Готовый перевод Ray Bradbury - The Scythe / Рей Бредбері - Коса: Оповідання "Коса"

Рей Бредбері

"Коса"

Цілком несподівано дорога закінчилась.

Вона бігла вниз по долині, як і будь-яка інша дорога, між безплідними, кам'янистими схилами та живими дубами, а потім проходила повз широке пшеничне поле, що самотньо розляглося посеред пустки.

Вона доходила до маленького, білого будинку, який стояв поряд з полем, а потім просто зникала, наче від неї більше не було користі.

Але це не мало великого значення, тому що як раз на цьому місці паливо закінчилось. Дрю Еріксон зупинив старий автомобіль і сидів в ньому, дивлячись на свої великі, грубі руки фермера.

Заговорила Моллі, що не рухаючись лежала поряд з ним.
- Ми, мабуть, не туди звернули на розвилці.

Дрю кивнув.

Губи Моллі були майже такими ж білими, як її обличчя. Щоправда, вони були сухими, в той час як її шкіра була вологою від поту. В її голосі не було жодних емоцій.

- Дрю, - сказала вона. - Дрю, що ми тепер будемо робити?

Дрю дивився на свої руки. Руки фермера, пошарпані сухим та голодним вітром, що жадібно виривав з-під них землю.

Діти на задньому сидінні прокинулись і вилізли з під запиленої гори в'язок і постільних речей. Вони висунули голови поверх спинки сидіння і сказали:

- Чому ми зупинились, тату?
- Ми зараз будемо їсти, тату?
- Тату, ми страшенно голодні.
- Можемо ми зараз поїсти, тату?

Дрю закрив очі. Він ненавидів вигляд своїх рук.

Пальці Моллі торкнулись його зап'ястя. Дуже ніжно, дуже м'яко.
- Дрю, можливо, в цьому будинку нам дадуть що-небудь поїсти?

Біла лінія з'явилась довкола його роту.

- Просити милостині, - різко сказав він. - Жоден з нас ніколи не просив милостині. І жоден з нас ніколи цього не буде робити.

Рука Моллі стиснулася на його зап'ясті.

Він обернувся і побачив її очі.

Він побачив очі Сюзі і маленького Дрю, що дивились на нього.

Повільно вся напруженість залишила його шию та спину.

Його обличчя стало відсутнє і порожнє, безформне, як річ, яку били занадто сильно і занадто довго. Він вийшов з машини і пішов по доріжці до будинку.

Він йшов невпевнено, як людина, що захворіла, або майже сліпа.

Двері до будинку була відчинені.

Дрю постукав три рази.

Всередині не було нічого крім тиші, і лише біла фіранка мляво рухалась від гарячого повітря.

Він знав це, ще до того, як увійшов. Він знав, що в будинку смерть. Це була саме така тиша.

Він пройшов через невелику, чисту вітальню і далі у маленьку залу. Він ні про що не думав. Це було інстинктивне мислення. Він зайшов на кухню, не замислюючись, як тварина.

Потім він подивився крізь прочинені двері і побачив мерця.

Це був старий чоловік, що лежав на чистому білому ліжку.

Він не був мертвим довго; не достатньо довго, щоб втратити останній вираз спокою на обличчі.

Він, напевно, знав, що помирає, тому що на ньому був його похоронний одяг - старий чорний костюм, вичищений і охайний, чиста біла сорочка та чорна краватка.

Поруч з ліжком до стіни була притулена коса. В руках старий тримав пагін пшениці, ще свіжий. Стиглий пагін, з золотистим і важким колоском.

Дрю зайшов до спальні м'якою ходою. На нього повіяло холодом. Він зняв свій надірваний, запорошений капелюх і стояв біля ліжка, дивлячись вниз.

Аркуш паперу лежав на подушці поруч з головою старого. Ймовірно, його необхідно прочитати. Можливо, побажання щодо поховання, або прохання зателефонувати родичам. Дрю насупився над листом, рухаючи блідими, сухими губами.

