Готовый перевод A Stubborn Sweetness / Солодкий дух Різдва: Тhe call came early Christmas Eve morning

Телефон задзвонив рано-вранці напередодні Різдва. Я досі спав і мій голос міг здатись дратівливим, коли я відповів на дзвінок

- Я б не докучала тобі, Жадсоне, - почув я голос сестри. - Але тут я не можу нічим зарадити.

- Що сталося, Френ?

- А ти як гадаєш? Чого б іще я дзвонила тобі ні світ ні зоря?

- Батько?

- Авжеж тато, - сказала вона. - Лікар каже, йому й дня не протягти. Він вважає, ти маєш негайно приїхати.

Частина мене запротестувала. Я не хотів покидати дружину та дітей на Різдво. Що це змінить, приїду я чи ні? Мій батько не признавав мене багато років. Я покірно приїздив ло нього три-чотири рази в рік. А він лише сидів у своєму стільці в стерильній лікарні та кивав головою. Часом, коли він приходив до тями, називав мене Веслі. Веслі - це мій брат, який загинув у В'єтнамі. Але зазвичай він просто бурмотів собі під ніс якісь незрозумілі речі та кивав головою як тільки я хотів розпочати з ним розмову.

Якось батько подивився на мене ясним поглядом - на якусь мить я подумав, що він мене упізнав, а може, так і було насправді – та слова, які він зронив, були: «Скажи своїй матері, що Веслі повернувся». І я просто хитнув головою, як дурень, навіть не намагаючись нагадати, що й мама і Веслі вже багато років мертві.

Тож частина мене не хотіла їхати й прощатися зі стариганем, який не міг мене чути, який не чув мене навіть тоді, коли ми обидва – і я й він – були молодшими. Та я зібрався. Головне, дружина все розуміла, хоча діти мабуть що й ні. «Тобі треба поїхати, Джадсоне, - сказала Мерилін. – Не тільки заради Френ, перш за все заради себе самого».

Я поїхав до аеропорту, купив квиток та спостерігав як три літаки злетіли без мене. Кожен раз я дзвонив Френ, щоб запитати як він. "Тобі потрібно поквапитись!, - відповідала вона. Було пізно по обіді, коли я сів у літак, що прямував до Спрингфілду. Коли ми приземлились, я зателефонував Мерилін. Проте, коли я набрав Френ, лінія була зайнята, тому щоб не марнувати часу, найняв машину для п'ятидесятимильної подорожі. Дорога була новою, хоча краєвиди місцевості були схожими на ті, де я виріс. Небо цього дня було ясним та усипане зорями, простягалось над пагористими схилами та тінню від гори. Світ жалю, смутку та неминучої смерті здавався таким далеким.

Я думав про свого батька, не того інваліда, яким він став, а того, що я знав, коли був маленьким хлопчиком. Він був дужим, різким чоловіком, фермером, який нікому нічого не винен. Якщо б Веслі жив, думалось мені, я б виріс з батьком, що лиш зрідка помічав мене. Можливо, я несправедливий. Я впевнений, так би сказала моя мати. Хоча вона завжди намагалась налагодити наші стосунки, заради неї, подорослішавши, ми робили спроби порозумітись. Це була вона, у те жахливе Різдво, після смерті Веслі...

Раптово, фари машини вихопили постать, що крокувала по дорозі. Я звернув убік та оминув її, проте я затремтів, і доки вирівнював авто, моє серце досі калатало, я кинув погляг у зеркало заднього виду на особу, яку щойно оминув. Вона досі залишалась на дорозі та махала мені рукою.

Без вагань, я зупинив авто та почав здавати назад. Коли ми порівнялись, я висунув голову з вікна та гукнув: "Геть з дороги! Я ледве тебе не збив!". Це був не чоловік. Особа виявилась молодою дівчиною, її волосся розвивалось позад наплічника на спині. Вона була без шапки чи рукавиць.

"Справді?" Її підборіддя було високо підняте. "Дивись куди їдеш." Потім раптово, майже провокаційно, "Гей, підвези мене до міста?" Не дочекавшись відповіді вона обішла машину, відкрила задні двері та сіла в авто скоріше, ніж я встиг заперечити.

Коли я продовжив їхати і повернувся на дорогу, вона зняла рюкзак і кинула його на заднє сидіння. Тепер я міг добре роздивитись її обличчя і помітив, що віком вона була схожа на мою доньку, котрій було всього 14.

