Готовый перевод Katawa Shoujo / Katawa Shoujo: Wednesday

З самого ранку я почуваюся дуже стомленим. Схоже, вчора був доволі складний день. Зрештою, я прокинувся раніше, ніж зазвичай.

Привітавшись з Шізуне та Мішею, я почав виконувати вправи, записані на дошці. Сьогоднішній день обіцяє бути нелегким.

Втім, це не така вже й велика проблема. Закладаюся, Шізуне та Міша будуть мене сьогодні діставати з приводу мого вступу до шкільного самоврядування.

Що ж, не заважатиму їм, але й певної відповіді в мене нема. Зрештою, такий розклад грає мені на руку.

Проходить вже хвилин десять з початку уроку. Двері класу відчиняються й до класу входить Ханако, однак ніхто на неї не звертає уваги. Вона тихенько проходить класом та сіда на своє місце. Вчитель не каже ані слова з приводу її запізення.

Втім, він каже нам припинити роботу та знову розбитися на групки.

Я обертаюся та бачу, що Шізуне та Міша дивляться у мій бік. Шізуне посміхається, й це вигляда водночас мило та погрозливо. Ця посмішка немов каже: "Тепер ти цілком наш. Не втечеш."

Хіі-тян, здається ми знову разом! Йу-х-ху!

Міша відхиляється набік, а Шізуне підсуває свою парту ближче до мене. Дійсно, ніяк не втекти, хіба що з вікна вистрибнуть.

Зваживши всі "за" й "проти", я приходжу до висновку, що вікно - не найліпший варіант.

...

Щось не так, Хіі-тян?

...

О... Хіі-тян, ти обміркував нашу вчорашню пропозицію? Ти сказав ти подумаєш, чи не приєднатися до самоврядування.

Нічого, Хіі-тян. Ми обговорювали це після того, як ти пішов, тож було б нетактовним очікувати, що ти отак одразу зможеш дати відповідь.

Хахаха!..

Я справді радий, що ви двоє можете посміятись з мене. Навіть більше, я задоволений, що ви усвідомлюєте, наскільки прибацаними ви є.

Все. Шізуне знов перемикається на "серйозний" режим та ляскає долонею по сьогоднішньому завданню з надзвичайно драматичним виразом обличчя.

Коли я нарешті проглядаю завдання, виявляється, що треба лиш прочитати параграф. Здається, є лише дві проблеми.

Я ледве стримуюсь, щоб висловитися з того приводу, як енергійно Шізуне взялася до справи, зважаючи на невеликий обсяг роботи. Хоча, Шізуне має знати, наскільки малим є завдання, але їй все одно.

Так, здається їй все одно, наскільки важкою є робота, для неї більше важить сам процес "робіння". Вона за будь-що береться з однаковим нестримним ентузіазмом.

Поки я читаю, мій погляд мимоволі бігає кімнатою, аж поки не натикається на Ханако, котра намагається вирішити своє завдання. Схоже, вона працює сама.

Щось не пригадую, щоб вона взагалі працювала бодай з ким-небудь.

Що ж, зважаючи на те, наскільки вона сором'язлива, це можна зрозуміти.

Агов, ота дівчина он там...

Га? Хто, Хіі-тян?

Вона. Ханако. Он там. Вона завжди сидить сама?

Схоже на то, Хіі-тян. Ти засмучений, бо вона сама?

Я просто подумав, що вона могла б працювати з нами, абощо.

Гммм... Не думаю, що це гарна ідея, Хіі-тян.

Чому ні?

Вони з Шіі-тян трохи не в ладах.

Чому?

Міша замість відповідати, починає дивно гигикати. Мене це починає бісити.

Так склалось, Хіі-тян.

Шізуне вже помітила, що ми розмовляємо, і Міша починає жестами переповідати Шізуне все, про що ми балакали.

...

Що, Шіі-тян? Друг мого ворога - мій ворог? Звучить доволі жорстко, я не буду це казати.

Ти вже сказала.

Я знаю, Хіі-тян, добре, якщо ти почув.

Це що - така спроба Міші зробити так, наче її й нема? Себто, щоб я міг розуміти все, що скаже Шізуне, й навпаки.

Зрештою, це пояснює, чому вона завжди жестикулює - жодна розмова не лишається поза увагою Шізуне.

...

В будь-якому разі, ми маємо доробити наше завдання, Хіі-тян.

Ми закінчуємо трохи раніше, тож я вирішую спитати, чи є тут якісь альтернативи до столової, у якій їжа, м'яко кажучи, не найліпшої якості.

Відтак Шізуне та Міша починають сперечатися щодо їхніх улюблених кафетеріїв. Всі вона знаходяться в центрі міста, тож я не думаю, що встигну збігати туди на перерві. Та й ціни, мабуть, добряче спустошать гаманець.

Стоп, вони що, сперечаються лиш для розваги?

Можливо. Вони настільки захопилися суперечкою, що не помічають, як починається велика перерва.

Я озираюся назад.

Ханако, здається, перечитує свої минулорічні конспекти.

Виглядає дивно, зважаючи, що майже всі в класі знаходять, чим зайнятись на перерві.

Балачки, плітки, пересування парт, поглинання обідів з переривами на побалакати - нормальна перерва у нормальній школі.

Та коли я дивлюсь на Ханако, в мене складається враження, наче я один в змозі її побачити.

Невже її тут ображають? Чи вона лишається осторонь класу з власної волі?

Я бачу, як вона стиха позирає на вхідні двері.

Що ж, вона не перегорнула жодної сторінки, принаймні за той час, поки я дивився на неї.

Гадаю, вона чекає на когось.

Що ж робити?..

Почитать книжку.

Спробувати заговорити до Ханако.

Зачекати, поки Шізуне та Міша не визначаться.

Що ж робити?..

Зачекати, поки Шізуне та Міша не визначаться.

Почитать книжку.

Що ж робити?..

Почитать книжку.

Спробувати заговорити до Ханако.

Я роблю те, що робив завжди, коли не знав, чим зайнятись.

Просто як зараз.

Я вже почав читати одну з книжок, які узяв вчора в бібліотеці, й приніс її до школи, щоб трохи розважитись на перервах.

Я знаходжу сторінку, на якій зупинився вчора, та продовжую читати.

Міша та Шізуне досі сперечаються, мабуть про кафетерії.

Якби я приєднався до них, мені б що, чого доброго, довелося б вислуховувать ці балачки про шкільне самоврядування.

Міша більш не говорить вголося, позаяк поруч нема нікого, хто мав би чути, про що вона розмовляє з Шізуне.

Але чому ж вона жестикулює під час розмови, навіть якщо Шізуне не потрібен переклад, або її взагалі нема поруч? Цікава звичка.

Мені важко сконцентруватись на книжці, та й не хочеться просидіти всю перерву у класі. Відтак я виходжу з класу, прямуючи до їдальні.

Міша та Шізуне, продовжуючи свою мовчазну розмову, йдуть за мною.

Я все ще відчуваю провину за те, що змусив її вчора тікати, тож я ліпше спробую щось сказати.

Ем, привіт, Ханако.

Х... Хісао?

Що ж, принаймні вона пам'ятає моє ім'я.

Емм... Я просто хотів вибачитись за вчорашнє.

Я не хотів тебе налякати абощо.

Я просто новенький тут, і я гадав, що маю познайомитись зі своїми однокласниками.

Коли Ханако підводить погляд, я знову помічаю її шрами.

Дивно, що здаля їх майже не помітно, але вони настільки виділяються, коли підходиш ближче.

Все... все в порядку.

Це... це моя провина.

Ну, це не було чиєюсь там "провиною", просто так сталось.

Тож, ти чекаєш на когось? Я бачив, як ти поглядала на двері...

Т-так... Лілі.

О, ти маєш на увазі Лілі, ту сліпу дівчину?

Ханако лиш киває у відповідь, а я все ще не можу зрозуміти: чи розрізняти тут людей за їхніми хворобами - норма чи це дуже образливо.

Гадаю, це пояснює, чому Лілі побігла за нею вчора.

Вона виглядає доброю. Ви з нею друзі?

Т-так.

Наче сподіваючись, що Лілі вже прийшла, Ханако знов позирає на двері.

Гадаю, я знову починаю нервувати.

Сподіваюсь, я не надто тобі заважаю зараз...

Н-ні, зовсім ні.

Буде на краще, якщо Лілі так і не прийде...

О, це тому, що у класі важче пересуватись?

Ні... не зовсім.

Погляд Ханако спрямований поза моє плече, у бік Шізуне.

Шізуне?

Ханако знову киває.

А що з нею? Вони не уживаються разом?

Ханако хитає головою. Вочевидь, краще цю тему не зачіпати.

Дивне відчуття. Шізуне та Лілі не можуть потоваришувати.

Спілкування між ними було б неможливим. Навіть через Мішу важко балакати з Шізуне, навіть якщо ти бачиш її руки.

Ханако настільки зосереджена, на Шізуне, що я першим помічаю, як Лілі заходить.

О, вона вже тут.

Ханако обертається, щоб переконатися в цьому. Побачиши Лілі, вона швидко прямує до неї.

Лілі...

А, Ханако. Доброго ранку. Президент тут?

Т-так.

Ханако позирає на Шізуне знову, наче для того, щоб упевнитись, чи вона їх не чує, навіть зважаючи на те, що це було б неможливо.

Гадаю, нам краще піти.

То, як Лілі зітхає, й то, як змінився її голос, наштовхує мене на думку, що вона розлючена. Гадаю, ці двоє точно ворогують.

Я заінтригований, однак не думаю, що про таке можна питати. Гадаю, якщо вони захочуть мені розповісти, вони так і зроблять.

Я тут лиш третій день, і мені варто знаходить друзів, а не з'ясовувати причини ворожнечі інших.

І тим не менш, цікаво бачити те, що й у цій школі є свої маленькі чвари.

