Готовый перевод Kim Harrington - Clarity / Кім Харінгтон - Чіткість: Чотирнадцять

- Я бачив тебе, - прочитала я вголос. - Що це? Погроза?

- Звучить саме так.

Питанням, на яке я найбільше хотіла отримати відповідь було "Хто?". Кого бачив Біллі? Він бачив лише як Пері і Вікторія кохались чи бачив її вбивцю? Якби Пері отримав подібну записку, він би мені сказав, правда?

- Записка повинна бути в убивці, - сказала я.

- Навіщо просто гратись? Чому не піти до поліції? - Гебріел потер підборіддя. - Він хотів щось отримати. Невеликий шантаж для мовчання.

- Де ж він тепер? Він отримав вдосталь грошей, щоб залишити місто? Або просто злякався і втік?

- Ми тут закінчили, ходімо, - сказав Гебріел, перериваючи мій потік думок.

Ми ввічливо попрощались з Бетті і попрямували до червоного джипа Гебріела, що стояв на дорозі.

- Що тепер? - спитала я.

- Можливо, я зможу знайти його, - сказав Гебріел, притулившись до капоту. - По сигналу.
Я підняла руку, що прикрити очі від сонця, що відбивалось від лобового скла.
- По чому?

- Мати Біллі згадала про його телефон. Працюючий телефон кожні декілька хвилин подає сигнали найближчій мобільній башті, а башта передає інформацію в сітку.

- А телефонні компанії зберігають данні?

- Деякі зберігають лише останній сигнал, деякі - всі за добу. І, звичайно, телефон повинен бути ввімкненим, щоб подавати такі сигнали.

- Подзвони компанії і побачимо, що вона скаже, - сказала я.

- Не так швидко. Для такого потрібен ордер. - Він відчинив авто. - Можливо, мій батько зможе отримати його. Побачимо.

Коли я повернулась додому, була вже майже п'ята. Повинна сказати, мені сподобалось йти та приходити тоді, коли мені цього хотілось. Будинок зазвичай зв'язував мене по рукам і ногам. Мама завжди хотіла, щоб ми з Пері були вдома стільки, скільки можливо, на випадок відвідувача. Особливо влітку, в той час, коли я найбільше хотіла бути не вдома. Ця допомога копам давала мені почуття свободи і мені подобалось це.

Гебріел висадив мене і поїхав. Як йшла по тротуару і побачила, як відвідувач покинув дім. Коли він наблизився, я зрозуміла, що це не відвідувач. Це був Філ Тісдел, який брів алеєю, опустивши плечі і сильно сконцентрувавшись на чомусь.

- Пане, міський голово! (не мер, а інша посада - прим. перек.) - я привітала його з посмішкою. - Як справи?

Він злегка помахав мені.
- Привіт, Клер. Побачимося завтра ввечері.

Я ніколи не бачила Філа таким пригнобленим. Зазвичай він дасть Санті фору у веселості. І замість звичайного пом'ятого одягу він був вдягнений у випрасувану блакитну сорочку і полотняні штани. Він що надухався?

- Що значить завтра ввечері?- спитала я, коли його слова дійшли до мене.

- А бенкет?

Я знизала плечима.
- Впіймали.

Здається, від відповіді він ще більше похнюпився. Він зітхнув.
- Щорічний бенкет Істпортської торговельної палати. Він завтра ввечері. Старла сказала, що ти будеш її супроводжувати.

Тоді я зрозуміла. Він запросив маму. А вона відмовила йому, використовуючи мене в своїй брехні. Я збиралась задушити її. Але не раніше, ніж продовжу це.

- О, це! Я не думала, що то важливий бенкет. Думала, що це лише невелика зустріч. Мені потрібно буде одягнути сукню? Мама не казала, що я повинна буду гарно вдягнутись.

Брехня легко мені далась і не потрібно навіть робити зле обличчя. Я не знала чи купився на це Філ, але він щось пробурмотів про те, що побачить мене там, перед тим, як пішов. Я пришвидшилась і ввірвалась в дім.

- Мамо!
- Не потрібно кричати, люба. - вийшла мама з кухні, одягнена в сукню, яка була схоже створена тоді, коли швейну машину вирвало. - Що за терміновість?

- Ти це зробила сама? - запитала, показуючи на це огидне творіння.

Мама покрутилася на місці.
- Так, сама. Вона називається - гобеленовий сарафан. Я думаю, що варто зробити ще декілька і продавати їх через інтернет. То чого ж ти кричала?

- Я щойно бачила Філа Тісдела.