"Куди ти направляєшся?" - спитав я, намагаючись звучати невимушено.

"Комі це потрібно знати?"

"Нікому. Не можу не дивуватися. Ти нагадуєш мені мою доньку."

Що ж, на твоє щастя, я не вона.

Далі ми їхали мовчки. Вона копирсалася у рюкзаку. Я ввімкнув радіо. Теперь машина наповнилась приємним звуком різдвяної мелодії.Я подумки перенісся від безпритульної позаду мене до моєї матері. Вона обожнювала Різдво, особливо музику. Потім я відчув як щось тверде і кругле натиснуло на моє плече.

"Вимкни цю штуку," - наказала вона.

Я вимкнув радіо, надто здивований, щоб злякатися. На Бога, де тільки ця дитина дістала пістолет?

Тепер передай мені свій гаманець та пошукай ще щось цінне.

"Для початку я буду вимушений зупинитися."

Окей, але без вибриків, чув?

Я пригальмував машину і заглушив мотор. Її пістолет був направлений в сторону мого правого вуха, поки я виліз із машини, зняв годинник та обручку, а також вивернув кармани пальто та шатнів. Я поклав речі на пасажирське сидіння. Їі рука тряслась, поки пістолет слідував за кожним моїм рухом. Я не боявся, що вона вистрілить навмсне, але встривожена, вона могла вистрелити випадково - а потім, коли я наблизився, щоб зачинити двері, я зміг роздивитися тремтячу зброю. Слабке світло від машини видало її секрет. Зброя була іграшкова.

Я поривався вихватити її, сміючись, але погляд на її обличчі зупинив мене. Замість цього я закрив двері і почав рухатись вниз по дорозі.

Вона закричала у слід: "Куди, чорт забирай, ти зібрався?"

Я подумав, ти й машину схочеш забрати

"Повернись", - казала вона, її голос зривався. "Я не вмію водити"

Я повернувся і сів в машину. Пістолет знов уткнувся у моє плече. "Тепер їдь,"- наказала вона, - "і не намагайся знов надурити мене." Вона не плакала, але була близькою до цього.

"Не користуйся кредитками."
"Замовкни і їдь"

"Серйозно, вони тебе одразу видадуть. Тут близько двохсот готівкою та післязавтра ти зможеш продати годинник не менш як за сотню. Він старовинний та золотий"

Та що з тобою таке?

Просто намагаюся допомогти. Якось я теж утік із дому. Це зовсім не весело.

"Мені не потрібна твоя допомога"

"Але тобі потрібні гроші. Далеко без них ти не втечеш."

"Наче я не знаю", - пробурмотіла вона. За хвилину вона ткнула в мене пластмасовим пістолетом й запитала: "Ти це серйозно про кредитки?"

"Присягаюся, вони того не варті. Мені доведеться заявити про їх викрадення"

А як щодо годинника та інших речей?

" Якщо віддаси мені мою обручку та кредитки, можеш забрати гроші та годинник, будемо вважати це різдвяним подарунком."

"Тобто?"

Я не дзвонитиму в поліцію.

"Ти ба, містер Санта Клаус власною персоною." В її голосі звучав сарказм, але давління на моє плече на мить послабилось, а потім вона знов тикнула мене. "Ти мене дуриш, але ти знаєш, що я тебе можу вбити."

"Так, але це буде нерозумно," - сказав я. "А ти зовсім не схожа на дурну людину"

Вона зітхнулала: "Мій батько так не вважає. А він-то знає напевне"

"Батьки не завжди бувають праві. Мій батько.."

"Забудь про батька."

"Я не можу, - сказав я - Він помирає.

Ось куди я їду. Востаннє побачити його перед смертю."

"Помирає?"

"Все нормально. Він дуже старий і хворий. Він вже готовий померти"

"Спитай його. Можеш отримати іншу думку."

"Думаєш?"

"Не хочу про це розмовляти."

"Що ж, ти молода..."

"Але я можу померти", – вигукнула вона. "О Господи, я можу померти". Зброя з’їхала з мого плеча на підлогу, коли вона закрила обличчя обома руками і почала плакати.

"Ти впустила свій пістолет", - сказав я тихо.

Вона одразу перестала плакати, вхопила рушницю, штовхнула мене три чи чотири рази, потім знову її вкинула. "Ти весь час знав, що це була фальшивка, чи не так?"

