Антуан, Безіл чи Ленгфорд! Білл! - вже давно я так не сміялася.

- Гаразд, Білле, побачимось ще.

Мені час повертатися на работу.

- Я відчула, як напружена гримаса сковзнула на місце, варто було мені подумати про Мерлота.

Я поклала руку Біллові на плече і піднялася.

Воно було наче кам'яне, і я вскочила на ноги так швидко, що ледве не впала знов.

Я перевірила, чи були закоти шкарпеток чітко на одному рівні, оглянула одяг, перевіривши, чи не порвалося щось під час бійки з Щурами.

Я обтрусила сідниці, оскільки сиділа прямо на брудному асфальті, і, помахавши Біллу на прощання, рушила через парковку.

Дуже жвавий вийшов вечір, дав чимало їжі для роздумів.

Я відчула себе майже настільки ж життєрадісною, як моя посмішка.

Тільки от Джейсон розлютиться через ланцюг.

Увечері після роботи я поїхала додому - це всього лише в чотирьох милях на південь від бару.

Коли я повернулася до місця служби, Джейсон вже пішов (як і ДіАнна), що теж було добре.

Дорогою до дому бабусі, місця мого проживання, я обмірковувала події минулого вечора.

Ми живемо просто перед цвинтарем Високі Сосни, що поблизу вузької двуполосной окружної дороги.

Будинок почав зводити мій пра-пра-прадід, а у нього були свої уявлення про усамітнення, тому щоб дістатися до нашого сімейного гнізда, потрібно звернути з кільцевої дороги, проїхати через ліс, а там посеред розчищеного простору вже й стоїть будинок.

Без сумніву, він не є пам'яткою старовини, раз вже за довгі роки всі найстаріші частини будинку були розібрані або перебудовані.

Звісно, в ньому є й електрика, і водопровід, і каналізація, і теплоізоляція - так мовити, всі чудернацькі сучасні штучки.

А ще у нього як і раніше є бляшаний дах, який сліпуче блищить в сонячні дні.

Коли дах продірявився, я збиралась замінити бляху звичайною черепицею, але бабуся сказала "ні".

Хоч сплачувала я, але будинок ж бабусин, так що ось вам бляшаний дах.

Має будівля історичну цінність чи ні, тільки я жила в ньому приблизно з семи років, а до цього часто гостювала, так що я його любила.

Для мене це був просто великий старий сімейний дім.

Як мені здавалося, над великий для меня й бабусі.

Широкий фасад оздоблювала затінена веранда, а пофарбований він був у білий колір, бо бабуся в усьому дотримувалася традицій.

Я пройшла через простору вітальню, заставлену пошарпаними меблями, які нас цілком влаштовували, а потім через хол в першу спальню зліва, найбільшу.

Адель Хейл Стакхаус, моя бабуся, сиділа в своєму високому ліжку, і цілий мільйон подушок був підкладений під її худі плечі.

На ній була бавовняна нічна сорочка з довгими рукавами, незважаючи на те, що весняна ніч була теплою, і лампа біля ліжка все ще була ввімкнена.

На колінях у неї лежала книжка.

- Привіт, - сказала я.

- Привіт, люба!
Моя бабуся дуже мініатюрна і дуже стара, але волосся у неї як і раніше густе і настільки білосніжне, що в ньому ввижається слабкий відтінок зеленого.

Вдень вона його заколює, а вночі розпускає або заплітає в косу.

Я подивилася на обкладинку книги.

- Знову читаєш Даніеллу Стіл?
- Ну, вона ж гарна опівадчка! - основні розваги моєї бабусі - читання Даніелли Стіл, перегляд її мильних опер (які вона називала її «історіями») та відвідування зборів доброго мільйона клубів, в які вона вступила за своє життя.

Але особливо мали шану «Нащадки відважно загиблих» і Товариство садівників Бон Темпс.

- Вгадай, що сталося сьогодні ввечері?
- Що? В тебе було побачення?
- Ні, - відказала я, намагаючись зберегти на обличчі посмішку.

- В бар прийшов вампір.

- Ой, з іклами?
Я бачила, як вони блиснули у вогнях автомобільної стоянки, коли Щури намагалися викачати з нього кров, але не варто було описувати це бабусі.

- Безперечно, тільки вони були втягнуті.

- Вампір, і прямо тут, в Бон Темпс! - бабуся засвітилася від задоволення.

- І що, вкусив він когось в барі?
- Ну що ти, бабуню, звичайно ж, ні! Він лишень сидів із склянкою червоного вина.

Тобто, він замовив його, але не пив.

Гадаю, що йому просто закортіло побути в суспільстві.

- Цікаво, де він мешкає?
- Навряд чи він кому-небудь про це розповість.

- Ні, - мовила бабуся, хвилину зміркувавши.

- Гадаю, не розповість.

Він сподобався тобі?

Нелегке питаннячко.