Для того, хто стоїть поруч зі мною на моєму смертному одрі:

Будучи в здоровому розумі, і самотній у цьому світі, оголошую, Я, Джон Бур, відаю і заповідаю цю ферму з усім, що до неї відноситься, людині, що прийде.

Його ім'я і походження значення не мають.

Ферма і пшениця належать йому, разом з косою та завданням, яке покладено на неї.

Нехай він прийме їх вільно і без питань - і пам'ятає, що я, Джон Бур, тільки дарувальник, не розпорядник. До цього я приклав свою руку і запечатав це на третій день квітня 1938 року.

( Підпис ) Джон Бур. Kyrie eleison!* [Господи, помилуй! (грец.)]

Дрю пройшов назад крізь будинок і відкрив двері. Він сказав:
- Моллі, підійди сюди. Діти, ви залишайтесь в машині.

Моллі увійшла всередину. Він провів її до спальні.

Вона подивилася на останню волю померлого, косу, на пшеничне поле, що рухалось під теплим вітром за вікном. Її обличчя спохмурнішало, вона закусила губи і притулилась до нього.

- Це занадто добре, щоб бути правдою. У цьому має бути якийсь підступ.

Дрю відповів:
- Вдача посміхнулась нам, от і усе. У нас є робота, їжа, і дах над головою, щоб захиститися від дощу.

Він торкнувся коси. Вона блищала, як півмісяць.

Слова були видряпані на лезі: ХТО ВОЛОДІЄ МНОЮ - ВОЛОДІЄ СВІТОМ! На той момент, це для нього нічого не означало.

- Дрю, - спитала Моллі, не відводячи погляд від зціплених долонь старого. - Чому він так міцно тримає той колосок?

Аж тут важку тишу порушили діти, які забігли на ґанок. Моллі зітхнула.

Вони оселились у будинку.

Вони поховали старого на пагорбі, сказали декілька слів над могилою і повернувшись назад, підмели в будинку, розвантажили автомобіль. І було у них, що поїсти, бо була їжа, багато їжі на кухні. І три дні вони тільки те робили, що ремонтували будинок, і дивились на землю, що тепер належала їм, і спали в гарних ліжках, а потім зачудовано дивились одне на одного, дивуючись, як це так сталось. Й були вони ситі, навіть знайшлися сигари, щоб покурити ввечері.

За будинком був невеличкий хлів, а у ньому бик і три корови; також там були криниця та погріб, що ховалися під великими деревами, які тримали їх у прохолоді.

У погребі знайшлись великі шматки яловичини, сала, свинини і баранини. Їх було достатньо, щоб прогодувати сім'ю в п'ять разів більшу з їхню протягом року, двох років, а можливо й трьох. Там були ще маслоробка, ящик сиру, і великі металеві бідони для молока.

На четвертий ранок Дрю Еріксон лежав у ліжку, дивлячись на косу, і він знав, що прийшов час йому попрацювати, тому що на полі стояло стигле зерно; він бачив це на власні очі, та й сам він не хотів розм'якати.

Три дні байдикування було достатньо для будь-якого чоловіка.

Він прокинувся з першим свіжим запахом світанку, взяв косу і вийшов на поле, тримаючи її перед собою.

Він підняв її у руках і змахнув вниз.

Це було велике поле. Занадто велике, щоб одна людина могла скосити, а тепер одна людина косила його.

В кінці першого робочого дня він йшов додому з косою, що спокійно лежала на його плечі, а на його обличчі був вираз спантеличеної людини.

Це було пшеничне поле, подібного якому він ніколи не бачив. Воно дозріло тільки в певних частинах, і кожна з них була окремо від інших.

Такого з пшеницею не повинно бути. Він не сказав Моллі.

Він також не розповів їй інші речі щодо поля.

Про те, як, наприклад, пшениця згнила протягом декількох годин після того, як він її скосив.

Такого з пшеницею теж не повинно бути.

Він не сильно турбувався з цього приводу. Зрештою, у них була їжа.