Я кивнув.

"Мій батько має рацію. Я найтупіше стерво у світі."

"Не така ти вже й тупа."

"Ага? Тоді як сталося, що я завагітніла?" – вона майже верещала.

"Саме через це ти втікла?"

Або це, або мене викинуть. Йому все одно, чи я житиму чи помру. Допоки я не заважатиму йому.

Спочатку я хотів кинутись заспокоювати її. Авжеж її бітькові не байдуже. Напевно у цю саму мить він дзвонить до поліції, щоб вони допомогли розшукати її. Але я змовчав. Я знаю, я думав про свого батька - що би він зробив у такій ситуації. Я не знав батька цієї дитини. Раптом мені захотілось віддати їй свого батька, зі всією цого суворістю, злістю і сумнівами, бо я знаю, що б зробив мій батько.

"Дозвольте розповісти історію?"

Перед тим, як відповісти, вона гучно висякалася.

"Це сталося у 1967 році", – розпочав розповідь я, розуміючи, що Різдво 1967 року було настільки ж далеким для неї, як і перше Різдво. "На початку листопада нам повідомили через місію Червоного Хреста, що помер мій брат Веслі. Його літак зазнав аварії над Північним В’єтнамом два роки тому. Він – він помер у в’язниці". На хвилину мене огорнув холодний біль через втрату Веслі. Я його обожнював.

Ну і? швидко промовила вона, з нетерпінням очікуючи виконання.

"Не тільки сам факт його смерті, але яким чином він помер, завдало болю моєму батькові. Гадаю, якби він помер у автомобільній аварії, то мій батько знайшов би сили це винести. Але він помирав потроху, залишений, в агонії, у в’язниці"

"Ти постійно торочиш про смерть" – сказала вона.

"Вибач. Просто я намагаюся вияснити, чому було так гірко моємо батькові. Він завжди був дуже релігійною людиною. Він навіть назвав своїх синів іменами героїв церкви, але коли він почув новину про Веслі, він припинив ходити до церкви, припинив молитися над їжею. Він навіть спробував заборонити моїй мамі водити нас з сестрою до недільної школи. Мені тоді було лише дев’ять. Я не могла зрозуміти."

"Це просто", мовила вона. – "Іноді доводиться повертати борги Богові".

"От і пришло Різдво, мене запросили співати соло у святковій програмі недільної школи. Я раділа з цього приводу разом зі своєю мамою. Можу сказати, що навіть сестра, яка звичайно ігнорувала мене, пишалася, що вибрали мене. У день виступу мати намагалася переконати батька піти. Я трохи боялася батька, адже хвилювалася чрез те, що у разі, якщо він піде, він може розчаруватися в мені, тому я не була певна, чи хотіла я , щоб він пішов, але бажала, щоб мати була щасливою. І це було справжньою причиною мого бажання, щоб він пішов."

"Тобі слід було дати йому спокій".

"Так, нам слід було, гадаю. У будь-якому разі, за вечерею мати сказала, що він мусив піти заради мене, що це був великий вечір у моєму житті, і, що йому слід пищатися тим, як гарно я співала. "Вона могла б прямо на кухні заспівати для мене. – сказав батько."

"Слід було так і вчинити."

"Я так і вчинила. Я стояла прямо на кухні, після вечері, поки він пив свою каву, і співала для нього. Ти знаєш "Пісню у повітрі"?"

"Я не знаю класику. До того ж, вона мені не до вподоби."

"Не хвилюйся. Тобі я співати не буду, – сказала я. – Але я співала йому, і чим більше я співала, тим страшніше мені ставало. Здавалося, він ось-ось вибухне від люті. Я ще не закінчила співати. як він вдарив рукою по столу так сильно, що кава розтіклася по скатертині. "Брехня!", заволав він. "Це все брехня!". Потім він підскочив и схопив мене за плечі. Він ніби збожеволів. "Хіба ти не знаєш який цей світ, Джадсон? У ньому немає гарненьких янголяток, що змахують своїми крильцями. Ніяких пісень у повітрі немає. Є лише ненависть, страждання, і жорстока, жорстока смерть! " Потім він посунув мене у бік і схопив маму. "Я не можу збагнути, Агнес. Як ти можеш вірити у всю цю маячню! У повітрі не витає музика. Воно наповнене бомбами, що розриваються і людськими зойками!"

