Готовый перевод Обратный отсчет / Зворотній відлік: Пролог

Це тільки здається, що ніч - час повної тиші та безтурботного спокою. Ніч сповнена звуків: шуму дощових крапель, кроків, шерехів, завивань вітру, невиразних відгомонів чиїхось стогонів, і наповнена життям, нехай і не завжди нормальним. А ще вона просякнута страхом, важкими запахами і вологою.

Особливо вологою. Наприкінці жовтня ночі тут гранично сирі. Волога висить у повітрі дрібними краплями дощу, осідає на одязі тонкою плівкою маслянистого конденсату, стікає дрібними краплинами по обличчю, змішується з трудовим потом і залишає солонуватий присмак на губах.

Йти крізь це вологе неподобство осінньої ночі жахливо втомлює і подвійно небезпечно. Доцільніше забратися у кабіну кинутої багато років тому іржавої вантажівки або в якісь руїни і влаштуватися на ночівлю, та ось тільки тут, у Зоні, своя логіка життя.

Втомлені очі закриваються самі собою, вологі долоні зісковзують з мокрого приклада автомата, а ноги роз'їжджаються в слизькому бруді, але лякаючі звуки, запахи й тіні в сірій нічній імлі не дозволяють зупинитися, щоб відпочити і перечекати, коли скінчиться дощ або хоча б коли прийде світанок . Вони підганяють не гірше довгого вівчарського батога, вони змушують рахувати нові кроки і кілометри, вперто просуваючись до мети або крокуючи по колу, все залежить від тактики і особистих переваг сталкера. Але загальним в тактиці всіх старателів було і залишається одне правило: рухатися завжди. Тільки той, хто постійно рухається, має більш-менш пристойні шанси повернутися. А якщо зважити, що в більшості своїй люди ходять сюди не для розваги, а у справах, постійний рух стає ще й комерційно вигідним.

І все ж таки вічно йти людина не може. Звичайний рейд в Зону займає, звісно, менше часу, ніж триває вічність, але й тиждень - від Викиду до Викиду - протриматися на ногах нереально. Привали необхідні, як би не лякали зупинки у затхлій ночі, як би не здавалося, що варто лише на мить присісти і розслабитися, одразу станеш здобиччю голодних мутантів що нишпорять усюди або жертвою конкурентів. І багаттячко, щоб хоч трохи просушити одяг зі спорядженням, теж просто необхідне. Ось тут вже доводиться вибирати між страхом і здоров'ям.

Втім, для досвідчених сталкерів вибір очевидний. Подумаєш, мутанти! Та й конкуренти швидше обійдуть стороною або присядуть до вогника; запропонують купити або продати які-небудь штучки, обмінятися знайденими артефактами, просто розкажуть новини з Великої землі. Нічне багаття в Зоні - це свого роду територія перемир'я. Бувало, особливо холодними зимовими ночами біля вогнищ цілком мирно уживалися навіть бійці ворогуючих угруповань, а не те що звичайні сталкери, яким за великим рахунком сваритися немає чого. Немає між ними ворожнечі. Здорова конкуренція, й тільки.

Не завжди, звичайно, так виходить, але це лише тому, що Зоною вештається чимало виродків, які плюють на всі закони та традиції, а ще багато зрушених або просто виснажених нескінченними випробуваннями на міцність зневірених людей. Але в більшості сталкери все ж дотримуються неписаних правил. Наприклад, не ходити поодинці, не зв'язуватися з угрупуваннями, не складати артефакти в рюкзак, а носити в декількох поясних підсумках, не брати в якості трофеїв особисті жетони й водити в Зону «пасажирів» тільки з конкретною метою. Зона не любить тих, хто приходить сюди на екскурсію або на «сафарі», це факт. Перепадає їм по перше число. Заразом прилітає і провідникам.

Ось і щодо багаття є свої правила. І таке враження, що вони Зоною схвалені. Хто їх порушує, довго не живе. Можливо, це лише марновірство, але перевіряти правдивість прикмети на собі ніхто не ризикує.