Я подумала і обережно сказала:
- Не знаю.

Він і дійсно цікавий.

- Я так хотіла б з ним зустрітися! - слова бабці мене не здвивували.

Їм було до вподоби все нове, майже так само, як і мене.

Бабуня була не з тих твердолобих, які заявляють, що всі ці летючі миші повинні бути прокляті.

- Ну, а зараз я краще посплю.

Я тільки хотіла дочекатися тебе, перш ніж погасити світло.

Я нахилилась й поцілувала бабусю, сказавши їй "Надобраніч",

Причинивши двері, я почула, як клацнув вимикач лампи.

Тіна, моя кішка, з'явилася з якогось свого затишного куточка для сну, щоб потертися біля моїх ніг.

Я взяла її на руки і приголубила, перш ніж випустити на ніч.

Кинувши погляд на годинник, я побачила, що вже друга ночі.

Ліжечко зачекалося на мене.

Моя кімната була з іншої сторони від холу.

Коли я після смерті батьків тільки почала жити тут, бабуся перевезла меблі з моєї спальні в рідному домі, щоб мені було затишно.

Так воно і стояло - дерев'яне односпальне ліжко, пофарбоване білою фарбою, і невеликий комод.

Я вимкнула у себе світло, зачинила двері й роздяглася.

В мене п'ять пар чорного кольору шорт й безліч білих футболок, бо ж вони так швидко забрудняються.

Не варто й говорити, скільки пар білих шкарпеток лежить в комоді.

Так що, на ніч можна не займатися пранням.

Я надто стомилася, навіть для душу.

Почистила зуби, зняла макіяж, нанесла крем, розпустила волосся.

Я заповзла в ліжко в своїй улюбленій спальній футболці з Міккі Маусом, яка сягала мені майже до колін.

Як завжди, я повернулася на бік і з задоволенням відчула тишу кімнати.

Майже у всіх розум відключається в короткий нічний час, вібрації зникають, і немає потреби боронитися від непроханих вторгнень.

Купаючись у спокої, я встигла тільки подумати про темні очі вампіра і провалилася в безодню сну.

До обіду наступного дня я сиділа в алюмінієвому розкладному кріслі на передньому подвір'ї і з кожною секундою ставала все більш бронзовою.

На мені був улюблений роздільний купальник без лямок, з минулого літа він став трохи просторішим, так що я була задоволена.

Тут я почула шум автомобіля, що наближається, і ось чорний фургон Джейсона з усіма рожевими і блакитними закарлюками зупинився в ярді від моїх ніг.

Джейсон зійшов - чи згадувала я, що його вантажівка їздить на височенних колесах? - і ступив до мене.

Він був одягнений в звичайний робочий одяг, в сорочку кольору хакі й штани, а до поясу був приторочений ніж у піхвах, як і у більшості дорожних робітників.

За його ходою я зрозуміла, що він лютує.

Я надягла темні окуляри.

- Чому ти мені не сказала, що минулої ночі побила Раттреїв? - брат всівся на алюмінієвий стілець поруч зі мною.

- Де бабуся? - запізно запитав він.

- Розвішує білизуну, - відказала я.

В крайньому випадку бабуся використовувала сушарку, але віддавала перевагу розвішуванню мокрої білизни на сонечку.

Мотузки для білизни, звісно, були на задньому дворі, де їм і місце.

- На обід вона зробила відбивні по-селянськи з солодкою картоплею й зеленими бобами, які зростила минулого літа, - додала я, знаючи, що це трохи відволіче Джейсона.

Я сподівалася, що поки бабуся не з'явиться - не хотілося б, щоб вона почула цю розмову.

- Кажи тихіше, - нагадала я йому.

- Рене Леньєр цього ранку ледве дочекався, коли я з'явлюся на роботі, щоб розповісти мені.

Він під'їжджав до трейлеру Раттреїв ввечері, щоб купити у них якогось зілля, а Деніс вела машину, немов збиралася когось вбити.

Коли Рене сказав, що вона його ледь не задавила, жінка трохи не збожеволіла.

Їм разом довелося затягти Мака в трейлер, а потім відвезти його до лікарні в Монро.

- Джейсон звинувачено зиркнув на мене.

- А чи Рене розказав тобі, що Мак кинувся на мене з ножем? - запитала я, вирішивши, що напад - кращий спосіб захисту.

Напевне Джейсон розгнівався переважно через те, що почув про все від когось чужого.

- Якщо Деніс і казала про це Рене, то він мені навіть не натякнув, - повільно вимовив Джейсон, і я побачила, як його миловидне обличчя потемніло від люті.

- Він напав на тебе з ножем?
- Так що, мені довелося захищатися, - відказала я, немов про найзрозуміле.

- А він поцупив твій ланцюг.

- Це було правдою, нехай злегка підкоригованою.

