Готовый перевод Смерть сквозь оптический прицел. / Смерть крізь оптичний приціл.: Глава третья - Вторжение в Польшу

Вересень, 1939.

Наша колона стояла приблизно в двадцяти кілометрів від польського кордону. Рівно і чотири часа ранку ми розпочали рухатись в сторону Польщи. Сидя у вантажівці, ми жартували про те, наскільки ретиво поляки будуть салютувати і кричати №Хайль Гітлер!". Але через деякий час я замітив, що лице сержанта Бергера (на цей раз він їхав разом з нами в кузові вантажівки) виглядає не так безхлопотним, як наший настрій.

Це вселило в мене неприємні побоювання. Через деякий час ми почули десь в повітрі рев моторів.

- Це польські літаки, - сухо пояснив сержант.

- А що, у них ще і літаки є? - здивувався Антон, продовжуючи безхлопотно посміхатись.

Міхаель був настроєний оптимістично. А мені якось не по собі стало. Але тим не більше я умів тримати себе в руках. А одного з наших снайперів вдргу паніка охопила ні з того, ні з сього. Він навіть вскочив зі свого місця, потім знову сів. Я тоді обумав, що сержант Бергер зараз на нього закричить. Але це, звісно, ні до чого доброго не привело б. А сержант наший був стрельним горобцем, він сказав:

- Це добре, що хоть когось ыз нас захоплює страх. Старх допоможе вам бути обережними та збереже вам життя, якщо все піде не так добре, як раніше. Тільки не забувайте, що боягузи помирають першими. Контролюйте свій страх.

Можливо, слова серданта Бергер була і не настільки пафосною, але загальний зміст сказаного був саме таким і я запам'ятав його слова саме так. І знаєте, це дуже допомогло мені у всіх наступних боях.

Тим не більше більшість з нас тоді не придало значення слів сержанта. Ми їхали в Польщу, щоб стати переможцями. У вантажівці знову лунали жарти.

В 4.50 ми перейшли річку Одру, пповз якої проходив польський кордон. Попереду нас йшли танки, за нами тягнулись інші дивізії. Звізно, із вантажівки я не міг навіть приблизно оцінити численність військ. Але рев моторів нашої техніки був дуже сильним, і у мене з'явилось відчуття, що проти Польщі кинені значно бульш серьозніші сили, чим при вторгенні в Чехословаччину.

Коли ми пересікали кордон, я подумав про те, що зараз поляки відкриють вогонь. Але цього не трапилось. Чи то вони не чекали нас, чи то не збирались противитись.

Тиша, заглушалась тільки ревом моторів, здавалась безкінечною. Я не знаю, скільки це продовжувалось. Можливо, годину, а можливо, і дві. Але потім раптом десь вдалині пролунали гарматні залпи і постріли із стрілецької зброї.

- Поляки скоро замість "Отче наш" будуть повторювати "Хайль Гітлер!" - Антон запнувся, лиш устигнувши договорити свій жарт.

Грохіт вистрілів та взривів лунали все ближче. Не встигли ми опам'ятатись, як сержант Бергер закричав приказ:

- Усім на вихід! Відкрити вогонь по поляках.

Ми розпочали випригувати з вантажівки. Ранок тільки починався Але і в півсутінках я зміг роздивитсь поляків, які вели вогонь по нашій колоні. Вони використовували як прикриття нерівності місцини, дерева та кілька крестянських домів, які знаходились поблизу.

Поляків було дуже багато, але, напевно, наша поява застала їх зненацька, і тому вони не встигли навіть вирити окопи. У них тільки і було що кілька викопаних нашвидку пулеметні ячейки. Тут потрібно сказати, що крім стрілкової зброї у ворогів були кулемети та легкі протитанкові пушки.

Але що саме цікаве, позаду основних сил поляків я замітив багато людей на конях. Ще коли ми їхали у вантаживці, сержант говорив нам, що у поляків є кавалерія, яка вважається у нам елітним родом військ.

Людей на конях було дуже багато. Можливо, цілий кавалерийський полк. Але вони в нерішимості стояли на місці і не сішили йти в атаку. Я думав про це у наслідку: а що ще вони могли зробити? Кидатись з шаблями на танки було би смішно. У нас, звісно, ходила така байка, ніби польські улани пробували з шаблями нашу бронитехніку атакувати. Але, мені здається, це всього лиш байка, я сам ні разу такого не бачив.

Тим не більше польська піхота вела по нас дуже цільний вогонь. Їх кулемети не замовкали, їх пушки суміли підбити два чи три наших танка.