Навіть якщо люди намагаються бути більш толерантними до інших, вони все ще можуть діяти декому на нерви.

Привіт, Лілі. Як справи? Пробач, що змусив тебе вчора непокоїтись...

О, це Хісао? Я не знала, що ти тут...

Здається, Лілі трохи спантеличена тим, що була настільки відвертою переді мною.

П-пробач, Лілі. Я думала, ти здогадаєшся...

Ні, все в порядку, Ханако.

Хісао, будь ласка, не хвилюйся з приводу вчорашнього. Це було лиш маленьке непорозуміння.

Ну... якщо ти так кажеш. Я все ще не призвичаївся до цього місця.

Що ж, гадаю тобі здасться, що люди тут готові пробачати набагто більше, аніж будь-де ще.

Якщо тобі щось незрозуміло, будь ласка, не бійся задавати питання.

Так, я зрозумів.

Ем... Лілі...

Лілі киває, згоджуючись.

Пробач, Хісао, ми маємо йти.

Здається, Ханако трохи незручно зараз, а Лілі вигляда трохи збентеженою.

Цікаво, чи справили мої вибачення бодай якийсь ефект.

Не проти, якщо я приєднаюся до вас?

Звісно, це трохи нав'язливо, та... Лілі тихо гмм-кає (?), досі посміхаючись.

Гадаю, ми щось придумаємо. Чи не так, Ханако?

Вона дивиться на Лілі, потім на мене, а потім завмирає, широко розкривши очі.

Т... так.

Що ж, ходімо?

Гадаю, Лілі не згодилася б так просто, якби вона бачила, наскільки зляканою виглядала Ханако, але тут вже нічого не поробиш.

Моя відмова лиш спричинить певну незручність.

Міша та Шізуне досі сперечаються про вибір місця для обіду, хоча щоб дістатись центра, їм доведеться щонайменше викликати таксі.

Ви ще не скінчили?

О, пробач, Хіі-тян! Ти на нас чекаєш?

...

У вас ніяких планів нема?

Планів?

На велику перерву?

Що ж, в мене нема, тож я гадаю, ми можемо провести час разом.

Міша переможно посміхається, та захоплено переповідає мою відповідь Шізуне.

...

Якщо ти не збирався робить нічого іншого, то може пообідаєш зі мною та Шіі-тян? Ми збирались до міста, тож... Не хвилюйся, Хіі-тян, це недалеко.

Звісно, я піду з вами.

Вирішивши, ми виходимо з класу.

Одразу ж за кутом коридора щось вдаряє мене у груди з силою кур'єрського потяга на повному ходу.

Ай!..

Перше, що я бачу, розплющивши очі - великі яскраво-зелені оченята, що дивляться просто на мене.

Це очі винуватця нашого зіткнення, маленької дівчинки, що врізалася в мене, і гепнулася на підлогу.

Вдягнена вона у фізкультурну форму. Дивно, як на школярку під час великої перерви.

... Та ще більш дивним є те, що в неї нема ніг.

Або є, але не з плоті й крові. Її бліді стегна (з плоті й крові) закінчуються штучними гомілками з якогось чорного металу.

Мене збентежило те наскільки штучними і неприродними вони виглядали. Це майже змусило мене забути про біль у грудях.

Дівчина трохи здригнулась, потерла ніс і підхопилась.

Ой, чувак... Ей, як ти? Я дуже-дуже вибачаюсь!

Я не дивилась куди бігла і ти з'явився так раптово! Вибач... Вибач!

Вона виглядала так жалібно, як цуценя, яке нашкодило.

Я швидко забув про свою злість, жалібні цуценята це моє слабке місце.

Все нормально. Не турбуйся... ай...

Я застогнав від нарастаючої болі в грудях, і я знав, що це про найбільша можлива небезпека для мого теперішнього стану.

Не перенапружуйте себе, не забувайте приймати ліки і, перш за все, бережіть груди.

Я намагаюся ткнути себе в сонячне сплетіння, щоб позбутися болі, затамувавши подих в спробі почути своє серцебиття.

Воно здавалось нормальним....

Ей, тобі покликати лікаря?

Схвильований, високий голос дівчини вдарив мені по вухах.

Завмерши, я дивився на неї кілька секунд, поки не зрозумів що можливо, зовні виглядаю гірше ніж себе почуваю, і здаюсь напруженим.

Дідько, я занадто турбуюсь про своє серце.

Ох... ні, не треба.

Сподіваючись щось сказати у відповідь, я зайняв вертикальне положення, востаннє відчув тиск на ребрах і глибоко вдихнув.

Вона просто вибила в мене землю з-під ніг. Велике діло. Нічого більше.

Ти впевнений що все добре? Виглядаєш паршиво.

Все добре. Каже, все нормально, нічого не зламав. Ніяких травм.

Ну і добре. А я—

Я дивився в розширені від жаху очі дівчини, відчуваючи руку на своєму плечі, здається, вона говорила про щось дуже стурбовано.

Ой!

None

У мене не лишилось часу щоб дивитися назад, бо Шизуне вже відштовхнула мене в бік почала тупотити на дівчину, люто зиркаючи на неї.

Пані Ібразакі, я все бачила. Бігати по коридорах суворо заборонено.

Міша перекладале саме що казала Шизуне, проте її грайливий дівочий голос не передавав всієї злості Шизуне, яка читалась в її рухах.

Ох, вибач, я якраз збиралась дещо отримати, тому трохи поспішала.

...

Ти казала це все сотню разів. Твоя бездумна поведінка ставить під загрозу здоров'я інших студентів, навіть гірше, це абсолютно проти правил.

Дівчина почервоніла і почала знервовано соватись, як маленька дитина, яку спіймали на поганій поведінці.

Це було так мило і я усвідомив що посміхаюсь.

Я все знаю! Я.. я, хм, я просто...

...

Переконайтеся, що цього більше не трапиться... хоча я впевнена, кажу вам, це марно, і тільки далі викликатиме у мене головний біль, коли ви вирішите ігнорувати правила.

Усвідомила, Емі?

Маленька дівчинка показала язика у відповідь.

А-а-агрх!

Усвідомила!

Вчитель відірве мені голову! Я обіцяла допомогти з роздруківками, все я побігла! Вибачте!

Перш ніж Міша, Шизене або я встигли щось сказати, вона вже юркнула з місця де була секунду тому, і була майже на півдорозі до сходів.

Шизуне виглядала наче зараз вибухне, так що я посміхнувся їй в марній спробі хоч трохи заспокоїти.

...

Все добре, Хіттян? Ця Ібразакі той ще головний біль.

Знаєш, я майже впевнений що Шизуне не називає мене "Хіттян".

Неважливо, неважливо!

...

Так, в будь-якому випадку, я в порядку. Просто з мене вишибли дух.

...

Чудово, Хіттян!

Я б не назвал це чудовим, але зараз це було не важливо.

...

Так, давайте поспішати, Хіттян~! Час пообідати!

Ми обіцяємо, це буде здорово!

Лювлю на слові. І де це буде?

Ресторан, чи щось таке?

...

Це чайхана, Хіттян~!

Чайхана ... звучить трохи не звично.

...

Чому ти дивишся на свій гаманець, Хіттян? Все в порядку, якщо у тебе немає грошей, ми розрахуємось за тебе~!

Дуже люб'язно з твого боку. Дякую.

Все нормально, Хіттян. Ми всеж таки друзі, чи не так, Хіттян?

Я приїхав три дні тому. Як ми встигли стати друзями так швидко?

Хех. Але мені було дуже приємно це чути.

...

Ох, це тільки сьогодні і тільки якщо ти негайно погодишся. То ти як, Хіттян?

Я запідозрив в цьому пастку. Це пропозиція Міші чи Шізуне? Це важливо. Я досі дещо стурбований щодо можливих цілей дівчини, яка любить проводити час, граючи у гру панування над світом.

Ні, я вже стаю параноїком. Зрештою, вони вже на мене розраховують, та й мені непогано було б прогулятись містом. Чому б не зробити це зараз?

Я ніколи раніш не бував у чайхані до того. Всі мої враження щодо них ґрунтувалися на телепередачах. Але то - телебачення, а це - реальність. Мабуть це просто звичайне кафе, яке тільки називається чайханою.

У всякому разі, мені цікаво, чому вони тах хочуть щоб я до них приєднався.

Звісно.

Чудово, Хіттян! Чудово, чудово! Йей!

Міша підстрибнула показуючи наскільки вона задоволена, через що кілька голів повернулось у наш бік. Шизуне відповіла ввічливими, обережними оплесками, що тривали кілька секунд до того як вона знову почала виглядати холодною як завжди. (скільки ввічливих оплесків можна встигнути зробити за дві секунди?)

Цебе це вб'є, якщо ти трохи посміхнешся, Шизуне?

...

Он як? А я й не знала, що Хіттян був королем. Хахаха~! (я взагалі втратив думку)

Міша промовляє це без краплини сарказму. Гадаю, це звучало б гірше, якби Шізуне сказала це сама, тож я навіть трохи радий, що ми можемо спілкуватись лише через Мішу.

Я не кажу вам трибати від радощів лише тому я погодився обідати з вами. Я не настільки зарозумілий.

Вона, здається, погодитися з цим, і ми попрямували в місто, слідом за Шизуне.

...

Зараз нам треба бігти, це важлива зустріч студентської ради щодо фестивалю. І ми, нарешті, вирішили, де поїсти~!

...

Шкода, що ти не можеш приєднатися, але ця обідня зустріч тільки для членів шкільної ради.

Ми можемо взяти тебе з собою іншого разу! О, але ж це буде схоже на побачення, чи не так?

Хахаха!

Дівчата йдуть від мене сходами донизу.

Недалеко ж я відійшов від свого класу. Я також маю йти.