- Ох. - Вона стрімголов прошмигнула повз мене і повернулася на кухню. Я пішла за нею. Їй не відкараскатися від мене.

Наша кухня була досить сучасною для такого старого будинку. Декілька років тому ми відремонтували її і встановили нові прилади з нержавіючої сталі. Мама наполягла на тому, щоб розмалювати кухонні шафи в яскраво-жовтий колір, оскільки кухня то "її щасливе місце".

Вона підвелася навшпиньки і витягнула велику миску з однієї із щасливих шафок.
- Я роблю кускус. Хочеш?

- Ні. - сказала. Я навіть не знала, що то таке. - Ти збрехала йому, мамо.

Вона рилася по ящикам щось шукаючи.
- Ти б бажала аби я скривдила його почуття?

- І ти втягла мене в це. То ж тепер я мушу йти з тобою на бенкет, щоб уникнути подальшого завдання шкоди.

Вона продовжувала ритися в ящиках, уникаючи зорового контакту.
- Це що й справді так жахливо провести вечір з власною матір'ю?
- Не в цьому справа, мамо. - Я зібралася з силами для наступного коментаря. Я тримала його в собі вже деякий час. - Ти не можеш усе життя уникати стосунків з чоловіками.

Вона різко на мене поглянула.
- Що це значить?

- Що не так з Філом?

- З Філом усе гаразд.

- Саме так. Він доброзичливий. Він люб'язний. Він втратив голову через тебе. Як на старшого чоловіка він милий. В наші дні лисі - сексуальні.

- Клеріті, всі ці якості є Філові, і якби я була зацікавлення у стосунках з кимось, то я б обрала його. Він чудовий чоловік, але ти ж знаєш які справи.

- Ні, не знаю. Поясни мені.

- Я більше не хочу про це говорити. - вона нахилилася над своєю куховарською книгою, роблячи вигляд, що читає.

- Ти й досі чекаєш, що тато повернеться додому.

- Чи можете ти дістати мені мішок з борошном з верхньої полиці шафи? Ти трохи вище за мене.

Всередині я тремтіла, знаючи, що надто близько підійшла до лінії, яку раніше я не перетинала. І підійшла до неї і ніжно підняла її підборіддя, змушуючи її подивитися мені в очі.
- Минуло 15 років, мамо. - сказала я, м'яким, але наполегливим тоном. - Він не повернеться. Тато ніколи не повернеться додому. Ми навіть не знаємо чи він й досі живий.

Було таке враження, що я заморозила її своїм дотиком, бо вона не рухалася, не дихала, навіть коли я відпустила її обличчя. А потім одинока сльозинка пролилася з її ока і вона вибігла повз мене з кімнати. Просто чудово. Тепер мені треба купити їй квіти для нашого завтрашнього побачення.

Наступного ранку прокинулася, потягнулася і пройшла по килиму в моїй кімнаті, до вікна. Я підняла раму і глибоко вдихнула. Не треба бути екстрасенсом аби зрозуміти, що наближається шторм. Повітря було вологим, а небо - темним.

Я перевірила свій телефон. Він Гебріела було лише одне єдине повідомлення, в якому він писав, що його батько отримав ордер. Більше не було нічого, що я б могла зробити, доки ми чекали відповіді від телефонної компанії, тож я вирішила прийняти душ і подивитися,чи у нас були призначенні які-небудь зустрічі.

Тридцять хвилин по тому, я спустилася сходами і знайшла маму, що полірувала довгий стіл з червоного дерева, в читальному залі. Ми не розмовляли з нашої суперечки, і я знала, що ми не будемо розрулювати з того, на чому зупинилися. Мама вважала за краще згортати важкі розмови, рухаючись уперед і роблячи вигляд, що їх ніколи не було.

- Готуєшся до зустрічі? - запитала я, притулившись до дверей.

Вона похитала головою.
- Хотілось би. Наша перша зустріч за день призначена на одинадцяту. Можливо хтось зранку і прийде, втомившись чекати у Мадам Маслов.

Я злегка стиснула її плечі.
- Справи налагодяться. Пам'ятаєш, що ти завжди кажеш? Чутки є найкращою рекламою для нашої роботи. Як тільки всі побачать що її так звані передбачення не справджуються, люди повернуться до нас.

Мама злегка посміхнулася, але я знала, що це вимушена посмішка. Шкода, що вчора я сказала ті слова про тата. Їй це не було потрібно з нашими проблемами в бізнесі.

- Розбудиш свого брата для мене? Цього тижня він такий ледачий.

Якби ж вона тільки знала частину правди.

Я попрямував наверх. Кімнатою мами була головна спальня в кінці холу. Кімната Пері та моя були навпроти один одної.