- Навіть щури багаття оминають. Здавалося б, тварюки, та до того ж мутанти, а чують, що Зона особливу думку на цей рахунок має, - вимовляючи це, один з сидячих біля багаття сталкерів розрівняв вугілля і поставив на них розкриту банку м'ясних консервів.

- А я от у прикмети не вірю, - лінькувато поправляючи каптур прогумованого плаща, сказав інший. - І взагалі мені всі ці забобони до лампочки. Просто роблю, що підказує здоровий глузд, і все. Працює безвідмовно. Скажеш, теж Зона винна?

- Зона ні в чому не винна. Як і ти не винен, що народився таким впертим.

Перший на секунду втупився в непроглядну темряву за межею світлової плями, а потім заходився дути на ледь тліюче під мрячним дощем вугілля. Другий знову поправив каптур і засовався, вмощуючись зручніше.

- Бачу, що не розумієш ти мене, Філ. Скільки разом ходимо, а так і не пройнявся ти моїм ставленням до життя. Все якимись незрозумілими теоріями мізки собі засмічуєш. Все спільну мову з Зоною хочеш відшукати, як яйцеголовий якийсь. Тому й артефакти тобі в руки не йдуть. Не про те думаєш.

- Не в теоріях справа. - Філ часто закліпав і потер очі кулаком. - І не в загальній мові з Зоною. Я просто хочу зрозуміти, є в ній місце для людей чи ні?

- От-от. А на справу часу не залишається. Згадай моє слово, нічого, крім геморою, від своїх роздумів ти не наживеш. Грошей точно не додасться. Бери приклад з мене! Живу легко і в повній згоді з організмом. Захотів поспати - поспав, захотів випити - випив, і не забиваю голову дурницями.

- Облиш, Мотя, я давно твоєю філософією перейнявся. Останнім часом ні про що майже й не думаю, а хабар все одно повз пливе. Не моє це, напевно. Дарма стараюся. Нікудишній з мене сталкер вийшов.

- Зате викладаєш гладенько, й всіляких ідей у тебе в голові повно. Міг би у прикордонні справу відкрити. Ну, ніби платних курсів для сталкерів початківців.

- Кому вони потрібні, ці курси? Адже усі нині розумні, всім давно відомо, де беруться і скільки коштують артефакти. А скільки новачків за статистикою не повертається з першого рейду, ні для кого не має значення. Полювання гірше за неволю. Плюс жадібність клята. Золота лихоманка, епідемія вибухнула, інакше не назвеш.

- Це так, Зона сильно народ збаламутила, багатьом звивини випрямила. Але не всі від жадібності сюди пруться. Візьми «Моноліт» або «Свободу». Хіба ці пришелепуваті через гроші сюди прийшли? Їх ідеї привели. А «Долг»? Все, що зберуть, вченим тягнуть. Такі бабки втрачають! Теж ідеалісти зрушені. До чого тут жадібність?

- У цьому випадку ні до чого, - Філ знизав плечима і підкинув у багаття пару сирих гілок. - Але це інший варіант, клінічний. У Зоні все не як у людей.

Диму від гілок було більше, ніж тепла, але дощ в останні дві доби не припинявся ні на хвилину, і знайти сушняк не вдалося б нікому. Хіба що в лісі, між кабанячих лежань. Але там було реальніше знайти смерть, ніж пристойні дрова.

- Глибока думка, - напарник всміхнувся. - Мені з середнім розумом і не допірнути. Помітно, що ти колишній філософ.

- І військових тут теж не бракує, - задумливо продовжив тему Філ. - І вчених чимало. Ні, з золотою лихоманкою ти переборщив. Якщо брати в цілому, старателів в Зоні менше половини. Решта інакше гроші заробляють або не заробляють взагалі.

- Гаразд, згоден, - Мотя лінькувато перевернувся з боку на бік. - Що там з тушонкою, розігрілася?