Обличчя матері витягнулося і вона спокійно сказала: "Пісня гучніше".

Батько почав лаятися. Я жодного разу в своєму житті не чула, щоб батько сказав хоч одне гнівне слово матері, а тепер, все через мене, через моє бажання заспівати у безглуздій програмі Недільної школи, він проклинав її. Я вибігла із дому. Ніч була холодною, але пройшло доволі часу, поки я помітила це. Я й не думала повертатися. Він мене завжди зневажав, казала я собі. Він терпів мене тільки заради Веслі. Тепер Веслі більш немає, і мене також не буде. Перш ніж я це усвідомила, я була вже далеко у лісі, майже у підніжжя тієї скелі; я повністю загубилася і мені було страшенно холодно.

"Я так розумію, ти не замерзла на смерть", сказала вона з сарказмом.

Ні. Я продовжувала йти, але ніч була абсолютно темною, навіть місяця не було. Я навіть не могла побачити дерево, щоб об нього не вдаритися. Я була нажахана тієї непроглядної ночі. Я була впевнена, що я помру у тій холодній темряві, цілковито на самоті.

"Так", – сказала вона без тіні сарказму.

Аж раптом я побачила далеке світло. Я йшла на нього спотикаючись. Це світло було найдивовижнішою річчю, яку я тільки бачила у моєму житті. Я все ще не бачила куди я йду, але це не мало значення. Я не відводила погляду від цього світла.

І ти врізалася в ангела Господнього.

Ні. То був мій батько. Він пішов мене шукати.

Отже він падає на коліна і благає тебе простити йому і с того часу ви живете мирно і щасливо.

Ні. Ми просто повернулися додому. На той момент було вже занадто пізно для будь-кого їхати на виставу. Цим все і закінчилось. Ми більше про це не говорили.

Можеш випустити мене прямо тут, – сказала вона. Я не усвідомлювала, що ми вже були у передмісті.

Мені б не хотілося висаджувати тебе посеред ночі.

Ніяких проблем.

Послухай. Ми майже дістались дому престарілих. Чому б тобі не почекати? Як тільки я відвідаю батька, я відвезу тебе додому.

Від неї почулося щось схоже не сміх. "Я не потребую ніяких послуг від вас, містер".

Я пригальмувала перед домом. Потім я припаркувалася, наділа весільну каблучку, вийняла гроші з гаманця і поклала їх на переднє сидіння.

Не потрібен мені твій годинник, сказала вона. – Можеш його забрати.

Дякую, сказала я. Чому ти не чекатимеш? Це займе не більше хвилини, а тоді...

Вона різко схилила голову.

Ти прийшла занадто пізно, сказала Френ. Він зараз ні на кого не реагує.

Я підійшла до ліжка в взяла батька за його велику руку. Вона була тоншою, ніж я пам’ятала. Вигляд у нього був спокійний.

Сьогодні по обіді він пізнав мене, сказала Френ. – Він говорив зі мною.

Справді? Я згадала світло, як він пішов тієї ночі за мною через темряву.

"Я мало що зрозуміла з того, що сказав", продовжувала вона. "Його голос був найгучнішим за останні роки. Він сказав: "Скажи матері пісня голосніше."

"Я повернуся", сказала я, майже бігом залишаючи кімнату. Машина була порожньою. Коли я відкривала передні дверцята, щоб переконатися у цьому, світло впало на двадцятидоларову купюру на сидинні. Вона не хотіла залишити мене без копійки.

Я ніколи більше її не бачила. Я не могла переказати їй останні слова мого батька. Не для того, щоб вона зрозуміла. Але тоді, якимось чином, він помилявся. І я, і моя мати помилялися. Пісня не голосніше. Вона цілком і швидко поглинається у гнівному зойці чи шипінні жадібності. Ні, пісня не голосніша, але вона продовжується. Вона приходить, і вона приходила до ліжка мого батька, мелодія наполегливої солодкості, до якої ми ніколи не готові. І ми відвертаємось він неї знову і знову і знову.

О так, моє дитя, промовила я до порожньої ночі, – хоча пісня не голосніша, вона сильниша. І одного дня, вона знайде тебе там, самотнього у темряві.

Потім я розвернулася і пішла попрощатися з батьком.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/4137/13467

Переводчики: Laut, Lollilelya, jarrva, Elen