- Я повернулася до бару, щоб розповісти тобі, - продовжила я, - але до цього часу ти вже пішов з ДіАнной.

Ну, а раз зі мною все було гаразд, я не стала витрачати час на те, щоб відшукати тебе.

Я так і думала: Джейсон відчує себе зобов'язаним помститися за те, що Мак напав на мене з ножем, - дипломатично додала я.

І в цьому була неабияка частка правди, бо зчинити бійку братик любив.

- І якого біса ти там робила? - запитав він, але вже розслаблено, прийнявши мою версію.

- А ти знаєш, що Щури не тільки продають наркотики, а ще й викачують кров з вампірів?
Джейсон виглядав абсолютно очманілим.

- Ні, а що?
- Річ у тім, що один з моїх вчорашніх клієнтів виявився вампіром, а вони зачали викачувати з нього кров прямо на парковці біля Мерлотта.

Ну, а мені це не припало до вподоби.

- Тут, в Бон Темс, з'явився вампір?
- Ага.

Навіть, якщо вампіри і не входять до числа твоїх найкращих друзів, не варто дозволяти покидькам на кшталт Щурів викачувати їхню кров.

Це інше, ніж викачати бензин з машини.

Вони б залишили його в лісі помирати.

- Хоча Щури і не розповідали мені про свої наміри, готова була за це ручитися.

Навіть, якщо б вони його й прикрили чимось, щоб він пережив денний час, вампірові знадобилося б років двадцять, щоб повністю відновитися.

В усякому випадку, так казав один з них в «Опра».

І якщо б за ним доглядав інший вампір.

- Вампір був у барі, коли я приїхав? - здивовано запитав Джейсон.

- Угу.

Шатен, який сидів з Щурами.

Джейсон всміхнувся на моє визначення Раттреїв.

Та він ще не закінчив розбиратися з минулою ніччю.

- Звідки ж ти дізналася, що він вампір? - запитав він, але ледь глянувши на мене, пошкодував, наскільки я зрозуміла, що не прикусив язичок.

- Просто знала, - відказала я найспокійнішим голосом.

- Зрозуміло.

- Без слів ми провели цілу бесіду.

- В Гомулці вампіра немає, - замислено зазначив Джейсон.

Він підставив обличчя до сонця, і я зрозуміла, що ми зійшли з небезпечного шляху.

- Ні, - погодилася я.

Гомулка - містечко, яке Бон Темпс волів ненавидіти.

Ми були суперниками у футболі, баскетболі й у питаннях історичної значимості.

- Та й в Родейлі немає, - промовила бабуся за нашими спинами, так що ми з Джейсоном підстрибнули.

Надаю належне Джейсонові: він схоплюється і обіймає бабусю кожного разу, коли бачить.

- Бабцю, а в тебе в печі вистачить їжі на мене?
- На тебе та ще на двох, - сказала бабуся, посміхнувшись Джейсону.

Вона бачила його недоліки (та й мої теж), але любила його.

- Мені тільки що зателефонувала Еверлі Месон.

Вона сказала, що ти знову тинявся минулою ніччю з ДіАнной.

- О Боже, нічого не зробити в цьому містечку, щоб не стало відразу всім відомо, - зітхнув Джейсон, але по-справжньому не розсердився.

- Ця ДіАнна, - застережливо мовила бабуся, коли ми попрямували до будинку, - раз вже виявилася вагітною.

Так що дивися, як би наступного разу це не сталося через тебе, бо ж все життя будеш платити.

Хоч, можливо, це єдиний шанс для мене обзавестися правнуками.

Тарілки вже стояли на столі, так що як тільки Джейсон повісив капелюха ми відразу сіли і прочитали молитву.

Тоді бабуся з Джейсоном почали пліткувати (самі вони називали це «міркувати») про всіх жителів містечка та громади.

Мій брат працював на державній службі, він керував дорожніми робітниками.

Мені весь час здавалося, що життя Джейсона полягає в тому, що він весь день їздить дорогами у службовому пікапі, відмічаючись на роботі, а потім ще й всю ніч точно так же мотається, але вже у власному пікапі.

Рене працював в одній з дорожніх бригад, яка була у підпорядкуванні Джейсона, і колись вони разом навчалися.

Обидва чимало часу проводили з Хойтом Фортенберрі.

- Сьюкі, мені потрібно замінити в будинку водонагрівач, - раптово сказав Джейсон.

Він живе у старому будинку наших батьків, де ми мешкали, поки вони не загинули під час повені.

Опісля ми жили у бабусі, але коли Джейсон два роки провчився в коледжі, а потім знайшов собі роботу під крилом у держави, він переїхав назад в цей будинок, який за документами був наполовину і моїм.

- Тобі потрібні гроші?
- Ні, я вже купив.

Ми обоє отримували зарплату, але окрім того в нас був невеликий прибуток із заощаджень, які з'явилися, коли на землях моїх батьків виникла нафтова свердловина.