Наступного ранку зрізана пшениця, яку він залишив гнити, ожила і перетворилась знову в маленькі зелені паростки з крихітним корінням, все проросло знову.

Дрю Еріксон потер підборіддя, запитуючи себе що, як і чому це сталося, і те, що хорошого в цьому було б для нього - він не міг її продати.

Кілька разів протягом дня, він йшов далеко на верхівку пагорба, туди, де була могила старого, просто, щоб переконатись, що він й досі там, і можливо з надією збагнути, що ж коїться з цим полем.

Він глянув вниз і побачив, якою кількістю землі заволодів.

Пшениця розтягнулась на три милі у бік гір, і мала близько двох акрів ширини, клапті паростків, клапті золотавої, клапті зеленої, клапті свіжозрізаної його руками.

Та старий нічого не згадував про це у своїй записці. А зараз лежав під шаром каміння та землі.

На могилі було сонячно, вітряно і тихо.

Отож Дрю Еріксон йшов назад працювати косою, зацікавлено, насолоджуючись цим, бо то здавалось важливим.

Він не знав чому, але то було так.

Дуже, дуже важливо.

Він просто не міг дозволити пшениці простоювати.

Завжди були клаптики дозрілої, і роздумуючи вголос, не звертаючись ні до кого, він сказав "Якщо я коситиму зерно протягом наступних десяти років, як тільки воно дозріватиме, то не думаю, що пройду те саме місце двічі. Вбіса велике поле." Він потряс головою.

"Ця пшениця дозріває саме так, що не було забагато на один день. Щоб я встигав скосити.

Не залишається нічого, крім зеленого збіжжя.

А наступного ранку, звісно ж, вже достиглий інший клапоть..."

То було вбіса по-дурному косити збіжжя, коли воно гниє, тільки впаде. Наприкінці тижня він вирішив відпочити кілька днів.

Він лежав у ліжку допізна, просто слухаючи тишу в домі, котра не була гробовою, а тишею живих і щасливих.

Він встав, одягнувся і повільно з'їв свій сніданок.

Бо не збирався працювати.

Вийшов доїти корів, став на ґанку перекурити сигарету, трохи прогулявся по подвір'ю, потім повернувся і спитав Молі, чого ходив на вулицю.

"Доїти корів" сказала вона.

"А, так" сказав він, й пішов на двір знову. Він знайшов корів, які вже чекали на нього й були повні молока, подоїв їх, і заніс бідони з молоком у погріб, але думав про інше. Пшеницю. Косу.

Увесь ранок він сидів на рубаному ґанку, й крутив самокрутки.

Він зробив іграшкового човника, для малого Дрю та Сюзі, потім збив трохи масла, та зцідив маслянку. Сонце напекло голову, і вона почала боліти.

До обіду, він не зголоднів.

Продовжував дивитись на пшеницю, яку куйовдив вітер.

Знову присівши на ґанку, він поклав руки на коліна. Його пальці, не знаходячи собі місця, намагались схопити пусте повітря.

Його долоні пекли і свербіли.

Він підвівся, витер руки об штани, присів, і спробував скрутити цигарку, але роздратувався тільки почавши, і викинув все геть, щось бурмочачи.

Він почувався так, ніби його позбавили третьої руки, або ж втратив частинку себе. Це відчуття йшло від рук.

Він чув як шепоче вітер в полі.

О першій годині він був надворі, обдумуючи як викопати зрошувальний рівчак. Проте насправді його думки линули до пшениці, того яка вона була гарна і дозріла, ніби так і просячи скосити її.

«Та гори воно все вогнем!!»

Він увійшов у спальню, і зняв косу з вішака. Тримаючи її, він відчував спокій. Його руки перестали свербіти. Голова більше не боліла. Третя рука була на місці, він знову почувався повноцінним.

Це був інстинкт.

Такий же нелогічний, як безболісний удар блискавки.

Збіжжя потрібно було косити кожен день, воно повинно бути скошеним. Чому? Просто повинно і все.

Він засміявся до коси в своїх великих долонях.

