Готовый перевод The Goldfinch / Щиглик: 2

Якби вона була жива, все би склалося краще. Коли це сталося, я був дитиною, і хоч лише я сам є виною всьому, що зі мною сталося, коли я втратив її, я втратив здатність бачти орієнтир, що міг би привести мене у якесь щасливіше місце, життя наповнене живими людьми, споріднене з кимось.

Її смерть розділила усе на До і Після. І хоч сумно визнавати це через стільки років, я не знаю нікого, хто б любив мене так як вона.

Усе оживало в її присутності, вона випромінювала чарівне театральне світло навколо себе, і все у її баченні набувало яскравішого ніж зазвичай вигляду - памятаю за кілька тижнів до її смерті, ми вечеряли в маленькому італійському ресторанчику у Вілліджі, і як вона раптово стиснула мій рукав, коли з кухні винесли іменинний торт прекрасний майже до сліз, з запаленими свічками,

слабке коло світла коливається по темній стелі і ось торт поставили сяяти посеред сімейного столу, світло розгладжує зморшки на обличчі старенької жінки, запалює посмішки навколо, офіціанти відходять убік, тримаючи руки за спиною - звичайне день народження, яке можна побачити у недорогих ресторанах за містом, і я впевнений що і не запамятав би цього, якби вона не загинула так швидко одразу потому, та я думав про це знову і знову після її смерті і я неодмінно згадуватиму про це все своє життя: коло окреслене світлом свічок, жива картина буденності, звичайне щастя, що було втрачене, коли я втратив її.

Ще вона була вродлива. Це майже неважливо, та все ж це правда. Коли вона приїхала до Нью-Йорку прямо з Канзасу, вона працювала на пів ставки моделлю, хоч почувалась занадто незручно перед камерою, щоб досягти у цьому справжнього успіху, якщо вона й мала талант, його було не розібрати на записі.

Вона була повністю собою: рідкісною птахою. Я не можу пригадати нікого навіть далеко схожого на неї. У неї було чорне волосся, світла шкіра з веснянками влітку, глибокі сині очі, повні свтла, а у контурі вилиць було таке ексцентричне поєднання давніх племен і Кельтських Присмерків, що деякі люди мали її за ісландку.

Насправді вона була наполовину ірландка, наполовину Черокі, з містечка у Канзасі, біля кордону з Оклахомою, і їй подобалось смішити мене, називаючи себе селючкою, хоч вона була такою ж блискучою, сильною і прекрасною, як арабський скакун.

На нещастя фотографії занадто різко та буквально передавали її екзотичний характер - ластовиння замасковане макіяжем, волосся завязане у хвіст біля шиї, ніби в якогось високородного японця - а що зовсім не проявлялось на плівці, то це її теплота, її радість, непередбачуваність, яку я у ній любив найдужче.

З застиглої непорушності фотографій зрозуміло наскільки вона не довіряла камері, видихаючи повітря грізно, мов тигриця, захищаючи себе від нападу. Та в житті вона була зовсім не такою. Вона рухалась з неймовірною швидкістю, її жести були легкими, раптовими, вона сиділа на краю стільця , ніби струнка і витончена болотна птаха, готова зірватись і полетіти будь-якої миті.

Я любив її парфуми, запах сандалового дерева, грубий і несподіваний, і я любив шурхіт її накрохмаленої сорочки, коли вони нахилялась поцілувати мене у лоб.

І її сміх примушував хотіти покинути щоб ти не робив і побігти за нею по вулиці. Де б вона не йшла, чоловіки вивертали очі, щоб подивитись на неї і часом вони дивились на неї так, що це мене трохи напружувало.

Вона померла з моєї вини. Інші люди завжди трохи зашвидко починали мене переконувати у тому, що це не так, і так, лише дитина, хто ж міг знати, жахлива катастрофа, зла доля, могло статись з будь-ким, це все без сумніву правда і я не вірю жодному слову з цього.

Це сталось в Нью-Йорку, 10-ого квітня, чотирнадцять років тому. (Навіть рука тремтить через цю дату, я змушений натиснути, щоб записати її, просто щоб ручка продовжувала рухатись по паперу. Це мав бути ідеально звичайний день, та тепер він стирчить на календарі, як іржавий цвях.)

Якби день пішов як планувалось, він би розчинився непомітно в небі, проковтнутий без сліду, разом з рештою моїх днів восьмикласника. Що б я пригадав? Трохи або нічого. Та звісно матерія того ранку реальніша ніж дійсність, аж до відчуття слизького вологого повітря.

Дощило усю ніч, жахлива злива, крамниці залило водою і кілька станцій метро зачинили, ми вдвох стояли на хлюпаючому килимку на вході до нашого багатоквартирного будинку, а улюблений мамин швейцар, Голді, який її обожнював, вертався по Пятдесять Сьомій вулиці і махав руками та свистів, щоб піймати таксі.