Перерва та післяобідні зайняття проходять без особливих пригод.

Я прочитав майже всю книжку, що її почав вчора, та з'їв кілька заледве їстівних страв у їдальні.

А уроки втомлюють.

Тож ми йдемо з класу втрьох.

Лілі йде побіля стіни, обережно торкаючись її своїм ціпком. Ханако йде просто біля неї, настільки близько, що вона майже обійма її, коли йде.

І хоч це мало б заважати, Лілі намагається підлаштуватись під Ханако.

Ми повертаємо за ріг, і щось раптово б'є мене в груди з силою паротяга. Ханако тихо скрикує, й в очах у мене поступово тьмяніє.

None

Хісао, що сталось?

Її голос звучить схвильовано. Навіть трохи більше, ніж того вимагає ситуація.

Хтось просто щойно врізався в мене, нічого серйозного. Просто трохи перехопило подих.

Оу, пробач. Це моя провина. Я просто поспішала.

Цей "хтось" - це Емі, чи не так?

Маленька дівчинка стиха кахикає і совгає своїми металевими ногами, розглядаючи їх.

Привіт, Лілі, Ханако.

Здається, дівчата знайомі одна з одною.

Будь ласка, намагайся наступного разу бути обережнішою. Може ти й доволі міцна, щоб тобі подібне не завдало шкоди, але тобі варто подумати й про оточуючих.

Дівчинка червоніє та починає нервово соватись, наче мале дитя, впіймане у шкоді.

Це настільки мило вигляда, що моє лице саме по собі розпливається в усмішці.

Я знаю! Я... Я, ну, я якраз

А! Я маю бігти!

Вчитель мені голову відірве, я обіцяла допомогти з роздруківками, але натомість пішла бігати на стадіон! Пробачте, та я маю поспішати!

Перш ніж будь-хто з нас встигає вимовити хоч слово, Емі тікає, лишаючи по собі гнітючу тишу.

Цікаво, таке тут щодня відбувається, чи тільки сьогодні?

Схоже, в Ямаку більше правил, ніж зазвичай, щодо бігання в коридорах.

... але Емі це не зупиняє.

Лілі струшує головою та приємно посміхається.

Не думаю, що нам є для чого тут затримуватись. Ходімо?

Лілі продовжує свою ходу по коридору, я Ханако поспішає за нею, щоб не відстати.

Шлях до кімнати, де ми з Лілі вчора чаювали, досить легко відслідкувати, тим більш, що я ще пам'ятаю його звідучора.

Спостерігаючи, як вона йде переді мною, я помічаю, що вона крокує впевнено, роблячи тверді чіткі кроки.

Якби ми йшли крізь заметіль, це виглядало б природньо, але сьогодні на диво ясний день. Так чи інакше, мене бентежить лиш то, що я спостерігаю за нею.

Ми дістаємось чайхани, як каже Міша, за "рекордний час", схоже саме через бадьору ходу Шізуне. Я трохи розслабляюсь, бачачи, що це не величезна старовинна будівля з килимками на підлозі та жінками у кімоно, які розливають чай.

Це скоріш схоже на кафетерій, як я і гадав. Виглядає доволі пристойно, між іншим

Щойно я заходжу у двері, перед нами несподівано вискакує офіціантка, наче вона вичікувала в засідці, поки хтось прийде.

Ласкаво просимо! Дякую, що обрали наш заклад!

Вона швидко кланяється кілька разів, згинаючись чи не до самої підлоги.

Я, відверто кажучи, здивований побачити тут нікого іншого, як Юко, бібліотекарку.

О, я й не знав, що ти тут працюєш.

О... Так, я тут за офіціантку... Я тут працюю вже рік, шість місяців та два тижні... Спасибі, що прийшли сюди. Я можу чимсь допомогти?

Привіт, Ю-тян!

Добридень.

Міша, ви також її знаєте?

Звісно, Хіі-тян! Ю-тян працює в бібліотеці, все таки! Я туди не часто ходжу сама, але Шіі-тян знає її! І!, ми частенько сюди заходимо, тож ми бачимось майже щодня!

Ем... Так... Замовлятимете, що зазвичай? І... якщо буду потрібна, кличте в будь-який час.

Нема потреби буть настільки формальною, ми ж усі знайомі між собою.

Сьогодні досить порожньо, тож вона може розслабитись.

Я сподівався, що вона перестане аж настільки нервувать, але мої слова справили протилежний ефект.

Ні... Я офіціантка, і це моя робота, я маю... виконувати її належним чином.

...

Добре, добра! Шіі-тян все одно це на руку! Ю-тян, принеси будь ласка Шіі-тян те, що вона зазвичай замовляє, а мені - зеленого чаю з молоком та медом.

Ніякого тиску.

Ем, так... але... це моя робота, і... це завжди тиск. Пробачте, я сперечаюся з клієнтом... Пробачте! Пробачте, пробачте!

Юко відвішує ще один блискавичний уклін. Я зрештою здаюся й присідаю за столик з Шізуне та Мішею.

Не встиг я сісти, як Юко ще більш занепокоїлася.

Пробачте! Пробачте, пробачте, пробачте! Я зовсім забула прийняти у вас замовлення... Я... неуважна до клієнтів, це неправильно... Пробачте... Якщо я щось можу зробити, будь ласка, скажіть...

...

Все добре, Ю-тян, Хіі-тян нічого не замовляв, тож це не твоя провина, не засмучуйся.

Це правда. Гадаю, мені слід замовити щось просто зараз, але я не знаю, що тут подають, і меню ніде не видно.

Так, вона права. Можна мені будь ласка філіжанку кави та... сендвіч, якщо в вас є. На ваш розсуд, будь ласка. Все одно Шізуне платитиме за мене.

Обличчя Шізуне висловлює водночас подив, обурення й потрясіння, явно не в змозі зупинитись на чомусь одному.

...

Хіі-тян, невже в тебе зовсім нема грошей? Ми маємо скинутись порівну утрьох, щоб було по-чесному! Так, на інше я не згодна!

Міша повертається до Юко.

Ю-тян, Шіі-тян каже, що хоче три найдорожчих страви з меню.

Ні!

Хахаха! Я жартую, Хіі-тян...

Ем... добре, гадаю найсмачніший сендвіч - з салом... І до нього докладається безкоштовний борщ... Гарний робітник має запропонувати найкращий варіант... або найдорожчий...

В мене погано виходить?

Ні! Звучить непогано, хай буде з салом. І філіжанку кави.

Добре.

Вона повертається за кілька хвилин з напоями та моїм сендвічем. Здається, Шізуне цілком задоволена лиш своїм чаєм, а Міша замовила ще й морозиво. Не можу уявити чогось, що гірше пасувало б до чаю.

Що ж, спробую свій сендвіч. На смак непогано.

...

Хіі-тян, ти вже вирішив, чи долучишся до шкільного самоврядування?

Гм?

...

Хіі-тян, не розмовляй з набитим ротом...

І запиваю рештки сендвіча кавою, яка виявилася напрочуд гарною. Але зараз не час міркувати про кулінарні здібності місцевої кавоварки.

Три години тому ти сказала, що зарано вимагати від мене якогось певного рішення!

...

Де твоя рішучість, Хіі-тян? Будь чоловіком, зрештою!

...

Тобі справді варто долучитися до самоврядування. Давай, буде весело!

Скільки пам'ятаю себе, ніколи фраза "давай, буде весело" не віщувала нічого веселого.

...

Ти мені не віриш, Хіі-тян?

Це слова Шізуне чи Міші? Ця непевність почасти мила, але викликає відчуття роздвоєння особистості.

Ну...

...

Хіі-тян, ти мене засмучуєш. Ми просто хочемо проводити з тобою час...

...

Вірно, Шіі-тян!

...

Так, це вигідно всім, це вирішить наші проблеми.

...

Так, я також думала, що Хіі-тян зрадіє... Це сумно.

Раптово я відчуваю себе відстороненим.

Це не дуже й ввічливо - розмовляти про когось, коли він не має змоги встпить до розмови.

Шізуне поправляє окуляри, ледь помітно сміючись.

...

Але ж це правда, Хіі-тян! І ти міг би нам допомагати, цього року дуже мало людей вступило до ради.

Наскільки мало?

А це секрет, Хіі-тян.

Ні, я хочу знати. Наскільки мало?

Ахаха...

П'ятеро?

...

Менше?

Що ж...

Взагалі нікого?

...

Хахаха! Хіі-тян, це не має значення. Ось що справді важливо, що членівв ради мало, і ось чому ми будемо тобі вдячні, якщо ти нам допоможеш, особливо зважаючи, що скоро має відбутися шкільний фестиваль, та й узагалі, рік обіцяє бути дуже важким.

Тож ти не збираєшся відповідати на моє питання?

...

Ні.

Я зітхаю та відкидаюся на спинку свого стільця, намагаючись виглядати настільки зухвало, наскільки це взагалі можливо, позаяк я відчуваю, що вляпався по самі вуха, й не хочу полишати це просто так. Чесно кажучи, відчуваю себе ідіотом.

Що ж, принаймні скажи мені, скільки людей у шкільній раді? Взагалі?

...

Ну, Хіі-тян, нам точно не завадили б нові члени, але в нас досить сил, щоб зробити все самотужки.

Ти ж не хочеш сказати, що вас там лише двоє?

Хахаха! Хіі-тян, а ти смішний!

...

Але! Ми там точно не самі.

Ти певна? Подумай, ти точно в цьому впевнена?

А-то!

Я витріщаюсь на них обох, наче чекаючи, поки вони зіллються в одне ціле.

Міша насуплюється, виглядаючи незадоволеною, але це мабуть через те, що я на неї витріщаюсь.

Шізуне ж відповідає на мій погляд своїм. Можливо вона таким чином кидає мені виклик, позираючи понад своїми окулярами на мене. Трохи дратує, й якось не по-дорослому, наче маленька дівчинка, яка хоче, щоб з нею погрались.