Я розмірковувала про жорстокі і незвичайні способи, якими я буду будити брата, як почула, що ллється вода у душі. Дідько, вже прокинуся. Я зайшла в його кімнату, збираючись покрутитися тут, доки він не закінчить. Тут був безлад. Одяг розкиданий по підлозі. Кілька крихт валялися на тарілках, складених на його тумбочці. Порожня пластикова пляшка з-під води на підлозі. Я не мала жодного наміру шпигувати. Я просто хотіла трішки прибрати. Піднявши стопку книг з підлоги, я мала намір вишикувати їх на полиці над столом. Аркуш паперу вилетів зі стопки книг і плавно пролетів під ліжко. Я встала на коліна, витягнула його, і ахнула.

Вікторія Хаппел всміхалася до мене.

Вона здавалась дуже щасливою на фото. Високо піднятий фужер, неначе на середині тосту, її темні очі дивилися кудись вліво, а обличчя світилося. Вона променисто посміхалася, можливо, збираючись вибухнути зо сміху. Цей момент, що зафіксувався на фото, зробив її для мене більш реальною, ніж сіре фото у газеті або темна оголена фігура в моїх видіннях. Моє серце линуло до неї. Зраджена своїм хлопцем і своєю кращою подругою, вона приїхала на канікули сама, щоб забути про свої проблеми, і, зрештою, була вбита.

Над фотографією був написаний заголовок великими літерами: Ви бачили цю жінку в суботу ввечері?
Дрібнішими літерами внизу картини були інструкції, як зв'язатися з місцевим поліцейським департаментом, якщо у вас є якась інформація. Мені здалося, що листівку розробила не поліція. Це не було зроблено на комп'ютері, для одного. Світлина була підписана від руки зверху на фото, а потім відксерена. Комусь довелось постаратись, щоб зробити її.

- Що ти робиш?

Приголомшена, я впала на свій зад і листівка зметнулася геть, і приземлилася на босу ногу Перрі. Навколо його талії був обгорнутий рушник, а його волосся мокре.

- Я збиралася трохи прибрати і побачила...

- Ти обшуковувала мою кімнату.

- Ні! Я підняла стопку книг і це випало.

- Це не має значення. Яка різниця. Я повинен одягнутися.
Він вказав пальцем на двері - ввічливий спосіб сказати, що прийшов час для мене забиратися геть.

Я встала і обтрухнулася.
- Це ти зробив цю листівку?

- Ні. Я знайшов його прикріпленим до телефонної будки, недалеко від "Смакоти".

Я нахилила голову в сторону.
- Чому ти зірвав його?
- Хтось може звернутися в поліцію, кажучи, що бачив мене з нею.

- Або ж хтось може повідомити інформацію про справжнього вбивцю. - сказала я.

Він опустив очі.
- Я про це не подумав.

- Чому я не бачила їх ще де-небудь? Це єдина листівка, яку ти бачив?

Він різко поглянув мені в очі, його погляд був наповнений почуттям провини.

- Чекай. - я задумалася на мить. - У ніч фейверків, коли ти зник на увесь день. Ти ходив по місту і здирав їх усі.

Він незграбно підійшов до ліжка і сів на його краю. Час сповіді.
- Так, я це зробив.

-Ти усвідомлюєш як це підозріло виглядало, якщо хтось бачив, як ти це робив?

- Я був обережним.

Я застогнала.
- Пері, я намагаюся допомогти тобі, але ти продовжуєш рити собі глибшу могилу.
Я була розчарована в ньому. Але я також була розчарована тим фактом, що кожного разу, коли я думала, що я відмітаю будь-які сумніви з приводу винуватості Пері, щось траплялося, щоб змусити мене сумніватися в ньому знову.

Він уперся ліктями в коліна і потер обличчя руками.
- Напевно, я не думав ясно. Мені дуже шкода.

Мій мобільний задзвонив. Я поглянула на номер.
- Прекрасно. Це Габріель. Побачимося пізніше. Спробуй не зробити себе ще більш підозрілим.

Я зачинила за собою двері. Я розкрила телефон, сподіваючись, що сигнал телефону відстежили і Біллі відшукали. Спершу я почула тільки статичні звуки, потім кілька слів.
- Ліси ... потрібна мені тут. Вілл прийде за тобою.

- Що? - я притиснула свій телефон до вуха ще сильніше, але це не допомогло. - Я не зрозуміла.

- Ми знайшли його, - прокричав Гебріел.

- Біллі? Що він каже?

- Не багато. Він мертвий.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/51950/220267

Переводчики: Lynna, ryno08