Нам прийшлось ховатись за нашою бронетехнікою. Це спасло не всіх. І вже лунали крики ранених німецьких бійців. Звісно, з'явились і перші убиті. Я не думав про це. Я навіть забув про те, що я снайпер. Я просто безпорядковано стріляв в сторону поляків. Те саме робили і остальні хлопці із мого взводу.

Так продовжувалось кілька хвилин, поки сержант Бергр не закричав на нас:

- Ви снайпери чт хто? А ну знищіть польських кулеметчиків!

Почувши такий покрик, я відразу прийшов до тями. Через мить в перехресті мого риціла з'явився чоловік, стрилявший по нас з кулемета. Я нажав на спусковий крючок. Крізь оптичний приціл я побачив, що до перемеженого мною поляка підскочив ще один солдат, а другий поляк заняв місце павшого торавища, щоб замість нього вести вогонь з кулемету. Цього не можна було допустити, і мені нічого не залишалось робити, як передьоргнути затвор та знову нажати на спусковй крючок.

Так продовжувалось ще декілька разів. У мене єдиного у взводі був оптичний приціл, яким можна було вбивати ворогів на такій відстані у сутінках. Я вперше у житті убивав живих людей. Але я не думав про це. Наступною моєю цілью стали артилеристи, які стреляли з протитанкової зброї по нашій бронетехніці. Першому я попав точно у грудну клітку, а потім вбив ще декількох із них . А ще через 10-15 хвилин бій затих. Наші танки зробили свою справу, вони підійшли найближче до позицій ворога, та поляки почали утікати.

- Ми перемогли! - кричали хлопці із мого взводу.

А мене рвало, я думав про те, що вперше в житті від моєї руки померли люди. До мене підійшов сержант Бергер. Він сказав:

- Добре, Гюнтер, ти повинен був пройти через це. Двадцять років тому мене такоє рвало, коли я вперше вбив людину. Але ти врятутвав своїх друзів. Запам'ятай, якщо ти ожалієш ворога, це може коштувати життя твого друга або навіть твого самого. Ти ж навіть не за Гітлера воюєш, не за Германію, а за своїх друзів та за самого себе, - остані слова сержант Бюргер прошепотів, так що я був єдиним, хто міг їх почути.

Знаєте, я потім не раз думав про це під час війни та після неї. Я впевнений, що він був правий.

За час бою мої друзі Антон та Міхаель також суміли підстрелити декількох поляків. Але вони пережили це легше, тим більше вони зуміли вбити все таки меньше людей, ніж я. А я один тільки вбв 5 чи 6 людей, ну і ранив, напевно не меньше. На обличчях Антона і Міхаеля була розсіяність, але не більше того. В моєму взводі всі залишились живі, але декілька з наших хлопців були ранені. Біля ним відразу ж заметушились медики.

- А ви допоможете раненим полякам? - задав я наївне питання.

- Вибач, хлопче, але твої поляки уж на твоїй совісті будуть! Нам приказали допомагати тільки німцям, - ухмильнувся мені один з медиків. Видно, він вже почув, що я проявив особливу міткість у цьому бою.

Мене знову затошнило, але я стримався. Біля мене стояв Міхаель. Подивившись на нього, я зрозумів, що його теж порокобили слова медика. Але Міхаель мовчав.

Одумувати те що сталось було ніколи. Пролунав приказ переслідувати відступаючих поляків. Ми подались уперед, переступаючи через тіла наших товаришів. Деякі з поляків були ще живі і не переставали стогнати. Ми з Міхаелем чуть не спіткнулись о тіло польського солдата, який істошно кричав, залишившись без обох ніг.

- Йому ніхто не допоможе, він буде довго мучитись, тихо сказав Міхаель та наставив на поляка гвинтівку.

Після декількох секунд колибань Міхаель вистрелив. Мене знову стошнило. Але в тій ситуації поступок Міхаеля був дійсно виявленням милосердя. Подивившись на нього, я побачив, що Міхаель весь трясеться.

Наші танки гнали польську кавалері. та залишки піхоти до самого пригороду Калица. При цьому кулемети танків не замовкали. Ми слідували за танками і також періодично робили вистріли. Час від часу який-небудь відряд відступающих поляків займав по дорозі більш менш зручні для оборони позиції, і тоді зав'язався короткий бій. Але вони були приречені. Вони нічого не могли зробити проти лавини наших танків. В результаті всю нашу дорогу до Калицу було всіяно трупами коней та людей. На краю ми получили приказ зупинитись. Тут я почув рев літаків. Наші бомбардовщики летіли бомбити місто.

Поговоривши із нашим лейтенантом, сержант Бергер сказав нам:

- Мужики, тепер ви можете віддихнути, поки наша авіація кінцево не знищить польську артилерію у підвеній частині міста, - він усміхнувся. - Ви заслужили хотя би короткий відпочинок.