Нафту було вичерпано за кілька років, але мої батьки, а потім і бабуся подбали про вкладення цих грошей.

Згодом ці заощадження зберегли нам з Джейсоном багато сил.

І гадки немаю, як спромоглася б бабуня підняти нас на ноги, якщо б їх не було.

Вона не збиралася продавати землю, але її власний прибуток становила лише соціальна пенсія.

Це одна з причин, за якою я не знімаю окремого житла.

Їй здається, що якщо я мешкаю з нею і купляю продукти, це нормально.

А от якщо я купую їх та залишаю їй, а потім йду в свій дім - це милостиня, і це її дратує.

- І який же?

Джейсону не терпілося поділитися.

Як справжній фанат, він хотів розповісти мені про процес вибору та купівлі водонагрівача в найдрібніших деталях.

Я слухала, намагаючись змалювати на обличчі щонайбільше уваги.

Потім він раптово збився.

- Слухай-но, Сьюкі, а ти пам'ятаєш Маудет Пікенс?
- Авжеж, - здивовано відповіла я.

- Ми ж разом закінчили школу.

- Хтось минулої ночі вбив Маудет у неї вдома!
Ми з бабусею спрямували на нього погляди.

- Коли? - запитала вона, дивуючись, що не довідалася про таку подію раніше.

- Її знайшли цього ранку у власній спальні.

Її начальник намагався додзвонитися їй, щоб дізнатися, чому вона не з'явилася на роботі ні вчора, ні сьогодні, але йому ніхто не відповідав.

Тоді він вирішив туди поїхати, збудив домовласника, і вони разом відчинили двері.

Знаєте ж, вона наймала житло навпроти Діани.

- В Бон Темпс є лише один пристойний блок квартир для найму: двоповерхові будівлі, розташовані у вигляді букви U, так що ми цілком розуміли, що він має на увазі.

- Її там і вбили? - мені стало зле.

Я чудово пам'ятала Маудет.

В неї була важка нижня щелепа, квадратні груди, густі чорні коси й широкі плечі.

Маудет була роботягою без надзвичайних здібностей.

Я пригадала, що вона працювала в «Граббе Квік», автозаправці з магазином напівфабрикатів.

- Так, гадаю, вона пропрацювала там не менше одного року, - підтвердив Джейсон.

- Як це сталося? - у бабусі був нещасний погляд, що говорить «викладай-но-швидше», з котрим добрі люди запитують про погані новини.

- В неї було кілька укусів вампіра, е-е-е, на внутрішніх сторонах стегон, - сказав Джейсон, дивлячись в тарілку.

- Але вбило її не це.

Її задусили.

ДіАнна розказувала мені, що Маудет подобалося бувати в цьому вампірському барі в Шрівпорт, коли їй випадало декілька днів відпочинку.

Так що, може, там її і покусали.

Аж ніяк не факт, що це був вампір Сьюкі.

- Маудет була кліком-кулаком? - Мене замутило, коли я представила собі повільну бідну Маудет, окутану егзотичними чорними плащами, які носили кликі-кулакі.

- А хто це? - запитала бабуся.

Певно до неї не надійшов той номер "Саллі-Джессі", в якому роздумували то.

- Чоловіки та жінки, які тримаються поближче до вампірів, тому що їм подобається, коли їх кусають.

Вампірські фани.

Зазвичай вони довго не живуть.

Певно через то,що їм хочеться, щоб їх кусали чим побільше, а рано чи пізніше вони просто передозують.

- Но але Маудет забили не укуси.

- Бабуся вирішила переконатися, що зрозуміла все правильно.

- Ні, її задушили, - Джейсон закінчував обідати.

- Але ти ж завжди заправляєшся в «Граббіт»? - запитала я.

- Так.

Та це робить іще безліч людей.

- Та й ти ж якось ошивався біля Маудет? - уточнила бабуся.

- Ну, якимсь чином, - обережно підтвердив Джейсон.

Я зрозуміла це так, що він спав з Маудет, коли не знаходив нікого іншого.

- Сподіваюсь, що шериф не має наміру спілкуватися з тобою, - мовила бабуся, хитаючи головою, наче це підкреслене «ні» робило припущення менш імовірним.

- Що? - Джейсон почервонів і почав захищатися.

- Ти постійно бачився з Маудет на заправці, ти деякою мірою зустрічався з нею, і враз її знаходять мертву в квартирі, з якої ти цілком знайомий, - підсумувала я.

Не дуже-то багато, але дещо, а в Бон Темпс бувало так мало таємничих вбивств, що я була впевнена: при розслідуванні перевернуть чи не кожен камінчик.

- Не тільки я підходжу під таке визначення.

Безліч хлопців заправляється там, і всі вони знають Маудет.

- О так, але в якому сенсі? - прямо запитала бабуся.

- Вона ж не була повією? Так що вона розповідала про тих, з ким зустрічалася.