- «Душу» б з пояса зняв, - Філ ревниво скосив очі на підсумок товариша, А то все тріскати тобі й тріскати. Луснеш скоро.

- Не все мені тріскати, - напарник смачно позіхнув. - Ще врізати по маленькій й поспати. І нема чого заздрити. Я тебе кликав, ти відмовився.

- Я з «Каруселлю» ніколи не зв'язуюся. Нічого не боюся, навіть до «Вирви» можу впритул підійти ... ну, майже ... а цю ... ледь побачу - серце в п'яти. Може, передчуваю щось?

- Смерть свою? Це навряд чи. Якщо, звичайно, ти потихеньку в "карлика" не перетворюєшся, - Мотя коротко розсміявся. - Вони задовго все чують. Специ казали, деякі за тиждень засідки влаштовують. Все передбачають, гади, і нікого не бояться. Хіба що сліпих псів, та й то, коли ті зграєю нападають. Як там у нас з рентгенами?

Він знову позіхнув і зіщулився. Чи то від осінньої прохолоди, чи то від згадки про моторошних підсліпуватих карликів з підземель Чорнобиля та Прип'яті.

- Півпляшки залишилося, якщо ти на це натякаєш. Для веселощів замало, тільки в сон потягне, а від радіації абияк, та допоможе. Але для таких цілей її треба по трохи вживати, рівномірно.

- Ну так давай її... рівномірно прикінчимо, і нехай у сон тягне, все одно збиралися подрімати півгодинки.

- Ні. До Викиду ще доба. Можна багато чого встигнути.

- Я вже непогано затарився. Можу й посачкувати.

- Нечуйна ти людина, Мотя. Сам в порядку, й гаразд? Ось хопне тебе кабан, будеш виповзати, як вмієш. Ти мені допомогти не бажаєш, і я тобі не допоможу.

- «Душа» допоможе, - Мотя ліниво поплескав по підсумках. - З нею всі рани на очах гояться, ти ж знаєш.

- А ноги ватні, - Філ криво посміхнувся. - А від кабана тільки на ногах і можна втекти, стріляти тобі особливо ні з чого. Та й нічим. Скільки патронів залишилося? Десяток?

- Півтора. І, між іншим, усі з розривними, - напарник потягся й позіхнув. - Велика рідкість, ручна робота можна сказати. З мертвяка зняв. Схоже, найманець був.

- Найманець з «калашом»? - Засумнівався Філ.

- А що? Гадаєш, вони всі з просунутими стволами ходять? «Калаш», між іншим, якщо сім-шістдесят і дві да з особливими патронами - найуніверсальніша машинка.

- Сінокосарка, - хмикнув Філ. - Точності ніякої, особливо у твого, вкороченого. І набої, що саморобні, що заводські, - чухня, на кожному десятому осічка.

- Авжеж, куди вже нам проти вашої Італії! - Мотя ображено пирхнув. - Коротше, Філ, не нагнітай. Допоможу, так і бути. Зранку. Гаразд? А зараз дай здрімнути, раз вже не наливаєш.

Мотя сунув п'ятірню за воріт і з задоволенням почухав натерте лямкою рюкзака плече. Філ хотів щось відповісти напарникові, але раптом різко підвівся і потягнувся до зброї. Мотя теж нашорошився і завмер в безглуздій позі - рука за коміром. Обидва повільно обернулися приблизно в один бік й втупилися в темряву. Роздивитися вони нічого не змогли, але цього й не треба було. Сталкери прислухалися.

З південного заходу, приблизно з боку Старої Красниці або Буряковки, накочувалася хвиля нових, нехарактерних для дощовитої ночі звуків. На зміну шерехам і шепотам прийшли виразний тупіт і гарчання, а шум дощу і шелест листя потонули в невиразному мимренні і сопінні, що видається явно не людьми, але і не тваринами.