...

Хіі-тян, двоє милих дівчаток зі шкільного самоврядування намагалися привітно тебе прийняти та навіть пообідали з тобою. Ти маєш висловити їм свою подяку, приєднавшись до ради, щоб принаймні в чомусь допомогти.

Так, було б непогано, якби ти підшив для нас кількадесят тек, і... скоро фестиваль, і ми маємо побудувати кілька стендів для ігор та їжі, лише кілька, тож якби ти нам допоміг, це було б справді добре...

Будь ласочка, Хіі-тян!

Як цікаво. Хороший коп - поганий коп.

Що ж, я спробую. Чом би й ні?

Лише спробую.

Добре, можна спробувати. Це ще не значить, що я приєднуюся, я просто допоможу вам трохи, а потім подивимось. І врахуйте, я це роблю не з власного бажання.

Я дожовую свій сендвіч, а Міша між тим нарешті помічає своє морозиво. Вона починає з ентузіазмом його наминати, розчаровуючи Шізуне, позаяк в неї, судячи з жестів, є що сказати.

Щоразу, як я дивлюсь на Шізуне, вона відповідає жорстким поглядом. Так і сьогодні. Її обличчя холодне, беземоційне, мабуть вона про щось розмірковує. Зрештою, вона посміхається.

...

Вона щось жестикулює, але я того не розумію. Вона має це знати. Зрештою, вона робить це знову, по-дитячому грайливо.

...

Міша, що вона сказала?

...?

Міша відривається від свого морозива, розриваючись між бажанням допомогти та смаколиками.

Що це значить?

Я намагаюся якомога точніше передати ті рухи, які Шізуне робила своїми руками. Це доволі важко, я навіть уявити не можу, як воно - цілий день так махати руками, позаяк це твій єдиний спосіб спілкування.

Гмм... Вибач, Хіі-тян, я не можу тобі сказати.

Чому ні? Це образливо?

Ні, Хіі-тян, я не можу тобі сказати, бо!, це дещо миле.

Щось миле, еге ж? Що ж, дівчата повернулися до свого чаю, тож я гадаю, що розмова поки закінчена.

Я нічого не розумію. Втім, хотів би. Мабуть мені варто спробувати навчитись мові жестів. У цій школі мають бути якісь спеціальну курси, абощо.

Чи справді я це робитиму? Я міркую над цим, докінчуючи залишки своєї кави. Цікаво, чого б це я взагалі почав про це думать?

Я настільки заглибився у роздуми, що, поглянувши на годинника, помітив, що ми мали б бути в класі ще десять хвилин тому.

Навіть якщо ми підемо просто зараз, до школи дійдемо нескоро. Навряд чи я буду швидко бігти, особливо зважаючи на мій стан. Гадаю, це займе принаймні півгодини.

Що ж, я вже спізнився, хай навіть і телепортуюсь.

Щось не так, Хіі-тян?

Я щойно помітив, що велика перерва скінчилася десять хвилин тому. Це лише мій третій день, а я вже прогулюю уроки.

...

Так! Схоже, ти вже спізнився.

Агов, це не смішно! Ви взагалі-то також спізнюєтесь. І хіба ж ви не маєте подавать гарний приклад, як члени самоврядування?

Хіі-тян такий правильний...

...

Але! Хіі-тян правий, він спізнився на урок, і схоже ти також прогулюєш, Хіі-тян, бо щось не поспішаєш іти.

Як члени шкільної ради, ми маємо вжити належних заходів і переконатись, що тебе буде покарано!

Але ж це ви двоє притягнули мене сюди. Тож і відповідаєте за це ви!

...

Хіі-тян, ми всього лиш намагалися завербувати можливого члена шкільної ради. Це серйозний бізнес (?), дитинко! Але! Оскільки ти не є членом самоврядування, навіть і не сподівайся на поблажки!

Так і є. Можливий член шкільної ради це точно я.

...

Так! Ти все ще не хочеш вступити до ради, Хіі-тян?

Шізуне спогордя підійма горнятко з чаєм, совгаючи мізинцем вгору й вниз.

...

Хіі-тян, все ж прикро, що ти не член шкільної ради... Але! Ти досі можеш приєднатись, Хіі-тян! Якщо ти приєднаєшся, в тебе не виникне жодних неприємностей, і ми зможемо частенько так гуляти! Буде весело!

Я починаю підозрювати, що все це був лише хитрий план, щоб змусити мене опининитись в такому становищі. Мабуть Шізуне витягнула мене сюди, роблячи ставку на те, що я втрачу почуття часу та не матиму іншого виходу.

Диявольска хитрість... Що ж, знаючи її, я мав би бути більш обережним. Але я навряд собі пробачу, що дозволив собі бути втягнутим у щось подібне.

Я намагаюся здогадатися про очікування Шізуне за очима, але вона просто витріщається на мене без усіляких емоцій. Вона повільно відсьорбує з горнятка, наче насміхаючись наді мною.

...

Між іншим, Хіі-тян, я не планувала нічого такого, просто так склалися обставини!

Я вже майже списав свої думки на паранойю, але ці слова напружили мене ще більше. Я мало не зомлів зі страху. Тож це справді була пастка, з самого початку, лиш щоб змусити мене вступити у шкільну раду.

...

Хахаха! Ти такий знервований, Хіі-тян! Гадаєш, ми тебе увесь цей час обманювали?

А що, ні?

Хіі-тян, як ти міг таке подумати...?

Здається, Міша зараз розплачеться. Шізуне швидко надає своєму обличчю розчарований вигляд, наслідуючи Мішу. Ідеальний дует. Не здивуюся, якщо вони виявляться близнючками.

...

Шіі-тян каже, що вона задоволена тим, як склалися обставини, але було б неправильно робити це навмисно, адже тоді це стало б зловживанням владою та пригніченням твоєї доброї волі! І! Це був би також і шантаж! Шіі-тян ніколи б не зробила такого!

Я придушую бажання спитати в Міші: "Ти певна?"

...

В будь-якому разі, Шіі-тян права. Поки ти з нами, і ми робимо щось із самоврядування, нема нічого страшного в тому, щоб пропустити кілька уроків.

...

Не думаю, що це поважна причина...

...

... Принаймні не більш як тричі на місяць...

...

І цим вже точно не варт зловживати...

...

Тож! Ми маємо повернутись до класу! Обов'язково!

Хахаха!

Шізуне підкликає жестом Юко та вказує на пусте горнятко з-під чаю, натякаючи, що хоче ще. Міша закінчує смакувати своє морозиво, тож і вона може щось замовити. Мабуть і мені слід.

Я досі не наївся, позаяк порції тут до смішного малі. Втім, що найголовніше, Шізуне все ж заплатить. Відкинувши всі сумніви, я замовляю ще один сендвіч.

Коли ми зрештою виходимо з чайхани, я усвідомлюю, що прогуляв не один урок, а цілих два.

Шізуне та Міша, схоже, збираються так спустить весь день, відтак тягнуть час, пропонуючи мені невеличку екскурсію містом, яка виливається в прогулянку на два квартали навкруги.

Зрештою, ми повертаємось до школи, й решта дня проходить як зазвичай. Коли уроки закінчуються, Шізуне та Міша збирають свої сумки та виходять з класу раніш за мене. Мабуть, це вперше, коли вони залишили мене самого.

Дивно, я майже сумую за ними. Клас швидко порожніє, і я виходжу останнім.

Коли я вже виходжу з вестибюля, переді мною раптово здіймається рука, наче шлагбаум, зупиняючи мене.

...

О, привіт, Шізуне.

Хтось позад мене, гучно хихочучи, затуляє мені очі долонями.

Агов, Хіі-тян! Вгадай хто!

У голосі Міші нема ані краплини сарказму, вона й не здогадується, що я її впізнав з очевидних причин.

Цікаво, хто б це міг бути? Точно не Міша...

Хахаха! Це ж я!

Міша оббігає мене та стає поруч із Шізуне.

...

Хіі-тян, ти зараз вільний?

Авжеж, якраз йшов до гуртожитка. Побачимось завтра!

Я намагаюся піти, але Шізуне утримує мене. Схоже, ми вже привернули кілька зайвих поглядів. Гадаю, мені просто слід провалювать, поки я ще можу.

...

Хіі-тян, будь ласочка, чи не міг би ти піти нагору та узяти для нас дещо художнього класу?

Чому я?

Хахаха! Шіі-тян думає, що якщо вчитель малювання побачить нас, він привітається, а вона його трохи недолюблює.

Хай не звертає уваги.

...

Вона намагалася, та навіть не зважаючи на те, що Шіі-тян глуха, він все одно спробує привітатись!

Може втекти?

...

Я ніколи не тікаю!

Остаточність настільки віє крізь ці слова, що навіть у голосі Міші вона досить відчутна. Гадаю, подальші спроби викрутитись марні.

Міша, чому б тобі не сходити?

В мене від сходів у голові паморочиться, Хіі-тян!

...

Шізуне киває, мов на підтвердження цього.

Будь ласочка, Хіі-тян! Нам потрібно дещо, щоб збудувати стенди для фестивалю, адже ж ти казав, що допоможеш нам трошки, казав же, казав?

Я б не мав цього робити, але гадаю нічого страшного не станеться.

Добре.

...

Чудово, Хіі-тян! Спасибі!

Нам потрібно ось це!

Вона простягає мені клаптик паперу.

Певен, що це писала Шізуне. Від руки, але кожна літера настільки чітка й правильна, наче вони надруковані. Та й не тільки: список напрочуд детальний, з номерами, відмітками та навіть невеличкими чекбоксами (?).

Все зводиться до того, що їй потрібні фарби, пензлі, ватман та мольберт. Не уявляю, як я знесу це донизу, не звернувши собі шиї.