- Їй було до вподоби весело проводити час, та вона не була профі.

- З боку Джейсона було шляхетно боронити Маудет, особливо враховуючи те, що я знала про його егоїстичний характер.

Я навіть почала думати про старшого братика трошки краще.

- Напевно, їй просто було самотньо, - додав він.

Джейсон поглянув на нас і зауважив, що ми обидві здивовані і зворушені.

- А якщо вже казати про повій, - квапливо додав він, - то в Монро є одна, що спеціалізується на вампірах.

Вона п'є штучну кров, щоб підтримувати в собі її достатній рівень.

То була явна зміна темату розмову, так що ми з бабцею задумалися, яке питання можна булоб задати достатньо невинно.

=- Цікаве скільки вона заробляє - заризикувала я, а коли Джейсон назвав цифру, ми обудві подивились на себе.

Коли ми залишили темат розмови о вбивстві Маудет за собою, обід продовжувався як завжди, а Джейсон подивився на годинник и сказав, что мусить бігти, власне тоді як треба було прятати зі столу.

Але вияснилося, що бабцині думки все ще крутилися біля вампірів.

Пізніше вона зайшла в мою кімнату.

Я малювалася, щоб піти на роботу.

- А скільки років має той вампір, якого ти зустріла?
- Не знаю, бабцю.

- Я якраз малювала рісниці і сиділа з широко відкритими очими, пробуючи не ворохнуть, щоб не ввіпхнути туш просто в око.

В результаті мій голос звучал дивно, якби я пробувала озвучувати якийсь фільм жахів.

- Як ти думаєш, чи може він пам'ятати Війну?
Я навіть не мусіла перепитувати, про яку війну йдеться мова.

В кінці кінців, бабця була членом-засновником "Нащадків вмерших хоробрих бойців"

- Може бути - сказала я, повертаючи лице,щоб побачити чи румяна були накладені рівномірно.

- А не міг би він прийти и розказати нам про це? Ми б скликали спеціальне засідання.

- Вночі - пригадала я.

- Ой.

Но так, звісно.

- Нащадкі звикли збиратися в бібліотеці о півдні, принесши з собою обіди.

Я подумала про ту ідею.

Було б явною дурістю просити вампіра виступити перед бабусиним клубом, тільки ізза того, що я його врятувала.

Може він сам запропонує якщо натякнути.

Мені не хотілось би того, но для бабці я готова була піти і на таке.

- Спитаю його, коли появиться наступним разом - обіцяла я.

- По крайній мірі він міг би прийти і поговорити зі мною.

А я записала би його спогади - запропонувала бабця.

Я майже відчувала, як шумить її мозок на думку про то,що ця ідея може получитись.

- То зацікавить також інших членів клуба - побожно сказала вона.

Я здавила смішок.

- Я передам йому - додала я.

- Побачим.

Коли я виходила з дому, бабця вже вочевидь оцінювала перспективи.

Я не думала о Рене Леньере, коли йшла розказати Сему про битву на парковці.

Рене завжди був занятий.

Доїхавши того дня на роботу, я вирішила,що гарячка пануюча в атмосфері є пов'язана з вбивстовм Маудет.

Проте все виявлялося бути по іншому.

Як тільки я ввійшла, Сем втягнув мене в кладовку.

Він кипів від гніву і готовий був продирявити мене наскрізь.

Сем николи не злився на мене так сильно, так що невдовзі я ледь-ледь угамовувала сльози.

- Якщо тобі здається, що якомусь клієнтові загрожує небезпека, ти просто говориш мені про це і з цим розбираюсь я а не ти - повторив він десь разів шість, аж я зрозуміла, що він просто за мене злякався.

Я відчула, як почутті виходить з нього, и відразу закрила свій мощок, що не "слухати думок" Сема.

Прослуховування свого керівництва призводить лише до неприємностей.

- А якщо ти вважаєш, що на нашій парковці щось відбувається, то правильною дією є дзвінок в поліцію, а зовсім не розігрування із себе дружинника, - кипів Сем.

Його гарне обличчя, зазвичай рум'яне, було червоніше, ніж завжди, а густе золотисте волосся виглядало так, наче він його не розчесав.

Гаразд, - сказала я, намагаючись говорити спокійно і тримати очі широко відкритими, щоб з них не полилися сльози.

- Ти збираєшся мене звільнити?

- Ні! - вигукнув він, розлютившись ще більше.

- Я не збираюся втрачати тебе! - Він схопив мене за плечі і злегка труснув.

І стояв, дивлячись на мене своїми величезними блискучими синіми очима.

Я відчула хвилі жару, які виходять від нього.

Дотик підсилює мою неповноцінність, і я мимоволі завжди чую того, хто доторкається до мене

Я дивилась прямо йому в очі, потім схаменулася і відстрибнула в той момент, коли він опустив руки.