Мотя насилу вивільнив вологу кінцівку з-під каптура, встав і порившись в рюкзаку, витяг армійський прилад нічного бачення. Майже згасле багаття не заважало приладу працювати, і сталкер відмінно розглянув джерело какофонії, що порушила стандартний нічний "саундтрек". Огинаючи гаснуче вогнище і слідуючи строго в одному напрямі, повз завмерлих старателів, йшли десятки, а може і сотні істот. Серед них було чимало людей(або ж це були зомбі, але в будь-якому випадку двоногі), хоча основну масу живої хвилі, яка рухається кудись до центру Зони, складали всілякі мутанти.

Видовище було моторошнуватим і малозрозумілим навіть для досвідченого ходака в Зону, і цьому були дві причини. По-перше, пересувались істоти ніби зачаровані, дивлячись строго вперед і не звертаючи уваги навіть на заклятих ворогів, що частенько чвалали поруч, на відстані одного стрибка.

Наприклад, буквально в метрі від вогнища пошкандибав на чотирьох кінцівках снорк, який, усупереч своїй звичайній поведінці, не винюхував землю і не підстрибував, ніби кішка під струмом. Мотя абияк застебнув ремінець ноктоскопа, зафіксувавши прилад на голові, і підняв улюблений(нехай і міцно "поюзаний") "АКСУ", готуючись до бійки, але мутант навіть не повів вухом, немов сталкера не існувало. У точності так само, тобто ніяк, відреагував на очманілих старателів кабан, який пройшов майже по п'ятах снорка, а трохи лівіше розтрусила ціла зграя сліпих псів - тварюк зазвичай дуже агресивних, але зараз якихось прибитих та скавчащих, як новонароджені цуценята.

Усе це не вкладалося в звичні межі, але ще більш дивною виглядала друга обставина. Ніхто з мігруючих істот навіть не намагався обігнути аномалії, котрі ніби за замовленням, в множині розташувалися на невидимій "міграційній стежці". Мотя чудово бачив, як декількох сліпих псів, що чули зазвичай будь-які пастки, затягнуло у "вирву", а жахливого псевдогіганта, що чвалав на нетвердих ногах, розкрутила та порвала в дрібні клапті "карусель".

У повному подиві Мотя обернувся до товариша і виявив, що той теж начепив "нічні окуляри", але дивиться не убік прикордоння Зони, а вслід мутантам.

- Ти щось розумієш? - хрипко запитав напарник, відчувши Мотін погляд.

- Я... ну, наче... ні, - зізнався Мотя. - Але взагалі-то. Викид скоро. Це ж тепер, як по годиннику, раз на тиждень. Може, в цьому справа, поспішають по норах.

- Тоді пересувались би до периферії, - Філ похитав головою. - Ці до Старих Шепеличів тягнуться, а можливо, у Кошаровку або прямо в Прип'ять.

- Може, це Заклик? - висунув нову версію напарник. - Пам'ятаєш, на базі казали? Не пам'ятаю, хто. здається, Рябий. Ну, що нова аномалія з'явилася. Заклик. Хто кличе і навіщо - невідомо, але волю втрачають навіть контролери та крокують на цей бісів заклик, як ті щури на дудочку.

- Це того Рябого вигадка, - неголосно заперечив Філ, нарешті обернувшись до Моті. - А Пал Палич сказав, що цей Заклик особливо потужний контролер видає. Проник в Прип'ять, засів там в "Енергетиці" і сурмить "загальний збір". А Зона цей заклик посилює. Або, можливо, контролери навчилися "хором" свідомість нам туманити та...

Філ затнувся, обірвавши фразу, і знову втупився в темряву.

- Нам? - Мотя негативно похитав головою. - Заклик не лише на людей діє. Ось, дивись, навіть щури з вовками на нього потягнулися. Я вважаю, це заклик Моноліту.

- Сектантська маячня, - пробурмотів Філ, присідаючи та намацувавши свій рюкзак. - Ці "монолітовці" все на світі ладні на свою цеглину списати. Будь-який феномен у будь-якій точці земної кулі.

- Чого земної? - Мотя стягнув окуляри і втер з лоба піт.