Посвистуючи, він виніс її на дозріле, яке вже зачекалося, поле та став до роботи.

Він почав думати, що потроху божеволіє.

Чорт забирай! Це ж було звичайнісіньке пшеничне поле, чи не так?
Майже.

Дні минали швидко, мов на крилах.

Дрю Еріксон почав сприймати роботу як жагу, як біль, котрий потрібно було вгамовувати. Думки заполонили його голову.

Одного полудня, поки батько обідав на кухні, Сюзі і маленький Дрю взялися бавитись з косою.

Він почув їх.

Вийшов, і забрав косу геть.

Він не накричав на них.

Просто поглянув на них дуже стурбовано, і після цього став тримати косу під замком, коли вона була непотрібна.

Ні дня він не змарнував, щоб не покосити.

Вгору. Вниз. Вгору, вниз і поперек. Назад, вгору, вниз і поперек. Косив він.

Вгору.

Думаючи про старого і колосок в його руках, який він тримав, померши.

Вниз.

Думаючи про цю мертву землю і пшеницю, яка росте на ній.

Вгору.

Думаючи про чудернацькі візерунки спілої і зеленої пшениці на полі, яким чином вони формуються.

Вниз.

Думаючи про...

Пшениця закрутилась жовтою хвилею, під його ногами.

Небо потьмяніло.

Дрю Еріксон впустив косу і нахилився тримаючись за живіт, в його очах потемніло.

В голові запаморочилось.

«Я когось вбив!» — йойкнув він. Його здушило за груди, і він впав на коліна, поряд з косою. «Я багатьох вбив?»

Небо завертілося, як синя карусель, на ярмарку в Канзасі. Але музики не було чути, тільки дзвеніло в вухах.

Моллі сиділа на кухні за синім столом і чистила картоплю, коли він увійшов на кухню, тягнучи за собою косу.

"Моллі!"

Через сльози в очах, він ледь її бачив.

Вона сиділа з опущеними руками, і чекала, що ж він скаже.

"Збирай речі!" - сказав він, дивлячись на підлогу.

"Чому?"

"Ми їдемо геть" - промовив він.

"Ми їдемо геть?"- запитала вона.

"Цей старий чоловік .

Ти знаєш, що він тут робив?

Це пшениця, Моллі і ця коса. Кожен раз коли ти косиш пшеницю тисячі людей помирають. Ти стинаєш їх і?"

Моллі підвелась, відклала картоплю і ніж у сторону, та виразно промовила: «Ми багато подорожували, недоїдаючи, до минулого місяця, відколи ми тут, а тепер ти маєш роботу кожен день, і тобі це набридло?»

"Я чую голоси, сумні голоси звідти. У пшениці," - він сказав. " Кажуть мені зупинитись. Кажуть не вбивати їх!"

"Дрю!"

Він її не чув. "Поле росте як закляте, як щось скажене. Я тобі не казав. Але це неправильно".

Вона втупилась на нього. Його очі були немов з синього скла.

"Думаєш я божевільний," - промовив він, " але зачекай я тобі зараз скажу. О Боже, Моллі допоможи мені; я щойно вбив свою матір!"

"Припини!" сказала вона твердо.

Я зітнув один колосок пшениці і убив її. Я відчув, як вона помирає, ось як я це зрозумів!"

"Дрю!" Її голос прозвучав неначе ляпас, злий та переляканий. "Замовкни!"

Він забурмотів, "Ох, Моллі!"

Коса випала йому з рук та грюкнулась на підлогу.

Жінка роздратовано її підібрала та поставила у куток.

- Десять років ми разом, - сказала вона. - І бувало так, що ми не мали нічого крім пилюки та молитви на вустах.

А тепер, коли нам так зненацька пощастило, ти не можеш вистояти!

І вона принесла з вітальні Біблію.

Сторінки шаруділи, як пшениця на легенькому, неспішному вітерці. "Сідай та слухай," сказала вона.

Звук прийшов разом із сонцем. Діти сміялися в тіні великого живого дуба поруч з будинком.