Лілі та Ханако швиденько заходяться до приготування обіду.

Перш ніж я встигаю дістати свій обід, Лілі вихоплює звідкілясь термос та кілька стаканів, а Ханако розставляє їхні бенто.

Тож, це ти мала на увазі, коли казала, що ви приходите сюди щодня?

Так, ми зазвичай обідаємо тут. Це місце нам обом подобається, тож ми частенько сюди заходимо.

Знаючи, як на мене останні кілька днів реагувала Ханако, я можу зрозуміти, чому їй тут подобається. Та й Лілі мабуть іноді потребує можливості полишити свій клас.

Я сідаю останнім, після того як Лілі наливає чай та сідає сама.

Що більше я проводжу часу з цими двома, то більше я розумію, що вони - повна протилежність до Шізуне та Міші.

Хоч і німа, Шізуне дуже жорстка та владна, а Міша, здається, може потоваришувати з кожним. З іншого боку, Лілі зажди привітлива та розслаблена, а Ханако видається мені найсором'язливішою дівчинкою, що я коли-небудь зустрічав.

Тож, як ти почуваєшся в Ямаку, Хісао? Раніше ти виглядав трохи схвильованим.

Якщо не зважати, що я можу заблукати на кожному кроці, та мене збивають з ніг, ледве я вийду за двері класу - все просто пречудово.

Мені... мені здалося, що тобі було боляче. Ти справді... в порядку?

Я трохи коливаюся, міркуючи, чи варто розказувати Ханако та Лілі про мою хворобу. Ні, мабуть краще не треба.

Не знаю чому, та мені неприємно обговорювати це з абиким, навіть якщо вони виглядають доволі товарисько.

Та, нічого особливого. Просто то було трохи несподівано.

Не думаю, що вони купилися на це. Але, наскільки я можу судити, вони з розумінням ставляться до цього, тож і не будуть на цьому загострювати увагу.

Гадаю, це одне з неписаних правил Ямаку: "не питай". Навіть якщо це є очевидним, як у Ханако, ніколи не знаєш, що за історія з цим пов'язана.

В кожного є теми, які неприємно перетирати на людях, тож я гадаю, кожен тут це розуміє.

Тож... ви вже давно вчитесь в цій школі? Схоже, ви тут вже призвичаїлись.

Гмм... ну, я була тут ще з першого року старшої школи, але переїхала у гуртожиток тільки рік тому.

Ханако також тут вчиться усю старшу школу, але вона одразу ж заселилася до гуртожитків, якщо мені не зроджує пам'ять.

Саме так. З... зі старшої школи.

Тож ви тоді й познайомились?

Так, коли я переїхала. Ханако - моя сусідка, тож було б дивно, якби ми не познайомились.

Т-так.

Еге ж.

Сусідство з кимсь - вже привід потоваришувати, хоча я думаю, тут свою роль зіграло також і те, що Лілі - сліпа.

Щось я не уявляю, як Ханако заводить дружбу з тим, хто заледве втримується від зайвого погляду на її шрами.

Розмова затихла, тож ми прийнялися за обід.

Зрештою, дзвоник сповіщає про закінчення перерви. Дівчата збирають залишки своїх харчів так само швидко, як і дістали.

Гадаю, вже час розходитись. Ти підеш разом з Хісао, Ханако?

Ханако позирає на мене, і я бачу, що вона радше прогуляє урок, аніж піде до класу разом зі мною.

Т-так.

Не знаю навіть що й думати. Ханако дуже вразлива, тож і я починаю трохи нервувати. Зрештою, я відмітаю свої відчуття, намагаючись бути якомога природнішим.

Ми маємо поспішати. Урок мав початись із дзвоником.

Лілі наостанок киває, й поки вона нахиляється, щоб підхопити свій ціпок, ми з Ханако виходимо.

Ми швидко йдемо спорожнілими коридорами до наших класів.

Щойно ми сягаємо дверей класу 3-2, Лілі обертається у мій бік.

Спасибі, що розділив з нами обід, Хісао.

Завжди будь ласка, Лілі.

Ми розділяємось. Лілі заходить до свого класу, полишаючи нас з Ханако самих. Вона досі виглядає так, наче хоче втекти.

Тож, ти справді хочеш піти до класу?

Т-так.

Ну, ходім.

Таке відчуття, наче я маю ще щось сказати, але не можу підібрать слова, побоюючись того, щоб не зачепити її.

Так, Лілі була права: що більше часу ми будемо тут швендяти, то більше доведеться пояснювати вчителеві.

Я відчиняю двері класу та заходжу.

Вчитель поглядає на мене, і вже відкрива рота, щоб пропісочить мене як слід.

Але, щойно Ханако входить до класу, він змінюється у лиці. Мовчки кивнувши до нас головою, він продовжує урок.

Це вже втретє ігноруються прогули Ханако. Тут точно щось нечисто.

Між тим, ідучи до свого місця, я помічаю, що Шізуне та Міші також нема.

Цікаво, це робиться з мовчазної згоди окремих вчиталів, чи це особливе "право" для деяких учнів?

Намагаючись спричиняти якомога менше галасу, я дістаю необхідні зошити та намагаюся вловити суть уроку.

Клас затихає.

None

Не зважаючи на перше, досить дивне враження, вчитель, видається, непоганою людиною. Та й матеріал відносно цікавий.

Однак, його стиль викладання якийсь чудернацький. Наче він думає, що у класі усі генії.

По закінченню уроків часу лишається ще багато і я думаю, чим би зайнятися.

Дивно. У лікарні у моєму розпорядженні була вся доба, а тут навіть меншу кількість часу важко чимось заповнити.

Усі виходять з класу і я лишаюсь з учителем наодинці.

Муто, ставлячи відмітки червоною ручкою, переглядає листки з завданнями, які ми виконали.

На мить він піднімає очі від паперів та помічає мене і питально морщить брови.

Що таке, Накай?

Я здригаюся, коли він звертається до мене. Проте, це нормально — завести розмову, оскільки тут більше нікого.

Е-м-м... нічого. Просто думаю, чим зайнятися після уроків.

Вчитель повільно надягає на ручку ковпачок та вирівнює стос аркушів, двічі постукавши ними по столі.

Він здається дуже послідовним та на мить нагадує мені Шізуне. Проте, вчитель більш буденний, неквапний та розслаблений.

Ніяких планів?

Так. Думав вступити до клубу, та не знаю, який з них мене зацікавить.

То піди на засідання до когось. Може зацікавить.

Напевно...

Я просто...

Але я не знаю, як далі продовжити.

Від погляду Муто мені кортить забрати слова назад, об уникнути розмови.

Та я не можу і доводиться продовжувати.

Просто не знаю, як поводитися з людьми. Я маю на увазі, з іншими учнями.

Ні, я не ізолювався — спілкуюся з ними і таке інше.

Просто не знаю, що думати про... інвалідність. Мов би... звертати на це увагу наче неввічливо, а ігнорувати — дивно.

І так, і так виходить чортівня якась.

Вчитель з пустим поглядом чухає підборіддя, наче не чув мене.

Ти сам робиш з цього проблему.

З людиною можна нормально поговорити, навіть коли вона не бачить чи щось таке.

Спробуй дивитися не лише на зовнішність. Якими б на перший погляд тутешні школярі не здавалися, насправді всі вони звичайнісінькі діти.

Він повторює слова Юко.

Знаю, він має рацію. Та це складно. Як, на приклад, не зважати на глухоту Шізуне, коли з нею можна спілкуватися тільки через Мішу.

Або Ханако... чи можливо не помічати її обличчя.

Та...

Мене перериває раптовий грюкіт дверей.

None

Вчителю!

Здійнявши руку у завзятому салюті, Міша вривається в клас. Її життєрадісного голосу досить, щоб підняти мерців.

Підстрибуючи та ритмічно розмахуючи руками, вона прямує до вчительського столу.

Муто знітився, розчарований тим, що розмову перервано та, власне, самою Мішою.

Мікадо.

Міша зупиняється напів дороги, та починає невпевнено озиратися, немов підозрює, що щось не так, та не знає, що саме.

Та-ак?

Ми вже говорили з тобою про підвищення голосу.

Так!

Вона відповідає так само голосно і вчитель втомлено потирає очі.

Ну, що там?

Мені... нам потрібна допомога! У нас закінчується необхідне для фестивальних стендів!

Катастрофа!

Вона розмахує рожевою смужкою паперу.

То... візьміть ще з кабінету художнього мистецтва. В чому проблема?

Фанера! З фанерою завжди проблема! Минулого разу її лишалось зовсім мало і ми забрали усю.

Тепер там її зовсім немає, ото ж, де нам узяти ще?

Не розумію. Звідки мені знати?

Шіттян... президент думала, що вчитель знає, де фанера. Вона помилилась?

Муто страждальницьки морщиться усім єством, та до Міші ніяк не доходить.

Спостерігати за їх розмовою просто жахливо. Наче дивитися, як людину катують, свердлячи їй череп під гучну музику.

Боюсь, я гадки не маю, чи є у школі фанера. Та, навіть, як би й була — не знаю, де її шукати.

Тю... то що мені робити?

Може, знайти пана Номію? Впевнений, він знає, де знайти усе, що вам знадобиться.

Правда, у нього щось можна взяти лише через його труп, але це вже інша справа.

Ааа! У мене немає на це часу! Ми і так заклопотані!

У розпачі, наскільки це взагалі можливо для такої людини, Міша хапається за голову. Не помітивши, вона мне записку, що тримала у руці.

У мене навіть часу немає носити цю фанеру, так ми відстаємо від графіку. У нас повно роботи!

Муто похмуро поглядає на Мішу. Раптом він посміхається. Посмішка не робить його обличчя веселішим. Краще б він не посміхався.

Можливо, тобі хтось зможе допомогти?