Машини зі свистом проїжджали у листах брудних бризок, дощові хмари нависали над хмарочосами, вони летіли, розпадаючись клаптями чистого синього неба, а внизу на вулиці під вихлопними газами, вітер відчувався вогким і легким як навесні.

"Ох, і це зайняте, моя люба пані", гукнув Голді через рев вулиці, відступаючи від таксі, що гулькнуло за кут, загасивши фари.

І хоч його обличчя було одутлуватим через алкоголь (часом він зявлявся після ночі із запахом віскі.), та він був жилавий, міцний і прудкий - завжди жартував з усього, завжди смалив цигарку за кутом, перестрибуючи з ноги на ногу та хукаючи на руки у білих рукавичках у холод, розказував анекдоти іспанською та кепкував з інших щвейцарів.

Ви дуже поспішаєте цього ранку? - спитав він маму. На його бейджі значилося Бьорт Д., та всі називали його Голді через його золоті зуби і його прізвище, "de Oro" з іспанської золото.

"Ні, часу багато, все добре". Та вона виглядала виснажено, а коли перев'язувала шалик, що тріпотів і виривався, її руки тремтіли.

Голді мабуть сам це помітив, тому що глянув поверх мене ( я спирався на бетонну клумбу перед будинком, відокремлено, намагаючись не зустрічатись із нею поглядом) з виразом легкого несхвалення.

"Ти не до метро?" - спитав він мене.

"Та, в нас деякі справи", сказала моя матір, без особливої впевненості, коли зрозуміла, що я не знаю що відповісти. Зазвичай я не дуже звертав увагу на її одяг, та те, що було на ній того ранку (білий тренч, повітряний рожевий шалик і чорно-білі двоколірні мокасини) так випалено у моїй памяті, що тепер мені складно уявляти її будь-як інакше.

Мені було тринадцять. Я ненавидів згадувати як незручно ми почувалися того останнього ранку, скуті настільки, що навіть швейцар помітив, в будь-який інший день ми співкувалися вільно одне з одним, та того ранку ми не мали що сказати тому, що мене відсторонили від занятть у школі.

Вони подзвонили їй у офіс днем раніше, вона повернулась додому мовчазна і розлючена, і жахливим було те, що я навіть не знав за що я був відсторонений, хоч і майже на сімдесять п`ять відсотків впевнений, що містер Бірмен (по дорозі зі свого кабінету у учительську) виглянув з вікна другого поверху якраз у ту невдалу мить і побачив, що я палив на території школи. (Чи ймовірніше побачив як я стояв з Томом Кейблом, поки він палив, що в моїй школі рахувалось однаковою провиною)

Мама ненавиділа куріння. Її батьки, історії про яких я залюбки слухав, нечесно померли до того як я зміг з ними познайомитись - вони були кінними тренерами, подорожували по заходу і заробляли розведенням коней породи Морган: п`ючи коктейлі та роздаючи карти, життєлюби, щороку їздили на перегони у Кентуккі і тримали сигарети у срібних портсигарах по цілому будинку.

Потім одного дня моя бабаця зігнулась удвоє і почала кашляти кров`ю, після повернення зі стайні, і поки мама була підлітком її супроводжували кисневі маски на ганку і закриті віконні фіранки у спальні

Але - як я побоювався, і не без причини - сигарета Тома була лише вершиною айсберга. Я вже довший час мав проблеми у школі.

Це все почалось, стало накочуватись як сніжна куля, коли батько утік і лишив маму і мене кілька місяців тому, ми ніколи його сильно не любили, і загалом ми з мамою почувались значно щасливіше без нього, та інші люди здавалося були шоковані і знічені тим як він нас покинув (без грошей, без аліментів чи зворотньої адреси), і вчителі у моїй школі у верхній частині Вест Сайду дуже шкодували мене, так прагнучи висловити своє розуміння і підтримку, що давали мені - учневі-стипендіату - усі існуючі особливі дозволи, другі шанси та відтермінування: розмотуючи навколо мене мотузку, на якій опустив себе у глибоку яму, що стало справою кількох місяців.

Тож нас двох - мене і маму - викликали для переговорів у школу. Зустріч мала початись не раніже ніж пів на дванадцяту, та оскільки мамі довелося взяти від ранку вихідний, то зранку ми рушили на Вест Сайд - задля сніданку (і серйозної розмови, очікувано) і ще вона заодно збиралась купити подарунок до дня народження комусь із роботи.

Вона не спала до опів на третю, її напружене обличчя освітлював монітор, вона писала електронні листи і намагались закінчити всі справи, щоб вивільнити ранок.