Голова в мене пішла обертом, і я вискочила з комори, немов побачивши привида.

Я відчула пару дивностей.

Сем хотів мене, а я не чула його думок настільки ж чітко, як в інших людей

На мене накотили хвилі його емоцій, але не думок.

Швидше схоже на носіння каблучки, що змінює колір залежно від настрою, ніж на отримання факсу.

Ну і що ж мені було робити з цією інформацією? Нічого.

З безлічі причин я ніколи раніше не дивилася на Сема як на чоловіка, якого можна затягнути в ліжко, - принаймні, якого я б могла затягнути в ліжко.

Очевидно з причин було те, що я взагалі ні на кого так не дивилася.

І зовсім не через нестачу гормонів - ох, цього у мене достатньо.

Але я їх старанно придушую, оскільки для мене секс - просто лихо.

Уявіть-но, яке знати все, що думає партнер! Ось-ось.

«О Господи, бородавка!.

.

сідниці завеликі ... посунулася б вправо ... натяку вона явно не зрозуміла ... »Ви зрозуміли, про що я? Повірте, це остудить будь запал.

А під час сексу немає ніякої можливості підтримувати розумовий захист.

А ще однією причиною було те, що Сем подобався мені в якості начальника.

Я люблю свою роботу.

Вона допомагає мені завжди бути в тонусі.

А ще дає можливість заробляти.

І нарешті, я не стаю самітницею, чого побоюється моя бабуся.

Мені було б важко працювати в конторі, а коледж просто неможливий через необхідність постійної суворої зосередженості.

Це б мене просто висушило.

Так що тепер мені залишалося тільки поміркувати про чуже бажання, яке я відчула.

У ньому не було нічого спільного зі словесним пропозицією або зі згвалтуванням.

Я відчула його, але могла проігнорувати - за власним вибором.

Я оцінила делікатність шефа

Я вирішила більше не залишатися з ним наодинці.

Але слід визнати, що цього вечора я була цілком приголомшена.

Наступні дві ночі пройшли краще.

Ми повернулися до нашим колишніх спокійних відносин.

Я була цьому рада.

Я була розчарована.

А ще я падала з ніг від втоми, так як вбивство Маудет викликало величезний наплив у Мерлотта.

За Бон Темпс циркулювали різні чутки, а команда новин з Шрівпорт зробила репортаж про страхітливу смерті Маудет Пікенс.

Я не пішла на похорон, але там побувала бабуся, яка сказала, що церква була набита битком.

Бідна товстушка Маудет зі своїми покусаними стегнами після смерті виявилася куди цікавіше, ніж була за життя.

У мене намічалася пара вихідних, і я стала перейматися, що пропущу свого вампіра, Білла.

Я повинна була передати бабусине прохання.

Він більше не приходив до бару, і я засумнівалася, що він взагалі з'явиться.

Мак і Деніс теж не показувалися у Мерлотта, але Рене Леньєр і Хойт Фортенберрі повідомили мене, що ті адресували мені страшні погрози.

Не можу сказати, що я серйозно злякалася.

Кримінальний непотріб на зразок Щурів в неабиякій кількості бродило по дорогах і серед трейлерного стоянок Америки, але у всіх них не вистачало чи то розуму, чи то моральних правил, щоб перейти до осілого життя.

Вони не залишали у світі жодної позитивної позначки, принаймні, на мій погляд.

Я проігнорувала попередження Рене.

Однак йому подобалося передавати їх мені.

Рене Леньєр був невисокий, як і Сем, але на відміну від мого рум'яного і світловолосого шефа він смуглявий і з густою кучмою чорного волосся, затягнутих сивиною, шапкою що покриває голову.

Рене частенько з'являвся у барі, щоб випити пива і зустрітися з Арлен, оскільки вона (як він любив повторювати всім відвідувачам) була його улюбленою колишньою дружиною.

Їх у нього було три.

Хойт Фортенберрі був більш непомітним, ніж Рене.

Він не був ні брюнетом, ні блондином, ні великим, ні маленьким.

Зате завжди здавався життєрадісним і давав пристойні чайові.

Він захоплювався моїм братом Джейсоном значно більше, ніж той, на мій погляд, заслуговував.

Я зраділа, що у ніч, коли вампір повернувся, в барі не було ні Рене, ні Хойта.

Він сів за колишній столик.

Коли вампір виявився переді мною, я відчула збентеження.

І зрозуміла, що майже забула про непримітне сяйво його шкіри.

Проте преувеличувала його зріст і красоту лінії рота.

- Що для вас? - спитала я.

Він подивився на мене.

Я забула ще й про глубину його очей.

Він не усміхався і не моргав - взагалі не ворушився.

Я перестала оборонятися і замітила, як розслабилося моє лице.

То було навіть так само приємне, як і сеанс масажу ( мені так здається).

- Хто ти? - запитав він.