- Кулі, - майже без інтонацій повторив напарник.

- А-а, - Мотя відчув, що ціпеніє, як після великої дози транквілізатора. Намагаючись прогнати мару, він похитав головою, але заціпеніння не пройшло. - Щось мені ніяково, Філ. Може, звалимо звідси, поки не пізно?

- Хоча, не виключено, що сектанти мають рацію, і Моноліт дійсно має особливі властивості, - пробурмотів собі під ніс Філ. - Або це сама Зона. кличе. Так чи інакше, важливо інше - ті хто пішли на Заклик не повертаються. Так, Мотя, йдемо звідси, доки не пізно. Життя для сталкера - це рух... чи навпаки... не важливо. Йдемо.

Він закинув на плече рюкзак, поклав на згин ліктя дробовик і рішуче зробив крок проти руху дивної хвилі мігрантів. Зробив всього один крок. Потім різко розвернувся кругом і почвалав разом з усіма. Мотя розкрив рот, щоб гукнути товариша, але чомусь не зміг видавити з себе ані звуку - до горла несподівано підкотив клубок, ніби від образи або нападу несвідомого страху. Наступної секунди по тілу немов пробіг електричний розряд, сталкера добряче струсило, і ноги самі понесли його слідом за напарником.

- Стій, Філ! - нарешті зумів впоратися з нервовим спазмом Мотя. - не Можна туди, пропадемо!

- Якщо в річку не затягне, виберемося, - процідив, не обертаючись, товариш.

- Стривай! - Мотя схопив друга за рукав. - Йди за мною! Мене не так сильно плющить, у мене ж повний комплект артефактів на поясі! "Морських їжаків" аж дві штуки. Захистять від будь-яких напастей нас обох, якщо будемо іти поруч. Від Заклику також... мабуть. Удвох ми виберемось!

- Порожня витівка, Мотя, - Філ перевів скляний погляд на друга і посміхнувся одними губами, без очей. Виглядало це гірше, ніж вищир зомбі. - Вляпалися ми. Факт.

- Нічого ми не вляпалися! - Мотя озирнувся в марній спробі знайти щось на кшталт якоря, щось що здатне розвіяти мару і надати напарникам сили, щоб здолати Заклик. Спочатку він нічого не виявив, але через кілька секунд його погляд наткнувся на постать в темному балахоні, яка впевнено крокувала «проти течії».

Невідома людина пройшла метрів за п'ятдесят від сталкерів, тепер вони бачили тільки його спину, але це не завадило їм розгледіти, наскільки серйозно екіпірований непіддатливий Заклику ходок. За спиною у людини в довгому плащі висів ранець старого американського вогнемету, не такого потужного, як радянський «ЛПО-50», але натомість і не такого важкого та більш економічного. Його боєкомплект становив сім півтора літрових пострілів, проти трьох, по три літри з гаком, у «ЛПО-50». В руках вогнеметник стискав одразу кілька «безшумних» пістолетів, які почергово пускав у хід, коли загальмовані мутанти що бредуть назустріч не бажали уступати йому дорогу.

- Ось, дивись, - Мотя змусив друга обернутися. - Йде ж своїм шляхом людина - і нічого! І ми підемо! Струснись тільки, Філ!

- Не можу, - Філ безвладно опустив руки та втупився в землю. - Не можу.

- Струснись! - Мотя сильно ляснув його по щоці, схопив за підборіддя і змусив знову подивитися услід людині що йде своєю дорогою, - Он туди нам треба, в Речицю, а не до центру. Туди!

Незнайомець тим часом порівнявся з остовом вантажівки, метрах в ста від згаслого багаття сталкерів, та зупинився, явно збираючись «розкурити» свій вогнемет.

- Ми за ним, як за криголамом, пройдемо! - Прошепотів Мотя. - Ти тільки постарайся, Філ!

- Ні, пусти! - Напарник спробував вирватися, але Мотя тримав міцно.

