Готовый перевод Смерть сквозь оптический прицел. / Смерть крізь оптичний приціл.: Глава первая - Призывная повестка

Вересень, 1937

Того дня я, як завжди, був у булочній, що належала нашій родині. Разом зі мною там працювали моя мати Ганна і моя вагітна дружина Інгрід.

Нам з Інгрід було обом по вісімнадцять років. Ми одружилися всього двома місяцями раніше.

Я допомагав моїй матері вести справи в булочній вже кілька років, і, коли я подорослішав, це стало нашою спільною сімейною справою. Мати була рада, що частину її турбот я переклав на свої плечі.

До булочної увійшли дві літні жінки. Вони довго розглядали різні тістечка та печиво, тихо обговорюючи між собою, що їм краще купити. Врешті-решт вони визначилися з вибором і зробили покупку. На виході їм послужливо притримав двері листоноша, що прямував до нас.

- Я приніс тобі призовну повістку, Гюнтер, - сказав він увійшовши.

Почувши ці слова, я відчув, що в одну мить моє життя круто змінилось.

Я знав, що ще два роки тому в Німеччині був відновлений ​​загальний військовий обов'язок, але ставився до цього якось відсторонено, не уявляючи, що це торкнеться мене самого.

Листоноша простягнув мені маленький жовтий конверт, на якому було надруковано моє ім'я й адреса.

- Спасибі, Вальтер, - сказав я й простягнув йому тістечко. - Пригощайся.

Взявши тістечко, листоноша посміхнувся:

- Дякую, Гюнтер, - піднявши капелюха, він попрощався з моєю матір'ю та Інгрід і вийшов з булочної.

Обличчя моєї матері відразу стало дуже стурбованим, вона подивилася на мене з тривогою.

- Мамо, все буде добре, - я спробував заспокоїти її і примусив себе посміхнутися.

- Твій батько загинув на війні, - зітхнула вона.

- Але ми зараз ні з ким не воюємо, - заперечив я.

Розкривши конверт, я почав читати повістку. В ній повідомлялося, що в триденний термін я повинен з'явитися на призовний пункт і що, якщо я не зроблю цього, мене чекає арешт.

Крім того, у повістці було вказано адресу мого призовного пункту, який, як виявилося, знаходився в декількох кілометрах від нашої булочної.

Три наступні дні пролетіли дуже швидко. Весь цей час мати без кінця давала мені різноманітні поради, які, як думала вона, могли допомогти мені уникнути армійської служби:

- Скажи їм, що ти тільки-но одружився. Скажи їм, що у тебе ось-ось народиться дитина ...

Втім, сама вона дуже боялася, що жоден з цих доводів нічого не змінить. І мати кілька разів за ці три дні повторювала мені:

- Гюнтер, прошу тебе, не намагайся вдавати з себе сміливця, якщо коли-небудь опинишся на війні. Твій батько був сміливцем, і його немає з нами. А ти повинен повернутися додому цілим і неушкодженим.

Інгрід передалися тривоги моєї матері. Одного вечора, коли ми були вдвох, її обличчя стало дуже серйозним і сумним. Вона сказала, ледь стримуючи сльози:

- Пообіцяй мені, що ти повернешся, Гюнтер.

- Звичайно, повернуся! - Відповів я з напускною веселістю. - Але тоді вже й ти теж пообіцяй, що будеш мене чекати.

Вона пообіцяла і піднесла мою руку до свого живота:

- Скажи нашій дитині, що ти обов'язково повернешся.

Я поцілував Інгрід в живіт і посміхнувшись вимовив, звертаючись до того, хто був усередині:

- Малюк, це говорить тобі твій тато. Я обіцяю вам з мамою, що я повернусь. Ми знову будемо разом, і все у нас буде добре!

Інгрід проводжала мене до самого призовного пункту. Коли я підійшов туди, я побачив довгу чергу з молодих людей. Деякі з них стояли зі своїми дружинами, подругами і матерями. В натовпі було навіть кілька маленьких дітей, яких привели проводити батьків.

Я встав в чергу. Інгрід не хотіла йти і стискала мою руку.