Вже по раз другий.

- Офіціантка - відповіла я, знову не зрозумівши його.

Усмішка зникла з його лиця.

Спокій був порушений.

- Червоне вино - замовив він, обідившись,що я його не зрозуміла.

- Добре - відповіла я.

- Правдива кров повинна появитися вже завтра.

Вибачте, але чи зможу я поговорити з вами після роботи? Я хочу попросити у вас щось.

- Беззаперечно.

Я в боргу перед вами.

- Щастя в його голосі при цьому не прозвучало.

- Про послугу не для себе.

- Я відчула себе зачепленою.

- Для моєї бабці.

Якщо ви ще не лягаєте - думаю, ще ні - в годину тридцять, коли я завершую роботу, не ускладнило б вас почекати мене біля службового входу, позаду бару? - Я кивнула в той бік, і мій хвіст метнувся по плечах.

Він стежив за рухом мого волосся.

-Прийму за честь.

Так і не зрозуміла, чи було те проявом галантності, що була, за бабусиним розповідями, нормою поводження в минулі часи, або ж він просто знущався наді мною.

Я втрималася від спокуси показати йому язик або зробити ніс.

Замість цього повернулась і відправилася до стійки.

Я принесла йому вино, він дав мені двадцять відсотків чайових.

А незабаром, глянувши на його столик, я виявила, що він зник.

Цікаво, чи стримає він обіцянку?
Арлена і Дон пішли перш, ніж я була готова.

Головною причиною було те, що всі серветниці на моїх столах виявилися напівпорожніми.

Я забрала свою сумку із замкненого кабінету в конторі Сема, де зазвичай залишаю її на час роботи, і попрощалася з шефом.

Я чула, що він в чоловічому туалеті, швидше за все, намагається полагодити унітаз.

Я на секунду зайшла в жіночий, щоб перевірити зачіску і макіяж.

Коли я вийшла з бару, то помітила, що Сем вже вимкнув світло на стоянці для відвідувачів.

Службове паркування висвітлював тільки сигнальний вогник на щоглі перед його трейлером.

На радість Арлени і Дон, Сем залишив шматочок землі і посадив перед своїм трейлером самшит, так що вони постійно відпускали насмішки в адресу його акуратної живої огорожі.

Мені ж завжди здавалося, що це дуже красиво.

Як завжди, Сем поставив свою вантажівку перед трейлером, так що моя машина залишилася на стоянці єдиною.

Потягнувшись, я подивилася на всі боки.

Біла не було.

Я сама здивувалася своєму розчаруванню.

Або я дійсно чекала від нього галантності, нехай навіть до неї не лежало його серце (та й чи було воно?)
«А може, - посміхнувшись, подумала я, - він зараз вискочить з-за дерева або виникне переді мною зі звуком" пуфф! ", Оповитий чорною з червоними смугами накидкою з капюшоном».

Але нічого не сталося.

І я попленталася до своєї автівки.

Я чекала сюрпризу, але зовсім не такого.

Із-за мого автомобіля вискочив Мак Раттрей і в один стрибок опинився досить близько, щоб вдарити мене по скулі.

Удар був сильний, так що я впала на землю, немов мішок з піском.

Я закричала, поки падала, однак удар вибив з мене все повітря і здер частину шкіри, так що я опинилася тихою, бездиханною і беззахисною.

Потім я побачила черевик Деніс - як раз вчасно, щоб звернутись в клубок, перш ніж вони почали бити мене ногами.

Біль появилася моментально, сильна і неослаблююча.

Я на основі інстинкту закрила лице руками, приймаючи удари на плечі, ногbи і спину.

Кажеться, спочатку я була впевнена, що вони зупиняться після кількох перших ударів, пошиплять і засиплять мене прокляттями, а потім підуть.

І пам*ятаю момент, коли зрозуміла, що вони збираються мене вбити.

Я могла просто так не сопротивлятись, лежати і приймати удари, але ось так помирати - ні.

В наступний раз, коли нога підлітала до мене, я повернулась і вцепилась в ню всіма силами

Я пробувала кусатись, хоть би залишити відмітку на одному з них.

Я навіть не розуміла, чия це нога.

І тут вдруг незнати звідки я почула виття.

"О Боже, вони ще й собаку приволокли", - подумала я.

Виття було явно ворожим.

Якби в мені залишились хоча б якісь емоції, то волосся на голові, мабуть, стало б дибки.

Я отримала ще один удар в спину, після чого бій закінчився.

Результат останього удару показався найстрашнішим.

Я чула своє хрипле дихання, дивний булькающий звук виривався ніби прямо із легких.

- Що за чортовщина? - запитав Мак Раттрей.

Його голос дриголів віж жаху.

Я знову почула виття, ближче, просто в себе за спиною.

І ще звідкись.

Щось ніби ричання.

Денис спочатку скулить, а Мак - свариться.