Вона читала Біблію, піднімаючи погляд знову й знову, щоб побачити, що відбувається з обличчям Дрю.

Після цього вона читала йому Біблію кожен день.

У наступну середу, через тиждень, коли Дрю пішов у віддалене місто, щоб дізнатися, чи є там пошта, його чекав лист.

Він повернувся додому і виглядав, як двохсотрічний чоловік.

Він дав листа Моллі, сказавши невпевненим, слабким голосом, про що в ньому йдеться.

"Мати померла, у вівторок о першій годині дня -- її серце?"

Все, що Дрю Еріксон мав сказати було:
- Посади дітей в *** машину, завантаж її їжею. Ми їдемо до Каліфорнії.

- Дрю? - сказала його дружина, тримаючи лист.

- Ти сама знаєш, - відповів він, - це погана земля для зерна.

Але подивись, яким стиглим воно росте. Я не розповів тобі всього.

Воно дозріває частинами, потроху щодня. Це не правильно.

І коли я зкошую її, вона гниє! А на наступний ранок, вона зростає без сторонньої допомоги, зростає знову! У минулий вівторок, тиждень тому, коли я косив збіжжя, було так, ніби різав своє власне тіло. Я почув, як хтось кричить. Це звучало так само, як... і ось, сьогодні, цей лист.

Вона сказала:
- Ми залишаємось тут.

- Моллі.

- Ми залишаємося тут, де зможемо довго жити в достатку, маючи що їсти і де спати. Я ніколи не дозволю, щоб мої діти знову голодували!

Небо за вікном було синім.

Косий промінь сонця торкався половини спокійного обличчя Моллі, змінивши одне з її очей у ясно-блакитне.

Чотири чи п'ять крапель води повільно набрались і впали з кухонного крану, виблискуючи, перш ніж Дрю зітхнув.

Хрипко, покірно й втомлено.

Він кивнув, відводячи погляд. "Гаразд, -- сказав він, -- Ми залишаємось".

Він стомлено взяв косу. Слова на металі освітились з різким блиском.

ХТО ВОЛОДІЄ МНОЮ - ВОЛОДІЄ СВІТОМ!

- Ми залишаємось...

На наступний ранок він прийшов до могили старого.

Там був один свіжий паросток пшениці, що виріс у її центрі.

Той самий паросток, відроджений, який старий тримав у своїх руках тижні тому.

Він говорив до старого, не отримуючи відповіді.

- Все своє життя ви працювали на цьому полі, тому що були змушені, і одного разу ви натрапили на власне життя, що росло там.

Ви знали, що це ваше. Ви зрізали його.

І Ви пішли додому, одягнули свій поховальний одяг, і ваше серце здалося, і Ви померли.

Ось як це було, чи не так?

І Ви передали землю мені, і коли я помру, я повинен передати її комусь іншому.

У голосі Дрю був страх.
- Скільки часу це триває? Ніхто не знає про це поле і його призначення, за винятком людини з косою...

Зовсім несподівано він відчув себе дуже старим.

Долина здавалася древньою, муміфікованою, таємничою, засохлою, і похилою, і могутньою.

Коли індіанці танцювали в преріях, воно було тут, це поле.

Те ж небо, той же вітер, та ж сама пшениця.

А до індіанців?

Можливо якийсь кроманьйонець, згорблений і зарослий, орудував грубою дерев'яною косою, і бродив крізь живу пшеницю.

Дрю повернувся до роботи. Вгору, вниз. Вгору, вниз.

Одержимий ідеєю бути власником коси. Він, саме він! Ця думка увірвалась до його голови божевільним, диким припливом сил і страхіть.

Вгору! ХТО ВОЛОДІЄ МНОЮ! Вниз! ВОЛОДІЄ СВІТОМ!

Він мав якось по-філософськи змиритися з роботою. Це всього лише його спосіб забезпечувати свою сім'ю житлом та харчем.

-- Після всіх цих років, -- думав він, -- вони заслуговують на те, щоб їсти досхочу та мати дах над головою.