Він переводить на мене погляд. Його твердий вираз обличчя можна розшифрувати як "йди, заводь друзів".

…

Ех... Гадаю, я можу тобі допомогти.

Можеш? Дякую, Хіттян, дуже мило з твого боку!

Вона замовкає і робить глибокий вдих. Потім здивовано вказує на мене пальцем і вигукує "А!".

Якщо подумати, що тут робить Хіттян? Уроки скінчилися, ти маєш веселитися!

Ми просто говорили.

О, ні! Тебе залишили після уроків? Хіттян, у тебе проблеми?

Ні.

Вчителю, у Хіттяна проблеми?

Ні.

Міша важко зітхає. Схоже, треба відволікти Мішу від учителя.

Так що тобі потрібно?

Ось список. Я можу спробувати пошукати фанеру деінде, раз її немає в кабінеті.

Вона дає записку, що тримала у руці. Повагавшись мить, я беру її.

Я ж сказав, що допоможу. Та це ніяк не вплине на те, чи стану я членом учнівської ради, чи ні.

А-а-у...

Все одно, дякую, Хіттян. Хутчіше, ми якраз будуємо кіоски, треба швидше-швидше-швидше!

Вона вискакує з класу, залишивши нас самих. Ми дивимося одне на одного з чимось, схожим на мовчазну згоду.

От і маєш, Накай. Тепер тобі є чим зайнятися.

Не будь таким самовдоволеним.

У списку, написаному дрібним акуратним, що без сумніву належить Шізуне, вистроїлися найменування від фарби до фанери. Я зітхаю.

Тоді я піду.

Слабко махнувши вчителю списком, я виходжу в коридор.

Найближчі до нас класні кімнати помічені 3-1 та 3-2 праворуч і 3-4 ліворуч. Усі двері однакові.

Далі по коридору тягнуться такі самі двері. Думаю, що ті кімнати не використовуються як класи.

Гадаю, у такому приміщенні не може бути кабінет художнього навчання.

Я обережно прочиняю найближчі двері та зазираю всередину.

Це класна кімната, проте вона виглядає занедбаною або ж зовсім не використовується. Чи туди я зайшов?

Стільці та парти безладно розставлені по сій кімнаті та вкриті тонким шаром пилу. В кутку декілька мольбертів. Схоже, я на місці.

Кімнату затоплює світло з великих вікон, по партам повзуть тіні.

Частинки пилу танцюють у застиглому повітрі, роблячи сонячні промені майже видимими.

Жартома, я гукаю у порожню кімнату.

Хтось тут—{w=.5}{nw}

Дещо кидається мені в вічі і я зупиняюся на півслові.

На парті сидить дівчина з коротким волоссям. Дивно, вона носить хлопчачу форму. Між пальцями її ніг затиснута виделка з шматочком їжі на кінці.

Цей дивний спосіб приймання їжі мабуть продиктований відсутністю рук. Та не стільки це, як сама її несподівана присутність захоплює мене зненацька.

Як я не помітив її раніше? Вона не ворушачись сиділа в кутку і я прийняв її за статую чи меблі.

Я сьогодні взагалі не дуже уважний.

Схоже, дівчина завмерла на місці, дивлячись на мене великими очима, наче кролик на удава.

Широко відкривши рота, вона пильнує мене, збираючись з'їсти свою страву.

Широко відкривши рота, я пильную її. Раптом мені спадає на думку, що я не закінчив речення. Намагаючись вирішити, чи треба це зробити.

Приголомшені, ми обоє мовчимо. Лише годинник на стіні продовжує ритмічно цокати.

Привіт.

Дівчина запхала виделку до рота і тепер жує, дивлячись на мене з очікуваннями. Незграбна ситуація.

Е-м-м... привіт. Мені сказали, забрати звідси необхідне для фестивальних кіосків. Я не знав, що тут хтось буде.

Тут нікого і нема. Тому я сюди і прийшла.

Вона насаджує на виделку нову порцію.

Тоді, це означає, що ти тут є?

Вона критично здіймає брови, наче підозрює, що моє спостереження невірне.

А ти уважний. Думаю, означає. Ти хто?

Яка прямолінійна дівчина.

Я Накай, Хісао Накай. Перевівся сюди у понеділок.

Я Рін. Тезука Рін. Рін Тезука.

Не буду тиснути тобі руку, та тепер ми хоча б знаємо одне одного.

Дуже приємно.

Через невиразна манера говорити важко визначити, чи жартувала вона про потискання рук, чи ні.

Мене це трохи турбує. Жартувати про таке не прийнятно.

Доки я намагаюся визначити, хто і що тут є прийнятним, дівчина втрачає до мене інтерес і жадібно розглядає свою їжу.

Я продовжу снідати? Не зважай на мене і я не зважатиму на тебе.

Як хочеш забрати свої речі, вони там, позаду.

Звісно, продовжуй. Але... сніданок? На сьогодні уроки скінчилися.

Тоді яке слово ти б вжив? Для прийняття їжі після сніданку, але до обіду немає поняття, так? Мене це також непокоїть, та я не впевнена, як його називати.

Не думаю, що прийняття їжі між сніданком та обідом взагалі передбачено.

Але я зголодніла зараз і, в іншому випадку, мій чудовий сніданок пропаде.

Тут карі. Дуже смачне.

Дуже рішуче Рін ще раз затискає виделку пальцями і з такою ж рішучою неввічливістю вказує нею на мене.

Отже, Накй, чому ти тут?

Як вже я казав, шукав ті штуки.

Ні, я про школу. Зовні ти нормальний. Твоя проблема всередині?

Я завмираю, відкривши рота. Не в змозі вимовити хоч слово.

Я...

Дай вгадаю. У мене добре виходить. Краще, ніж у більшості.

Рін перебиває мене до того, як я починаю відповідати на її питання. Чи ухилятися від нього. Не знаю, що саме я обрав би.

Знову я стикнувся з цієї проблемою. Я нікому навіть не розказав про свою хворобу. Скоріш за все, лише тому, що не було нагоди.

Я справді відчуваю, що не робити з цього проблему — частина тутешнього соціального кодексу. Як і казав вчитель.

Цікаво, чи здатні тутешні на співчуття? Мабуть, не більше, ніж будь яка нормальна людина.

Я не можу стати на місце Шізуне, ані Лілі.

Звісно ж, поки я це обмірковую, Рін продовжує вгадувати мою хворобу з відверто задумливим виглядом.

Тримаючи виделку між губами, вона відкидається назад, дивлячись на стелю, наче там написана відповідь.

Промінь з вікна висвітлює частину її обличчя, створивши на іншій половині маску густої тіні.

Не думаю, що в тебе щось з головою. А хворі нутрощі — це просто до нудьги. Як мій сніданок. І не так смачно.

Твоя проблема у тебе в штанях!

Повна відсутність такту, з якою було зроблено цю химерну заяву(?) у дусі Шерлока Холмса, застає мене зненацька.

Я, мабуть, відсахнувся не тільки подумки, адже Рін здивовано розкрила очі, вражена відкриттям.

Так я була права! Щось не так з твоїм причандаллям, еге ж?

Я все ще приголомшений, та все ж розумію, що маю щось відповісти. Я видаю перше, що спада на думку.

Ні! Нічого подібного. В мене проблеми з серцем. Аритмія.

...

Я це сказав. Радше проговорився, але все ж.

Дівчина переді мною стискає губи й обурено дивиться на мене, виглядаючи доволі розчарованою.

Ну-у, це нецікаво. От було б щось таке з твоїм причандаллям - це було б цікавіше.

Та що з нею?

Пробач, що розчарував тебе.

Пробачаю. Я просто колекціоную людей, і хтось із такою... гм, проблемою став би непоганим примірником.

Колекціонуєш людей?

Людей з різними проблемами.

О, то ти просто... швендяєш деінде, питаючи людей, що з ними?

Ну, десь так.

Ясно.

...

Балакать більше нема про що, тож Рін повертається до обіду. Я ж продовжую міркувать про те, що вона сказала.

Це вперше, коли я комусь розповідав про свою хворобу. Будь-хто інший вже знав про це, або йому розказував хтось інший.

Або їм і не потрібно було знати, як будь-кому з учнів тут.

Чи мав я про це розповідати, коли знайомився? Цього від мене чекали?

"Привіт, я Хісао. В мене поганенько з серцем."

Ось так я маю представлятись відтепер?

Наче нас розрізняють за хворобами. Огидна думка.

Або ця Тезука просто занадто цікавиться подібними речами.

Я проходжу вглиб класу, щоб взяти те, про що просила Міша, тож мені відкривається шанс як слід роздивитись Рін.

Її волосся світло-каштанове, майже руде, й коротко підстрижене. Мабуть було б доволі важко вправлятись з довгим волоссям без рук.

Через свою хлоп'ячу одіж та відсутність рук вона видається дуже тендітною, майже кістлявою.

Її зовнішність нічим не вирізняється, крім хіба що її жвавих темно-зелених очей, що невпинно позирають навкруги навть коли вона їсть.

Тінь пада так, що, здається, вони взагалі не відбивають світла, натомість лиш поглинають його, мов дві.глибочезні криниці.

Вона рухає своїми ногами майже настільки ж спритно, як будь-хто інший користується руками.

Тим не менш, я бачу, що це може буть неприємним для деяких людей, особливо під час їжі. Навіть мені стає трохи не по собі.

Я намагаюся не думати про слово "неприродньо", втім в мене не надто виходить.

Я продовжую пошуки, час від часу звіряючись із списком Міші, та перш ніж тиша між нами стане аж занадто ніяковою, я намагаюся зав'язати розмову з цією дивною дівчиною.

Тож, ти завжди їси сама, та ще й настільки пізно? Чи до тебе сюди іноді хтось випадково заходить?

Що ж, ти мабуть перший, хто випадково до мене зайшов. Але я не завжди їм сама.