Денис вирвала ногу з моїх рук, які раптом сильно ослабли.

Вони впали на землю і, здається, цілком втратили контроль над собою.

Хоча погляд був затуманеним, я бачила, що права рука зломана.

Обличчя було мокрим.

Я побоялась і далі думати над списком своїх пошкоджень.

Мак закричав, потім Деніс.

Навколо мене щось відбувалось, а я не могла поворухнутись.

Я бачила тільки свою зламану руку, розбиті коліна та темряву під своєю машиною.

Трохи згодом настала тиша.

За моєю спиною скиглила собака.

Перше в вухо ткнувся холодний ніс, потім його облизав теплий язик.

Я намагалась підняти руку, щоб погладити собаку, який безсумнівно врятував мені життя, але не змогла.

Почула власне зітхання.

Здавалось, він долетів здалека.

— Я помираю, - сказала я, глянувши фактам в лице.

Це ставало все більш зрозумілим.

Зазвичай жаб і коників вночі лякав шум на парковці, тому мій слабкий голос прозвучав виразно, перш ніж розчинився у темряві.

Як не дивно, після того я одразу почула два голоси.

Потім в полі мого зору з'явились коліни, обтягнуті кривавими джинсами.

Наді мною схилився вампір Білл, і я змогла подивитись в його лице.

Від нього пахло кров'ю, ікла стирчали назовні, виблискуючи білим над нижньою губою.

Я спробувала йому посміхнутись, але лице не захотіло слухатись.

— Я хочу тебе перенести, - лагідно сказав Білл.

— Я помру, якщо ти це зробиш, - прошепотіла я.

Він уважно оглянув мене і констатував:

— Ще не зараз.

Як не дивно, після цієї заяви я почувалась краще.

Адже він за своє життя побачив безліч травм.

— Буде боляче, — попередив він.

Важко було б очікувати чогось безболісного.

Його руки ковзнули під мене раніше, ніж я встигла злякатися.

Я скрикнула, але без особливого результату.

— Швидко, — настирливо сказав голос.

— Ми повернемось в ліс, поки ніхто не побачив, — сказав Білл, тримаючи мене, ніби моє тіло нічого не важило.

Чи не збирався він закопати мене там, де ніхто не побачить? Одразу після того, як врятував від Щурів? Мені було майже неважливо.

Коли він уклав мене на килим з соснових голок у темряві лісу, мені полегшало - зовсім трохи.

Віддалік я бачила сяйво вогнів на стоянці.

Я відчувала, як по волоссю сочиться кров, як болить зламана рука і ниють синці, але понад усе мене налякало те, чого я не відчувала.

Не відчувала своїх ніг.

- Ти помреш, якщо не зробиш то, що скажу - сказав Білл.

- Вибач, але я не збираюся стати вампіром - відповіла тихо.

- Ти і не станеш ним - мягко відповів.

- Виздоровієш.

І то швидко.

Но ти мусиш того захотіти.

- Тоді давай своє зілля поки ще не пізно - прошепотіла я.

Маленькою частинкою мозга, яка реагувала ще на сигнали з зовнішнього світу почула стон Білла, якби він тільки що поранився.

Наступно щось приторкнулося до моїх губ.

- Пий - наказав.

Спробувала висунути язик і мені це вдалось.

Я поперхнулася.

Але хотіла жити.

Для того заставила себе взяти ковток.

І ще один.

Рукою, котра не була зламана притиснула кістку вампіра до рота.

З кожним наступним ковтком мені ставало все краще.

Проснувшись, я все ще була в лісі і лежала на землі.

Хтось лежав теж поруч зі мною.

Вампір.

Він зализував мою рану.

Я не завидувала йому.

- А що, на смак я не така як всі інші? - спитала я.

- Ага - відповів хриплячим голосом.

- Хто ти?
Спитав по раз третій.

А третій раз - чарівний, так завжди говорила бабця.

- Ну, я не мертва - сказала я.

І вдруг вирішила що ліпше це провірити.

Пошевелила рукою - тою, що була зломана.

Була слабка, але більше вже не білімкалась.

Відчула теж свої ноги і пошевелила теж ними.

Потім набрала повітря і випустила так для експерименту і була більш меньш задоволена відчуттям слабкої болі.

Попробувала тоже сісти.

Прийшлось трішки помучитись, але було то викональне.

- Я телепат - сказала я.

- Чую, що думають люди.

- Навіть я? - спитав зацікавлений.

- Ні.

Але цей вампір тільки погладив мене по спині, ніби заспокоюючи котика.

- Я став вампіром у тисячу вісімсот сімдесятому, коли мені було тридцять років.

Я поглянула на нього.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/16495/54190

Переводчики: your_cocain, anastes, _MaX_, Truefair

quinny, Elpes, liza_mazur, 16lena16

Vatkailipuh, nelyanka, atlantix, romgur73

Dina_Darina, Una