Ми всі усілись прямо на траву. Однак наший сержант не хотів, щоб у поляків був хоть маленький шанс застати нас врасплох. Тому чотирьох із нас він виставив в патруль. Я виявився у числі тієї четвірки. Ми устроїлись за валуном на невеликому горбку, який знаходився поруч з місцем, де розположився взвод. У бінокль мені було відміно видно пригород Калица. Я роздивлявся одноповерхову будинки, які виглядали меньш добротними ніж у нас у Германії. Щось заставило мене подумати про власний дім, про сім'ю. Моєму сину йшов вже другий рік, а я навіть не бачив, як він робив перші кроки. Я згадав Інгрід. Я знову згадав слова матері про те, що я не повинен бути занадто хоробрим, повинен берегти себе. Все це заставило мене відволіктися від думок та зосередитись на тому, за чим я спостерігав.

Це було самим правильним, якщо я хотів залишитись цілим.

У пригороді Калица не було людей. У небі над містом ще кружляли літаки, грохіт взривів не стухав. Полякам, очевидно, було зовсім не до того, щоб атакувати нас. Я зрозумів, что скоро ми розпочнемо штурмовати місто.

Однак, мабуть, сталась якась заминка. Можливо це було зв'язано з танками, які вийшли із строю. Втім, я можу лиш припускати. Простих солдат не посвящали у подібні речі. Але, так чи інакше, сержант Бергер через деякий час дав нам приказ окоповуватись. При цьому основна частина взводу рила окопи, а четверо людей так же само стояли на караулі на випадок атаки поляків. Ті, хто працював лопатою, періодично мінялись, з тими хто чергував.

Коли все було готово, я розташувався у одному окопі з Антоном і Міхаелем. Ми обгуворювали деталі пережитого бою. Антон не переставав захоплюватись тим, як бистро поляки відступають під натиском нашої техніки. Нас з Міхаелем теж задовольняв подібний розклад, хоч і наший настрій і не був настільки безтурботним.

Через деякий час Антон заговорив про те, який я молодець, що знищив стількох поляків.

- Я вперше в житті вбив живих людей, - тільки і зміг я відповісти на це.

- Потрібно до цього відноситись легше, - сказав Міхаель, хоч і по його обличчю було видно, що він теж відноситься до цього не дуже легко.

Антон почав гаряче переконувати нас:

- Це ж ворожі солдати! Поляки хотіли винищити всіх німців, які жили в Польщі. Ми просто випередили їх.

Після Чехословаччини я вже не надто довіряв подібній пропаганді. Але я не став переконувати Антона. По-перше, це було небезпечно, адже мене міг почути і хтось іще. По-друге, я знав, що моєму товаришу буде, безумовно, легше, якщо він думатиме так, як він думає.

Вранці нас розбудив голос сержанта Бергера.

Сержант перевів погляд на мене й Антона.

- Ну що, хлопці, готуєтесь до першого бою?

Тут заговорив і третій молодий солдат:

- Допоможіть!

- Так, тут солдати Вермахту. Відчини двері та покажись!

- А я вже боявся, що хтось із хитрих поляків навчився нашій мові. Проходь нагору!

Його рукостискання виявилось доволі сильним.

- Можливо, нам варто взяти його протитанкову рушницю? - запропонував я.

У голові промайнуло: "Невже я сам уже звик?"

Протитанкова рушниця насправді виявилась дуже важкою, але я взяв її з собою, як і патрони до неї. Їх у вбитого залишалось цілих дев'ятнадцять. Він встиг зробити лише один постріл.

- Як тебе звуть, єфрейторе? - запитав він.

- Я слухаю вас, сержанте.

- Що? - перепитав я, не усвідомивши відразу сенс його слів.

- Ось наказ про твоє переміщення в 3-тю піхотну дивізію, - сержант простягнув мені жовтий листок паперу.

Мені було важко прощатися з Антоном, Міхаелем і сержантом Бергером. Тим не менш я повинен був поспішати в нову дивізію та докласти про своє прибуття самому командиру роти. Як і слід було очікувати, ним виявився капітан Бідембах.

- А це що за рушниця?

- Масивна річ! - сказав він.

Другий снайпер також потримав рушницю в руках і вигукнув:

- Та ця штука важить кілограмів п'ятнадцять!

- Зате вона пробиває навіть танкову броню, - вставив я.

- А ти що, зібрався знищувати танки? - ще один снайпер розсміявся.

- Ні, але за допомогою цієї рушниці я знищив польського кулеметника, який ховався за мішком із піском.

- Ні. А що з французами й англійцями? - здивувався я.

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/35672/126670

Переводчики: 16lena16, Outbreak_m