- Не хвилюйся, нас, швидше за все, просто відправлять охороняти кордон, - справив я, не вірячи до кінця в правдивість своїх слів.

У ті дні багато хто передчували, що Німеччину чекають важкі випробування. Життя в країні круто перемінилося всього за кілька останніх років. З приходом Гітлера до влади в 1933 році почалося насадження нацистської ідеології.

Незгода з правлячим режимом поступово придушувалося все жорсткіше і жорсткіше. Зрештою дійшло до того, що навіть безневинний жарт про Гітлера або його партію міг призвести до арешту.

Втім, я сам був занадто молодий тоді, щоб замислюватися про такі речі. Єдине, мені кинулося в очі, що приблизно за два роки до того, як я отримав призовну повістку, нашу булочну перестали відвідувати кілька євреїв, які колись були постійними клієнтами. Але в ту пору я не надав цьому особливого значення. Можливо, цим людям вдалося втекти з країни, або ж їх спіткала набагато гірша доля.

Я сам ніколи не був нацистом. Але добре пам'ятаю, що до середини тридцятих років німецький народ розділився на їх прихильників і тих, кому залишалося тільки мовчати і боятися. Нацисти були повсюди. Навіть близько призовного пункту декілька з них походжали в чорних сорочках зі свастикою на рукаві і роздавали пропагандистські листівки. Коли одну з них протягнули мені, я взяв її, ввічливо посміхнувшись. Мені були не потрібні зайві проблеми.

Незабаром надійшла моя черга. Я міцно обійняв дружину:

— Інгрід, все буде добре! Я незабаром повернусь, вір мені!

Вона ледве не розплакалась і в котре сказала, що дуже кохає мене і буде чекати. Ми поцілувались, і я увійшов в коридор пункту призиву. Інгрід дивилася мені услід, але двері були на пружині і закрилися відразу, як тільки я увійшов.

В коридорі теж була черга, яка вела до масивного столу. Над столом здіймався огрядний сержант. Він забирав у призовників повістки і задавав кожному з них низку формальних запитань.

Коли я нарешті опинився біля стола, сержант запитав у мене моє ім'я, адресу, вік, вагу тощо. Ставлячи запитання, він не робив пауз. Його голос лунав монотонно, а обличчя нічого не виказувало. Він навіть здався мені не людиною, а деякою машиною.

Все що відбувалось далі також нагадувало конвеєр. В наступній великій кімнаті ми пройшли медкомісію, по черзі переходячи від одного лікаря до іншого. Після цього ще один сержант простягнув мені на підпис документ, відповідно з яким я призивався до армії на чотири роки. Мені нічого не залишалось, крім того, що поставити свій підпис.

Незабаром після цього кожному з нас були видані особисті солдатські книжки, які ми повинні були постійно носити з собою. Крім того, ми отримали спеціальні бланки, в яких кожен з нас повинен був вказати імена та адреси найближчих родичів, а також написати, чим він займався в попередні роки і якими навичками володіє. Виходячи з цього потім визначалася наша військова спеціальність.

Мені не спало на думку нічого кращого, ніж написати, що я працював у булочній, а також що я володію навичками влучної стрільби. Стріляти з гвинтівки я навчився ще у шкільному гуртку. Викладач казав, що я є найвлучнішим хлопчиком з усіх, з ким йому доводилось займатися. І це справді було так.

Коли ми заповнили всі папери, нас вишукали надворі за призовним пунктом. Там вже стояли армійські вантажівки. Ми завантажились до них, і нас відвезли до вокзалу. Згодом ми вже сиділи у потязі, який віз нас далі від рідного Гамбурга.
Втім, наша поїздка тривала лише кілька годин. А потім ми вивантажились на станції, де на нас знову чекали армійські вантажівки.

Вже починало сутеніти, коли ми приїхали до тренувального табору. Нас вишукали на плацу перед казармами. Сержант Краусс, який у подальшому відповідав за нашу підготовку, виголосив промову, загальний зміст якої зводився до того, що він зробить із нас справжніх бійців, які будуть захищати інтересів Німеччини, фюрера і народу. Після цього нас розмістили у казармах, де ми мали жити протягом трьох наступних місяців.