Вгору-вниз. Кожне стебло життя він акуратно розтинав надвоє.

Якщо як слід все спланувати... він поглянув на пшеницю... то він, Моллі та діти зможуть жити вічно.

Як тільки він знайде, де саме проросли зернята Моллі та Сюзі, та малого Дрю, то ніколи їх не зріже.

Аж раптом, ніби знак, це сталось.

Ось там, прямо перед ним.

Іще один помах коси і він би зрізав їх.

Моллі, Дрю, Сюзі. Без сумніву. Тремтячи всім тілом, він опустився на коліна та вп'явся поглядом у колоски. Вони променіли під його дотиком.

Він застогнав від полегшення.

А якби він скосив їх, навіть не здогадуючись?

Він видихнув і встав, узяв косу і відступив від пшениці, і довго стояв, дивлячись вниз.

Моллі вирішила, що це дуже дивно, коли він прийшов додому раніше, і поцілував її в щоку, без жодної на те причини.

За вечерею Моллі запитала:
- Ти сьогодні закінчив раніше? Чи... чи пшениця все ще гниє, коли вона скошена?

Він кивнув і взяв ще м'яса.

Вона продовжила:
- Ти маєш написати людям з управління сільським господарством, щоб вони приїхали і подивились на неї.

- Ні, - відповів він.

- Я просто запропонувала, - сказала вона.

Його очі розширилися.
-- Маю лишитись тут назавжди. Не можна, щоб хтось інший брався до тої пшениці. Вони ж не знатимуть, що жати. Ще не те скосять.

-- Як це не те?

-- Та ні, -- сказав він, повільно пережовуючи. -- Забудь.

Він грюкнув виделкою. "Хто зна, _що_, їм можливо захочеться! Ці урядовці! Можливо, вони навіть захочуть переорати все поле!"

Моллі кивнула.
- Можливо це саме те, що треба, - сказала вона. - І почати все з початку, з новим насінням.

Він перестав їсти. "Не писатиму я нікому. Не дам я поле якимось чужакам косити, і крапка!" -- вигукнув він. Зовнішні двері голосно грюкнули за ним.

Він пішов в обхід того місця, де під сонцем дозріли життя його дітей та дружини, та почав косити з дальнього кінця поля, знаючи, що не помилиться.

Та робота йому більше не подобалась. Як сплинула година, він знав, що приніс смерть трьом своїм давнім та любим друзям із Міссурі. Він прочитав їх імена на зрізі стебел і більше не міг продовжувати.

Замкнувши косу в підвалі, відклав ключ подалі. Годі йому жати, з цим він покінчив, раз та назавжди.

Вечері він палив люльку на веранді та розповідав малечі різні історії, аби почути їх сміх. Але вони сміялись мало, й здавались задуманими, втомленими та дивними, так ніби це були вже не його діти.

Поскаржившись на головний біль, Моллі ще трохи потинялась по дому і рано пішла спати. Теж дуже дивно. Адже Моллі завжди лягала пізно та багато допікала.

Пшеничне поле брижилось під сяйвом місяця, скидаючись на море.

Воно хотіло скоситись. Певні частини потребували того _зараз_. Дрю Еріксон сів, тихенько сковтнув, намагаючись не дивитись на це.

Що стане зі світом, якщо він ніколи більше не вийде в поле? Що буде з людьми готовими до смерті, які чекають приходу жнеця?

Він почекає і побачить.

Моллі тихо дихала, коли він загасив масляну лампу та ліг у ліжко. Та заснути не міг. Він чув, як шелестить зерном вітер, його руки й пальці жадали роботи.

Посеред ночі він збагнув, що йде полем з косою в руках.

Бреде, як божевільний, бреде наляканий, крізь сон.

Він не памятав як відкрив двері підвалу, як взяв косу, але зараз він був тут у пшениці, під місячним сяйвом.

Серед цього колосся було багато старих, втомлених, які так сильно бажали сну. Довгого, тихого, безмісячною сну.

Коса тримала його, простягаючись у його долонях, змушувала його іти.