Іноді я обідаю з деким на даху, якщо, звісно, вона не скаче деінде.

Скаче?

Вона займається спортом, абощо.

Он як.

І це, мабуть, все що я можу сказать.

Ми обидва знов замовкаємо, поки Рін закінчує зі своїм обідом.

Я звіряю все, що знайшов, зі списком. Здається, в мене є все, окрім фанери.

Що ж... Гадаю, в мене тепер є все необхідне.

Рада за тебе. Не затримуватиму тебе. Я якраз збиралась трохи подрімать.

Тобі ж все одно треба робити те, що ти збирався робити з усім оцим?

Чи може ти полюбляєш спостерігати за сплячими дівчатками?

Е-е-е...

Не певен, як це сприймати, але Рін виглядає цілком серйозною.

Навіть якби й любив, все ж маю йти.

Побачимось як-небудь, Тезука.

Можеш звать мене Рін.

Гадаю, наші стосунки вже доволі добрі, щоб можна було це робить.

Я вже збирався вийти, та її слова змусили мене повернутись.

Добре, тоді я - Хісао.

Не посперечаєшся.

...

Рін дивиться мені просто у вічі, але звичного відчуття, що на тебе витріщаються, нема.

Наче вона й не дивиться на мене зовсім.

Вона кілька разів кліпає, і я не можу збагнути, чого це ми обидва замовкли.

Побачимось, Хісао.

Мабуть, вона щойно посміхнулась. Трошки.

Я тихенько виходжу з класу. Щойно закривши двері, я шепочу до себе.

Яка цікава дівчина...

З-за дверей я чую приглушений голос, що наче наспівує.

Я все чу-ула!

None

Що вона чула?

Я, захоплений зненацька раптовим виникненням Міші нізвідки, підскочую на місці.

Цікаво, як це тільки вона підібралася до мене так, що я цього не почув? Мені аж боязко поруч з нею стоять стало. Чогось пригадалися теорії Кенджі щодо глобальної феміністської змови, але я намагаюся відкинути ці думки.

Шізуне стоїть одразу позад Міші, виглядаючи байдуже, позаяк не могла почути фрази, яка привабила увагу Міші, втім сама Міша виглядає дуже зацікавленою.

Ні, набагато цікавіше, хто всередині? Сьогодні ж нема зустріей гуртка.

Вона намагається зазирнути мені за плечі, незважаючи на те, що двері закриті.

Заждіть, а що ВИ тут робите?

Ти так довго копирсався, що ми вирішили прийти й перевірити, що сталось. Це погано, Хіі-тян.

Вона погрозливо махає пальчиком.

Я знайшла фанеру, але решти не вистачає, позаяк ти запізнився.

О, пробач. Я якраз збирався принести все інше.

А, то ти тут пустував, Хіі-тян! Хто це там був з тобою?..

Міша щось показує Шізуне, торкаючись кілька разів свого вуха.

Шізуне тут-таки відштовхує мене та відчиняє двері до класу, з якого я щойно вийшов.

Я можу лише уявити, що вона зараз відчуває.

Зважаючи на її ставлення до подібного, вона навряд стане терпіти, щоб хтось спав на шкільному майні.

І, звісно, вона дивиться на Рін, ледь помітно здригаючись, мабуть від стримуваної люті.

Замість того, щоб почати глобальний екстермінатус, Шізуне робить кілька глибоких вдихів, поправляє окуляри та грюкає дверима, й одразу ж починає щось показувати Міші.

А може екстермінатус вже почався, тільки я цього ще не зрозумів.

Вона кидає на мене розлючений погляд, наче це я винен, що Рін спить на столі.

Гадаю, вона зараз уявляє собі якусь дурню, чому я затримався.

Привіт.

Голос Рін лунає з-за дверей, і я не одразу розумію, що вона сама не може відчинить двері.

Я прочиняю двері й бачу Рін одразу ж поза ними. Вона поглядає на нас напівзацікавленим, напівсонним поглядом.

None

Привіт.

...

Міс Тезука, що ви собі думаєте? Вам не дозволено використовувати шкільне майно для таких... ганебних зайнять!

Тут точно стало занадто людно. Не знала, що я аж настільки популярна.

Цікаво, вона засмучена чи рада такому розвиткові подій?

Здається, їй начхати на спроби Шізуне прописати їй наганяй, тож вона швидко полишає свої спроби.

Шізуне торкається плеча Міші, та, вказавши на Рін, щось жестикулює.

...

Як ваша ласка, не робіть такого більше.

...

В будь-якому разі, як просувається проект? До фестивалю буде готовий?

Рін дивиться на них беззмістовним поглядом, мабуть відчуваючи на собі тиск від холодного погляду Шізуне.

Мабуть я виглядаю так само, коли Шізуне дивиться на мене.

...

І...?

Думатиму про це більше.

Отримавши переклад від Міші, Шізуне незадоволено хмуриться.

…

Пані Тезука, будь ласка, віднесіться до цього серйозно. Якщо стіна виглядатиме, наче хтось жбурнув у неї свій сніданок, це буде катастрофа.

Рін стверджувально киває.

Думатиму про це серйозніше.

Міша пирскає від сміху, Шізуне — ні. Навіть після перекладу.

Вона просто киває у відповідь, забирає у мене матеріали та виходить, забравши Мішу з собою.

Рін замислено морщить лоба у слід представникам учнівської ради.

Яка грубість.

Вони мають рацію, треба закінчити проект до вихідних. Інакше будуть жахливі наслідки.

Буде знайомий нам кінець світу.{w} Такий, як вихідні, але гірше.

Набагато гірше.

Можливо, доведеться забути про післяобідній сон. До невизначеного часу.

Я збираюся запитати, що ж це за проект такий і що за апокаліптичні наслідки, та Рін повертається у кабінет художнього навчання.

Якщо тобі немає чим зайнятися, допоможеш?

Ця банка з фарбою мені потрібна, та вона не влазить до моєї сумки,.

Вона легенько штовхає здоровенну бляшанку фарби на підлозі, поряд зі столом де вона сиділа та спала.

Банка глухо брязкає.

Як джентльмен, я беру банку до рук.

Тяжка.

Звісно. Куди її?

Далеко.

І вона виходить у коридор. Я з бляшанкою йду за нею, адже у нас немає вибору.

Після того, як Шізуне та Міша пішли геть, у коридорі тихо та пусто. Ми прямуємо до сходів у протилежному кінці.

Тонка ручка боляче врізається долоню, тому кожні десять-п'ятнадцять кроків мені доводиться міняти руку. Ну, хоч руки не встигають стомитися.

Рін крокує попереду у якомусь рваному темпі, до якого я ніяк не пристосуюся. Або це я так йду, через додаткову вагу.

Схоже, один з нас іде чи надто швидко, чи надто повільно. Не знаю тільки, хто саме.

Дома прольотами нижче на нас чекає халепа у вигляді доктора з його хитрою лисячою посмішкою.

А, пане Накай, яка несподівана зустріч! Пані Тезука, добридень.

Він ввічливо киває до Рін, котра, втім, здається його не помічає, потому ж він повертається до мене.

Є дещо, про що я тобі забув сказати в понеділок.

Я киваю головою та вичікую, оскільки жодних ідей, що він там забув, в мене нема. Втім, по спині в мене вже побігли мурашки.

Це щодо твоїх ліків. Позаяк ти ще ніколи так довго не сидів на цих ліках, можуть виявитись якісь несподівані побічні ефекти, тож ми будемо повинні змінити дозування чи взагалі перейти на інші ліки.

Тож ми регулярно перевірятимемо твій стан, але я б хотів, щоб ти спостерігав за своїм самопочуттям, якщо ти розумієш про що я.

Нежить, головний біль, будь-що. Звертайся, якщо щось станеться.

Добре.

Тож як ти? Все добре?

Зрештою, я здаюся та опускаю банку на підлогу. Я її тримав точно більше, ніж могли витримать мої м'язи.

Я вже хочу вигадать якусь розпливчату відповідь, та раптом усвідомлюю, як часто я робив подібне останнім часом.

Про це мене багато хто питав. Вчителі й учні тут. Батьки, відвідувачі, медсестри, лікарі в лікарні.

Кожен був цим стурбований. Для лікарні це нормально, втім не для школи.{w} Ну, хіба ця школа - виняток.

Ця школа невелика, тож учні й вчителі щільно пов'язані між собою.

Зрештою, я наче починаю розуміти.

І це точно не та школа, де частенько приймають учнів за обміном.

Від цих думок в мене мурашки по спині, та я все одно даю невизначену відповідь.

...

Що ж, добре. І ще одне.

Мої джерела повідомляють, що ти досі не був ані на біговій доріжці, ані в басейні, тож я б хотів, аби ти почав займатись, як я тебе й просив.

Звісно мене там не було, але не думаю, що я мав розмазатись по біговій доріжці з першого ж дня.

Ви що, шпіонів тут утримуєте?

Не настільки ж. Просто я спілкуюся з певними людьми. Втім, неважливо, не переводь тему.

Що ж, я тут якраз займаюсь... ем... трошки важкою атлетикою, як бачите.

Я кілька разів здіймаю догори банку з фарбою, пародіюючи бодібілдера, й руки мої починають боліти.

Ідіотська посмішка зника з його обличчя, втім за мить повертається.

Тезука, не даси нам кілька секунд тет-а-тет?

Медсестричка згрібає мене за плечі та відтягає убік, не дочекавшись відповіді Рін. Втім її й не потрібно.

Коли я сказав тобі займатись, я не жартував.

Я розумію, що ти тут лише тиждень, та, будь ласка, не ігноруй такі важливі речі.

Я тисну на тебе, бо звички не так легко зформувати.

Що більше ти сачкуєш, то складніше буде потім. Так з усім, хоч зі спортом, хоч з дієтами, будь з чим.