- Ти бачиш? - Мотя хотів знову поставити людину з вогнеметом в приклад, але затнувся.

Нічну темряву розірвала затяжна горизонтальна блискавка. Вогненний струмінь заповнив залишки кабіни вантажівки пекельним полум'ям, в якому вгадувалися як корчаться людські силуети. Незнайомець припинив палити, нахилився та підняв з землі якесь спорядження. Здалеку було важко зрозуміти, що це, але Моті здалося, що підсумки для артефактів. Причому повні хабара.

У принципі, ця варварська розправа в Зоні виглядала майже нормально. Вогнеметник занапастив декількох сталкерів, а може, бандитів, і забрав їх видобуток. У Зоні така поведінка була в порядку речей. Але навряд Мотя так вирішив, ситуація різко змінилася. Незнайомець пов'язав всі підсумки в один вузол та кинув в палаючу кабіну. Можна було не сумніватися, що згорять трофеї дотла.

Більше ставити його в приклад і називати «рятувальним криголамом» Моті не хотілося. Пришелепуваті - гірше мутантів, з ними краще не зв'язуватися, це один з головних законів Зони. Сталкер відпустив товариша і важко зітхнув. Відступати було нікуди, а чинити опір Заклику майже не лишилось сил. Залишки волі стрімко випаровувалися, незважаючи на підтримку та захист артефактів.

- Що ж він робить ... варвар ... - Мотя втупився осклянілим поглядом на силует незнайомця, що коливається в відсвітах ланцюжка невеликих багать, які утворилися після вогняного «шоу». - Такі гроші ... втрачає.

- Сталкери втрачають, - з помітним запізненням додав товариш. - І вже не перший день. Я знаю, хто цей вогнеметник. Це Смокер. Після Стрілка самий найбільш мутний тип у Зоні. За його шкуру торгаші гарну ціну призначили.

- Ну, йди, спробуй, здобудь цю шкуру, - понуро промовив Мотя. - Своєю позбудешся на раз. Запальничку його бачив?

- Я б упорався, але ... - Філ похитав головою. - Не можу. Не до того. Цей ... Заклик. Тягне. Йдемо, або мене зараз виверне навиворіт.

- Мене теж корчить, - зізнався напарник. - Чорт забирай, Філ, ми згинемо, якщо підемо далі!

- Знаю, - напарник відповів байдуже, як робот. - Мені все одно. Я піду.

- А цьому ... Смокеру ... все дарма, - Мотя зітхнув. - Щастить навіженим.

- Все одно. - Філ перечепився на рівному місці, впав на одне коліно, підвівся, використовуючи дорогий італійський дробовик SPAS-12, як звичайну милицю, і знову побрів у напрямку далеких руїн Ново-Шепеличів, північно-західної околиці мертвого міста Прип'ять - центру Зони.

- Може, і все одно, але я піду першим, - сказав Мотя і, знявши рюкзак, пішов в трьох кроках перед товаришем.

- Все не має сенсу, - ледь чутно прошепотів Філ. - Хто піде першим, не важливо. Ані Заклик, ані смерть цим не обдуриш.

Пройшовши сотню метрів, він одчепив і кинув підсумок з мізерним уловом артефактів, скинув рюкзак, а потім, абсолютно без жалю, кинув і рушницю.

Басовитий, на межі сприйняття, Заклик одночасно лякав та вабив. Поєднання несвідомого жаху та недоречного захвату, на кшталт ейфорії від передчуття великої удачі, створювало відчуття нереальності того, що відбувається. Так не могло бути, але так було. Залишки розважливості намагалися отверезити старателя, який втрачає над собою контроль, та все було марно.