Якось він зумів позбутися її. Він кинув її геть, побіг з пшениці, зупинився і впав на коліна.

"Не хочу більше вбивати," -- сказав він. -- "Якщо я коситиму, то повинен буду вбити Моллі та дітей. Не змушуй мене до цього!"

Зірки виблискували у небі.

Позад нього пролунав глухий, як від удару, звук.

Щось вистрілило у небо вздовж схилу.

Це було неначе жива істота з червоними лапами, які тягнулись до зірок.

Іскри потрапили йому у обличчя. Відчувався густий, гарячий запах диму.

Будинок!

Викрикуючи, він повільно встав на ноги і безнадійно дивився на велику пожежу.

Маленький білий будинок з величезними дубами ревів від спалахів вогню. Тепло простягнулося схилом і він спотикаючись, потонув у ньому з головою.

До того часу як він спустився з пагорба не лишилося нічого живого, усе палало. Усе тріщало і палахкотіло.

Ніхто не кричав усередині. Ніхто не вибіг назовні.

Він скрикнув у саду ."Моллі! Сюзі! Дрю!"

Ніхто не відповів. Він підійшов ближче доки його брови не змарніли, доки його шкіра не почала палати немов папір, згорнувшись у тугі локони.

- Моллі! Сюзі!

Вогонь поширився униз, пожираючи усе на своєму шляху.

Дрю оббіг навколо будинку з десяток разів, в самоті, намагаючись знайти шлях у середину.

Тоді, сівши неподалік від пекучого вогню, став чекати, доки з гуркотом не осипались стіни, доки не впав останній сволок, а підлогу вкрила плавлена штукатурка та обпалена сітка, яку кладуть під неї.

Доки полум'я не погасло, і дим не закурився догори, новий день повільно розпочався; і не було нічого, окрім тліючого попелу.

Незважаючи на жар, яким пашів зруйнований будинок, Дрю пішов крізь завали. Світла все ще було не достатньо, аби усе розгледіти.

На його спітнілому горлі вигравали червоні відблиски.

Він стояв, як чужинець у новій та незнайомій країні. Ось це -- кухня.

Обвуглені столи, стільці, шафки, почорніла груба. Ось це -- зала.

Ось -- вітальня, а ось там далі була спальня, де...

Де Моллі все ще була жива.

Вона спала посеред дерев'яних частин каркасу дому та почервонілих матрацних пружин й уламків металу.

Спала так, ніби нічого не сталось. Її маленькі білі руки лежали обабіч неї, притрушені іскрами. На щоці її спокійного обличчя лежала рейка, що продовжувала горіти.

Дрю зупинився, не міг повірити. Серед димних руїн спальні вона лежала на ліжку, яке виблискувало іскрами, неушкоджена. Вона дихала -- її груди здіймались та опадали.

"Моллі!"

Але вона була жива і спала після пожежі, після того як стіни, стеля завалились на неї, і полумя палало навколо Моллі.

Його взуття димілось, коли він проштовхувався через купи сміття. Це могло обпалити йому ноги до щиколотки, але він не зважав.

"Моллі..."

Він схилився над нею. Вона не рухалась, не чула його і не говорила.

Вона не була мертвою. Як і не була живою.

Вона просто лежала, оточена вогнем, що не торкався її, не обпікав. Її бавовняна піжама була вимащена попелом, але не обгоріла. Її каштанове волосся розсипалось по розпеченому вугіллю.

Він торкнувся її щоки, і та була холодна, холодна посеред пекла навкруги. Вона тихо дихала, її губи у напівпосмішці.

Діти також були тут. Позаду хмари диму він розгледів дві маленькі постаті, які тулились у попелі і спали.

Він виніс усіх трьох на край поля з пшеницею.

"Моллі. Моллі прокинься! Діти! Дітоньки, прокиньтесь!"

Вони дихали, не рухались і продовжували спати.

"Діти прокиньтесь! Ваша мати ...

Мертва! Ні, не мертва. Але..