Пообіцяй мені, що будеш до цього серйозніше ставитись.

Добре.

Подивимось.

Так, я обіцяю. Обов'язково.

Ну, подивимось.

Він позирає на мене так, що я вже жалію про те, що сказав.

Ну, я не знаю... Я досі намагаюся звикнути до цього місця.

Обіцяю спробувати.

Щось я не дуже тобі вірю, Хісао. Порада Перша: медики не в захваті, коли їх поради не сприймають всерйоз.

Що з ним таке? Наче день чи два впливають.

Я і в госпіталі нічого не робив.

Так, перепрошую.

Він пильно придивляється до мене, а потім знову всміхається.

Добре. Отепер - вірю.

Якщо ти завтра зранку прийдеш на стадіон, ти, скоріш за все, зустрінеш мого "шпіона", який обов'язково тебе підтримає, якщо ти захочеш трохи пробігтись.

Підтримає?

Побачимось.

Він йде, помахавши рукою, я ж повертаюсь до Рін, яка досі чекала, ліниво спершись на стіну та витріщаючись у стелю.

Навіть коли я підходжу, вона не зводить з нього очей.

Ти приймаєш ліки від оцієї своєї хвороби?

Ти підслуховувала?

Це звучить більш звинувачувально, аніж я хотів.

І навіть якщо так, я не хочу про це балакати. Я щойно її зустрів, я її заледве знаю. Це не її справа.

Медсестричка, схоже, забив на конфіденційність, якщо балакає про такі речі прилюдно.

Але ж Рін тут ні при чому, еге ж?

Я дивлюсь на неї, почуваючись трохи винним, та Рін зацікавлено дивиться позад мене, нахиливши голову, мов птах.

Ех...

Я не знаю, чому це так тяжко для мене. Наче є якийсь незрозумілий замок, що не дозволяє мені бути щирішим у цьому.

...ага. Це від серця.

Стає краще?

...щось не дуже.

Просто мені не настільки хріново.

Рін ще трохи дивиться на мене, нічого не кажучи, й не виказуючи жодних емоцій.

Що ж, так навіть краще. Не думаю, що я остаточно звик до цього.

У лікарні було легше, але я досі не визначився з тим, що я відчуваю, намагаючи зжитися зі своєю хворобою.

Ми виходимо з головного корпусу, і Рін веде мене до гуртожитків.

Ми зупиняємось біля невеличкої клумби перед гуртожитком.

Будівля гуртожитку стоїть на невеличкому підвищенні, зі стіною та декількома деревами, що їх треба обійти щоразу, як йдеш до гуртожитка чи звідти. Це мало не єдина незручність у школі.

Ціла стіна, збудована з тої ж цегли, що й будівля, вкрита якимись малюнками.

Більшість з них - лиш загальні нариси, намальовані у чорно-білому, але деякі частини виглядають більш завершеними.

На малюнку зображено купу людських облич та кінцівок, втім, я й гадки не маю, що воно має зображувать.

Поруч валяються купи банок з-під фарби.

Бачу, ліву сторону ти навіть не починала.

Це тому що я була не в настрої вчора, тож я забила та пішла натомість медитувати. А потім раптово - ранок.

В цілому я працюю над цим сама, але хлопці з художки іноді допомагають мені з грунтовкою та базовим кольором.

Набагато легше фарбувать великі ділянки, якщо є кілька людей з руками.

Так виходить краще, ну й швидше, звісно.

Вона ходить навколо свого витвору, розмахуючи руками, чи що там в неї, пояснюючи мені, хоч я вже й зрозумів загальний задум.

Біла тканина її рукавів вільно теліпається, від чого до мене приходить думка, що це могло б виглядати сумніше, аніж воно є насправді.

Втім це змушує мене пригадати, де саме я знаходжуся, й які тут вчаться діти.

Вона, напевно, не здогадується про мої відсторонені роздуми, як і про те, що я її вже не слухаю... і просто продовжує балакати.

... тож ось чому я намагаюся розібратися, чи є тут щось, в чому я маю розібратися, а потім розібратися з цим, поки не стане занадто пізно.

Пізно для чого?

Бач, фарбу треба нанести, потім вона має висохнути, а потім це місце треба ще раз пофарбувати іншою фарбою.

Це займає трохи часу.

Вона зрештою зупиняється, напевно гадаючи, що сказала щось змістовне.

Гадаю, краще почати згори.

Тож, це і є твій проект? Це ти зробила... це?

Так. Так.

Усю стіну?

Так.

Гарно. Але...

Слова застрягають в моєму горлі, і я почуваюсь так, наче вліз просто до середини мінного поля коректності.

Все добре, можеш говорити. Скоріш за все я не буду шаленіти.

Я червонію, мов рак. Не знаю, як це сказати, чи й в загалі потрібно. Таке враження, наче я набагато вразливіший за Рін.

Це якось незручно.

Що ти хотів спитати?

... Як ти малюєш без рук?

Бачиш, зі мною зовсім не важко говорити, еге ж? Я малюю ногами.

Я майже здогадався, але хіба це не важко?

Що ж, ти вмієш здогадуватись. Для мене це зовсім не важко, втім, гадаю, я просто звикла до цього.

Я досі не можу осягнути, як вона може буть художником, але, зважаючи як вона вправлялась з виделкою, не думаю що малювання стане для неї проблемою.

Жоден з нас більш нічого не може додати.

Пообіднє освітлення непогано лягло. Я побоювалась, що воно виглядатиме занадто пласким, але все наче в нормі.

Гадаю, це насправді доволі цікаво. Я хотіла побачить, як воно виглядатиме у тьмяному світлі. Як гадаєш, воно не надто пласке?

Ну-у... Малюнки зазвичай і є пласкі.

Не такі пласкі. Ну, пласкі. Як деякі люди, в яких нема плоті там, де мала б бути.

Я знаю кілька дівчат, у яких...{w=.5}{nw}

Добре, я зрозумів, про що ти. Але я не можу нічого сказати з цього приводу, я не настільки добре знаюся на мистецтві. Я не можу назвати ані якихось митців, ані стилів.

Тож мені нема що сказати.

Рін знизує плечима, мовби кажучи "хай так", й уперіщується поглядом в небо, наче намагаючись щось там побачити.

Не думаю, що я зроблю щось помітне, але якщо ти мені допоможеш з фарбами, я зможу трошки попрацювати, перш ніж стемніє.

Я хотіла роздобути галогенну лампу, як ті, що стоять на бігових доріжках, але їх ніде нема.

Рін вже розраховує на мою допомогу, не поспитавшись, так само. як це робила Шізуне. Я починаю відчувать, що фестиваль - це дійсно великий клопіт, у якому кожна пара рук не стане зайвою.

Чом би й ні. Та я не певен, що зможу чимсь допомогти.

Просто змішувати фарби. Ти це зумієш, мабуть. В тебе ж нема проблем з рухом, ну, знаєш...

ДЦП?

Не те, щоб я не знала.

Ага. Хвороби серця нічого такого не спричиняють.

Вона хитро позирає на мене.

Ну, схоже що ні.

Давай починати.

Вона всідається на пусту дерев'яну коробку й цілком природньо бере пензля пальцями своєї босої правої ноги.

Я відкриваю кілька банок та наливаю їх вміст до пустої ємності, щоб змішати.

Густа фарба повільно стікає до чаші, наче сироп.

Я змішую їх, створюючи психоделічний візерунок з закручених полос, які швидко розчиняються одна в одній, утворюючи один-єдиний колір.

Рін стає до роботи, час від часу прохаючи мене про допомогу з тим чи іншим.

...

Підбирати пензлі доволі нескладно, але змішувати фарби, щоб отримати саме той відтінок, якого хочеться цій дівчині, доволі важко.

Вона хоче ідеальної точності до останнього мілілітра, однак її інструкції в ліпшому разі дуже загальні й нечіткі.

Додай на півсплеску зеленого.

Я нагинаюсь, щоб підняти банку яскраво-зеленої фарби.

Інший зелений. Оцей.

Я обережно наливаю трохи іншого зеленого до чаші.

Ні, це майже цілий сплеск. Більше білого.

Як гадаєш, тут непогано буде додати зеленого?

Поняття не маю. Ти ж тут художник.

На обличчі в неї з'являється натяк на посмішку.

А в тебе нема власної думки?

Ні, просто в цьому я повний профан.

Добре, що я трохи знаюся на цьому. Ще трохи білого.

Я доливаю трошки білого до чаші та перемішую. Воно стало трохи... білішим.

Це не добре. Воно має бути як... як цей колір, коли ти прокидаєшся, і ти {b}знаєш{/b} що бачив сенс життя в своєму сні, але не можеш пригадати.

Мабуть це жовтий...

...

Незважаючи на ту нісенітницю, якою вона мене грузить, я починаю отримувать від цього задоволення.

То, як на оштукатуреній стіні потроху виникає картина - до магії подібно.

Коли я не змішую фарби, я просто сідаю на бруківку та дивлюсь на її витвір.

Я почуваю себе зайвим, наче порушую якийсь інтимний ритуал, але Рін, здається, не зважає. Мабуть це лиш у моїй уяві.

То, як вона працює, поволі дописуючи нові деталі, наносячи один шар фарби поверх іншого, поволі рухаючись уздовж стіни, і з-під її пензля сходять нові форми.

Коли мені вдається змішати придатний відтінок, вона нагороджує мене ледь помітною посмішкою.

Ніхто з нас не промовляє й слова, крім, хіба що, коли я змішую фарби.

Та навіть ці короткі обговорення утискаються до дивних скорочень та кодових слів на позначення різних відтінків та кольорів.

Наче ми намагалися економити слова, дихання, звуки.

Ми лишаємось допізна, поки не темніє аж настільки, що вже неможливо малювати як слід.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: перевод редактируется

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/52899/227463

Переводчики: Marko1410, Patience, Ulster