З кожним кроком, з кожним метром, який наближає Філа до міських руїн, загадковий Заклик ставав наполегливіше та, здавалося, більш об'ємним. Він заповнював не лише весь простір навколо, а й проникав у кожну клітину тіла, зачіпав кожен нерв, кожен нейрон, через що рухи ставали скутими та невпевненими, немов у зомбі, а воля і розум остаточно розчинялися в моторошнуватому, але мелодійному морі низького звуку. Старатель йшов, більше не думаючи про смертельну небезпеку що чекає попереду, не маючи ніяких почуттів, крім важкого, як бетонна плита, страху і згубного бажання скоріше дістатися до невідомого джерела Заклику. І цьому бажанню не могло перешкодити ніщо. Навіть давній страх Філа перед «Каруселлю», яка монотонно кружляє в досвітніх сутінках.

Філ на мить запанікував, але клята байдужість безжально розтоптала рятівну в даному випадку паніку, а Заклик продовжував тягнути вперед, прямо в смертельно небезпечну аномалію.

Філ тужливо поглянув на сутулу спину напарника, який плентав попереду і трохи правіше. Мотін маршрут пролягав буквально в трьох метрах від умовної риси, зробивши крок за яку людина ризикувала миттєво загинути. Невидимий, але потужний вихор розкручував і рвав жертви на частини, розкидаючи навкруги лише дрібні клапті нещасних. Візьми Мотя трохи лівіше, і йому точно стало б не до клятого Заклику. Проте напарник йшов, де йшов. До того ж у нього в підсумку лежав далеко не один цінний артефакт. Була там, окрім "Їжаків" і "Душі", ще і "Нічна зірка", яка серйозно ослабляє тяжіння аномалій, на зразок цієї самої "Каруселі". Так що зараз Філу слід було турбуватися не про товариша, а про себе. Його-то маршрут якраз пролягав "де потрібно". Тобто, навпаки, де не слідує, точнісінько через центр вихору.

Філ спробував зупинитися, але тіло не послухалося. Ноги уперто несли назустріч загибелі. Тій самій, яку він передчував, ніби потворний мутант "карлик", із самого початку, з першого походу в Зону.

Старатель зібрав в кулак усю волю, стиснув зуби і спробував змінити маршрут, узяти хоч би на декілька метрів правіше, але воля перетворилася на уявну воду, просочилася крізь пальці, і Філ продовжив свій шлях строго по прямій.

Дуже скоро похмура мелодія Заклику зазвучала для Філа по-новому. Тепер в ній виразно чулися варіації на тему похоронного маршу. Але сталкера це вже не хвилювало. Усе те, що відбувається здавалося йому сном.

До "Каруселі" залишалися лічені кроки, коли ходак востаннє опритомнів, мимоволі примружився і спробував закричати, але жах здавив горлянку, і Філ лише ледве чутно захрипів...

...Мотя так і не зрозумів, що змусило його на мить виринути з розчинювальної, як кислота, мелодії Заклику. Чи то це був чийсь хрипкий стогін, чи то виразне, ніби передане сильним псионіком відчуття біди. Пройшовши з десяток кроків, він обернувся і обвів байдужим поглядом місцевість. Філа позаду не було. Були тільки сутінки, тіні тих, які бредуть паралельними курсами зачарованих Закликом мутантів і майже поруч, позаду і трохи лівіше, ледве помітний пиловий вихор, що означає "Карусель".

"Передчуття, на жаль, було вірним. - Мотя струсив з плеча якийсь кривавий клапоть. - Шкода Філа. Хоча, можливо, це кращий варіант. Адже невідомо, що чекає мене там, у джерела Заклику. Можливо, щось вдесятеро страшніше! А "Карусель" - це швидко і безболісно. Раз - і готово. Легка смерть".

Він знову поглянув вперед і мимоволі підняв очі вище за горизонт, до сірого уранішнього неба. У свинцевій хмарності на декілька секунд утворився маленький просвіт, і сталкер побачив шматочок синього, з червонястим світанковим кантом неба.

"Останній світанок, - сталкер опустив погляд до землі. - Ранок останнього дня. А чи варто було воно того? Напевно, варто. А якщо і ні - тепер пізно гадати. Заклик все пояснить. про все розповість. а потім уб'є. І буде правий".

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/53584/231283

Переводчики: atlantix, yuliawinchester