"Не знаю як ти", говорив Голді до мами, доволі люто, "Та я кажу досить вже з мене цієї весни. Дощ, дощ - ". Він картинно затремтів і підняв комірець догори та поглянув у небо.

"Думаю сьогодні розвидніється"

"Та, знаю, але я чекаю літа." Він потер руки. "Люди їдуть з міста, ненавидять його, жаліються на спеку, та щодо мене - я тропічна птаха. Що спекотніше, то краще. " Плескаючи у долоні, задкуючи на своїх підборах, він вертався вулицею.

І - скажу я вам, що я найбільше люблю, так це як стихає усе, настає липень? - будинки пусті та сонні, нікого немає, знаєш? " Таксі проїхало не зупинившись, попри його рухи руками. "Це мої вихідні."

"Та тут ж можна зваритися?" Мій стриманий тато ненавидів це в ній - її схильність завязувати розмову з офіціантами, швейцарами, старими астматиками з пральні. "Все ж зимою можна принаймні вдягнути на себе ще одне пальто."

"Ти ж не працюєш на вулиці, егеж? Кажу тобі, дуже зимно.Дарма скільки на тобі пальт і капелюхів. Ти стоїш тут, у січні, у лютому, і вітер дме з річки? Бррр."

Нервуючи і гризучи задирки на нігтях, я витріщався та машини, що проїжджали попри підняту догори руку Голді. Я розумів , що це чекання до 11:30 буде нестерпним , і усе що я міг зробити,це спокійно поводитись і не видати себе компроментуючими запитаннями.

Я уявлення не мав, що нас чекатиме у школі, саме слово "переговори" натякало на владне втручання, обвинуваченння і можливе виключення.

Якщо я втрачу стипендію, це буде катастрофою, ми зводили кінці з кінцями з того часу як мій тато зник, нам ледь вистачало на оплату оренди. На додачу: я до запаморочення боявся, що містер Бірмен якось дізнався, що ми з Томом Кейблом вдиралися у котеджні будинки, коли я приїжджав до нього в Хамптон.

Я кажу "вдиралися", хоч ми не пошкодили замок і не заподіяли ніякої шкоди. (Матір Тома була рієлтором, ми відчиняли двері ключами, які потягнули зі стійки її офісу).

По більшості ми нишпорили в коморах і шухлядах, але ми також і брали деякі речі: пиво з холодильника, ігри на ІксБокс та фільми на Дівіді (Джет Лі, Денні Ланцюговий Пес) та гроші, щось девяносто два доллари: помяті пятки і десятки з кухонних скарбничок, дрібязок з кишень у кімнатах з пральними машинами.

Коли я про це думав, до мене підступала нудота. Минули місяці відтоді як я бачився з Томом і хоч я намагався пояснити собі, що містер Бурмен ніяк не міг знати, що ми ходили у ті будинки - звідки він міг знати? - моя уява летіла і потрапляла у ціль панічними зіг-загами.

Я налаштувався не здавати Тома (хоч і не був певен що він не видасть мене) та це заводило мене у глухий кут. Як я міг бути таким дурним? Вдирання у будинки було злочином, людей садили у вязницю за це.

Тої ночі я не міг заснути, ніби в пеклі я годинами крутився з боку на бік, дивився як віконні краплі розбиваються об шибки і намагався щось придумати. Та як я міг захистити себе, якщо я навіть не знав що вони знали?

Голді важко видихнув і крутнувшись на підборах покрокував до місця де стояла мама.

"Неймовірно", сказав він їй, виглядаючим змученим оком на вулицю. "Затопило Сохо, про це ти мабуть чула, і Карлос казав, що у них перекрито кілька вулиць біля ООН".

Я похмуро спостерігав за натовпом працівників, що висипали з міжміського автобусу, безрадісні як рій шершнів. Нам могло б поталанити, якби пройшли квартал чи два на захід, та ми з мамою достатньо знали Голді, щоб зрозуміти, що він образиться, якщо ми самі шукатимемо як добратись.

Та одразу потому - так раптово, що ми аж підскочили - таксі освітлило шлях до нас увімкненими фарами, піднімаючи фонтан води із запахом нечистот.

"Вважай!" сказав Голді, стрибнувши вбік коли таксі зупинилось біля нього - і тоді зауважив, що мама без парасольки. "Почекай", сказав він, кинувшись у лоббі, де у латунному відерці біля каміну він тримав загублені та забуті парасольки, які давав у повторне користування у дощові дні.

"Ні", гукнула мама, виловлюючи з сумки свою крихітну складну смугасту парасольку, схожу на карамельку, "Не турбуйся, Голді, в мене все є."

Голді зістрибнув на бруківку і закрив двері таксі за нею. Тоді він нахилився і постукав у вікно.

"Вдалого вам дня", сказав він.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: перевод редактируется

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/60473/285141

Переводчики: true_bilka