... Наступного дня нам видали уніформу. До неї входила сіро-зелена польова куртка, сірі штани, високі чоботи до коліна і овальний солдатський медальйон, що складався з двох половинок. Медальйон треба було носити на ланцюжку на шиї. Окрім того, ми отримали ремені і каски.

Погони моєї польової куртки були чисті, без нашивок, як і належить у рядових. На куртці було дві зовнішніх кишені і одна внутрішня, зроблена спеціально, аби кожен з нас міг покласти до неї свою особисту солдатську книжку, що я одразу і зробив.

На блясі мого ременя був напис: "З нами Бог!". Окрім цього, на ремені розміщувались три патронні сумки, до кожної з яких входило по десять патронів. Також на ремені, з лівого боку, біля спини я мав носити складану піхотну лопатку, яку мені видали. До того ж мені видали речовий мішок, фляжку і жерстяний кухоль. Загалом, все як годитися.

Але було серед речей і те, що спершу здалося мені цілком непотрібним - протигаз, фільтри до нього і таблетки, які треба було приймати у разі газової атаки. Навіщо все це потрібно в мирний час? На мить я пригадав остороги моєї матері.

Але незабаром всі погані думки вилетіли у мене з голови. Молодість є молодість.

Ось що мені не сподобалося по-справжньому, так це армійська стрижка. Я, звичайно, і сам любив постригтися коротко. Але нас, новобранців, постригли практично зовсім наголо.

Подальше моє життя в тренувальному таборі складалося з нескінченних марш-кидків на значні відстані, в тому числі і з повною викладкою, різноманітних фізичних вправ, теоретичної підготовки та занять на стрільбищі.

Наш сержант практично відразу помітив, що я стріляю дуже влучно, і через деякий час він сказав мені, що після базової підготовки мене направлять в снайперську школу.

У нашому взводі виявилось двоє хлопців, разом із якими я навчався в початковій школі. Це були Антон Келлер і Міхаель Гауе. В школі ми не особливо товаришували, але в тренувальному таборі відразу стали друзями.

Міхаель, як і я, зарекомендував себе дуже влучним стрільцем. Подібно до мене, він був середньої тілобудови, витривалим, швидким. Його погляд завжди був зосередженим і серйозним.

Антон виглядав повною його протилежністю - блакитноокий блондин, двометрове здоровило, який до армії займався боротьбою та боксом. Посмішка ніколи не сходила з його обличчя, він дуже любив посміятись, для цього йому достатньо було почути найменший жарт. Точно так само, жартуючи, він здійснював виснажливі марші з повною викладкою та виконував найважчі фізичні вправи.

Звісно, Антон стріляв значно гірше, ніж ми. Але нам із Міхаелем дуже хотілось, щоб його теж зарахували в снайперську школу, і ми всіляко намагались допомогти йому оволодіти вмінням влучної стрільби. Врешті-решт через кілька тижнів результату було досягнуто. Антон влучав у цілі так само гірше, ніж ми з Міхаелем, але набагато краще, ніж інші. І сержант сказав, що Антона теж буде зараховано в снайперську школу.

У ході базової підготовки нас навчали орієнтуванню на місцевості, застосуванню різних видів зброї, а також тому, як правильно рити окопи, протистояти танкам і що робити у випадку газової атаки.

За час підготовки ми вчились кидати гранати, стріляти з карабіна К98к, гвинтівкового гранатомета, 80-міліметрового міномета.

Карабін «Mauser К98» був досить тяжким. Він мав вагу близько чотирьох кілограмів. Нам, новобранцям, після багатокілометрових маршів здавалось, що на плечі у кожного з нас висить просто немислимий тягар. Зате цей карабін був обладнаний магазином на 5 патронів.

Двотижнева відпустка пройшла карколомно швидко. І я знову прощався з матір'ю і Інгрід, знову сідав на черговий потяг. На цей раз місцем мого призначення була військова база під Берліном. Там я і провів кілька наступних місяців.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/35672/126654

Переводчики: PurplePand, Stelavento, Outbreak_m, Anatol_y