Він тряс дітьми, немов то їх провина. Вони не ворушились, занадто глибоко заснулі. Він положив їх назад і застиг над ними, його обличчя пооране зморшками.

Він знав, чому вони проспали пожежу, й продовжували спати далі. Він знав чого Моллі лежить тут, і ніколи більше не захоче сміятись знову.

Могутність пшениці і коси.

Їх життя мали закінчитись учора 30 травня 1938-го, і продовжувались, просто тому, що він відмовився скосити колоски.

Вони мали загинути в полумї. Це те, що мало статись.

Та позаяк він не скористався косою, ніщо не могло їм зашкодити

Дім згорів, і завалився, а вони й досі жили, стояли на роздоріжжі, між життям і смертю.

Просто чекали. І по всьому світі тисячі таких, як вони, жертви нещасних випадків, хвороб, самогубств, чекали, спали, як і Моллі та її діти.

Не в змозі вмерти, не в змозі жити. І все тому, що людина боялась жати пшеницю.

Все тому, що один чоловік вважав, що він може перестати працювати з косою і ніколи не працювати з цією косою знову.

Він кинув погляд на дітей. Роботу треба виконувати щодня, ніколи не зупиняючись, навіть на перерву, завжди жати, на віки-вічні.

Добре, подумав він. Добре. Я працюватиму косою.

Він не попрощався з сім'єю.

Він розвернувся, з повільно наростаючим гнівом, знайшов косу і швидко пішов, потім почав бігти, потім помчав широким кроком у поле, марячи, відчуваючи жагу в руках, коли збите колосся падало до його ніг.

Він з криком протовкся крізь нього. Зупинився.

"Моллі!" закричав він, підняв лезо, та гойднув ним донизу.

"Сюзі!" закричав він. "Дрю!" і гойднув ним знову.

Хтось закричав. Він не озирнувся на згорілий будинок.

Та потім, дико ридаючи, він підвівся над пшеницею і рубав вліво, і вправо, і вліво, і вправо, і вліво, і вправо, і вліво, і вправо, і вліво, і вправо.

Знову й знову! Висікаючи величезні шрами у зеленому збіжжі, і косив його, без розбору, проклинаючи, знову й знову, лаючись, сміючись, лезо розмахувалось з сонцем уверх, і падало з сонцем, з милозвучним свистом! Вниз!

Бомби руйнували Лондон, Москву, Токіо.

Лезо несамовито гойдалось.

І в печах Блесена й Бухенвальда зайнявся вогонь.

Лезо співало, кров лилася.

І гриби виблювали сліпуче сонце у Вайт Сандс, Хіросімі, Бікіні, і просувались у небо Сибіру.

Пшениця плакала, зеленим дощем падаючи.

Корея, Індо-китай, Єгипет, Індія тремтіли; Азія струсонулась, Африка прокинулась вночі...

А лезо здіймалось, нищило, розтинало, з люттю і гнівом людини, яка зазнала втрати, і втрати на стільки сильної, що її більше не хвилювало, що буде зі світом.

Лише кілька коротких миль, від головної автостради, униз грязною грунтовою дорогою, що веде нікуди, лише кілька коротких миль, від головної автостради забитої автомобілями Каліфорнії.

За довгі роки, час від часу, було, з'їжджала з великої дороги якась колимага, пихкаючи парою, до обвуглених залишків білого будиночка в кінці ґрунтової дороги, аби розпитати дорогу у фермера, якого вони помітили одразу за руїнами. Того, що працював несамовито, божевільно, не спиняючись ні вдень, ні вночі, на безмежному полі пшениці.

Але вони не отримали допомоги, чи відповіді. Фермер у полі занадто зайнятий, навіть після всіх цих років; занадто зайнятий ріжучи й рубаючи зелену пшеницю, замість стиглої.

І Дрю Еріксон продовжував рухатись, разом з косою, під сліпучим сонячним промінням та з поглядом сповненим білого полум'я в безсонних очах, далі, й далі, й далі...

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/35614/126334

Переводчики: Sineman, Faith_Black, Cicada, floor

wowa145