Готовый перевод The Goldfinch / Щиглик: 3

Мені подобається вважати себе людиною з хорошою інтуіцією (як припускаю і усім нам) і записуючи усе це, існує спокуса домалювати тінь, що опускається над головою. Та я був сліпим і глухим до майбутнього; моїм єдиним нищівним переживанням були збори у школі.

Коли я подзвонив Тому, щоб сказати, що мене запідозрили (шепочучи по домашньому телефону, вона забрала мій мобільний), він здавалося не був особливо здивований це почути. "Слухай", сказав він перебивши мене, "не будь ідіотом, Тео, ніхто не знає нічого, просто тримай закритим свій сраний рот"; і перш ніж я встиг додати слово, він сказав "Вибач, мені треба йти", і кинув слухавку.

У таксі, я спробував відкрити вікно, щоб вдихнути трохи повітря: без успіху. Пахло там так, ніби хтось міняв брудні пелюшки чи може навіть хтось безпосередньо наробив, а потім спробував замаскувати гімно освіжувачем з запахом кокосового крему для засмаги.

Сидіння були засмальцьовані та заклеєні скотчем, і майже не пружинили. З кожним поштовхом, мої зуби бряцали, і так само релігійні висюлькі, звисаючі з дзеркала заднього виду, маленький кривий меч витанцьовував на пластиковому ланцюжку, і бородатий гуру у тюрбані, що пронизливо витріщався на заднє сидіння, з рукою піднятою у благословенні.

Ми мчали по Парк Авеню повз ряди червоних тюльпанів, що вишикувались перед нами. Боллівудська попса - стишена до майже підсвідомого скиглення, крутилась і гіпнотично виблискувала, просто на межі сприйняття мого слуху. Листя на деревах лишень почало з`являтися.

Хлопці з служби доставки Д'Агостіно і Гростедз штовхали візки навантажені продуктами; солідно вдягнена жінка на підборах, поспішаючи пірнула на тротуар, за ними неохоче тягнувся дитсадок, юристи та біржеві брокери тиснули руки та супили брови при погляді на небо.

Доки нас трусило (моя матір з нещасним виглядом вхопилась за підлокітник, щоб втриматись), я вдивлялвся з вікна на нудні обличчя (стурбовані люди у дощовиках, змелені у похмурі натовпи перехресть, люди пили каву з паперових стаканчиків і говорили по мобільному і оглядались крадькома у різні боки) і силкувався не думати про всі нещастя, що могли випасти на мою долю: в можливому переліку суд у справах неповнолітніх чи в'язниця.

Таксі різко і несподівано звернуло на Вісімдесять Шосту вулицю. Мама зісковзнула до мене і взяла за руку; і я побачив, що вона бліда і спітніла, ніби тріска.

"Тебе нудить?" - спитав я, забувши свої проблеми на якийсь час. В неї був той сумний застиглий вираз обличчя, що я надто добре знав: губи міцно стиснуті, лоб блищить, очі скляні і величезні.

Вона почала щось казати - і тоді різко приклала долоню до рота коли таксі загальмувало на світлофорі, кидаючи нас вперед і тоді назад на сидіння.

"Тримайся", сказав я до неї і тоді нахилився і постукав у замизганий плексиглаз, так що водій (Сикх у тюрбані) стрепнувся здивовано.

"Знаєте", проказав я у рештіку, "все нормально, ми вийдем тут, добре?"

Сикх - я бачив його відображення у завішаному дзеркалі - витріщився на мене. "Ви хочете зупинитись тут."

"Так, будь ласка."

"Але це не та адреса, яку ви сказали."

"Я знаю. Та все добре." - сказав я, оглянувшись назад на маму - вона з чорними колами під очима від туші порпалася в сумочці, шукаючи гаманець.

"З нею все гаразд?" із сумнівом сказав водій.

"Так, так, вона в нормі. Нам просто треба вийти, дякую."

Моя мати добула зіжмакані вологі купюри тремтячими руками і тицьнула їх крізь решітку. Сикх прослизнув долонею і затиснув їх у жмені (покірно, дивлячись у бік), а я вийшов, притримуючи їй відкриті двері.

Моя мати трохи спіткнулась ступаючи на тротуар і я схопив її руку. "Як ти?" боязко сказав я коли авто помчало геть. Ми були наверху П'ятої Авеню, перед приватними будинками,що виходили фасадом до парку.

Вона зробила глибокий вдих, тоді підняла брову і стиснула мою руку. "Хух", сказала вона, махаючи долонею біля обличчя. Її лоб спітнів і очі досі були трохи розфокусовані, трохи схожа на скуйовджену морську птаху, що збилась з курсу. "Вибач,мене ще досі піднуджує. Слава Богу ми вийшли з того таксі. Зі мною все буде добре, просто потрібно повітря. "

Люди потоком йшли повз кут вулиці, відкритий всім вітрам, школярки у формі сміялись і бігли, оминаючи нас, няні штовхали подвійні та потрійні візки з немовлятами.

Зацькований батько з повадками юриста пронісся повз нас, ведучи за собою на буксирі маленького сина. "Ні, Брейден" - почув я як він каже до хлопчика, що дріботів за ним. щоб не відстати, "ти не маєш так думати, важливіше мати роботу яка тобі подобається—"

Ми відступили вбік, щоб уникнути бризок мильної води, яку двірник виливав з відра на тротуар перед його будинком.

"Скажи мені", почала мама - торкаючись скронь кінчиками пальців - "це тільки мені здалося чи у тому таксі неймовірно—"

Смерділо? Гавайськими тропіками і дитячим гімном?"

"Присягаюсь" - "все було б добре якби він тільки не гальмував і не зривався з місця. Я прекрасно почувалась а тоді це просто найшло на мене."

"Чому ти ніколи просто не попросиш дозволу сісти на переднє сидіння?"

"Ти говориш точно як твій батько".

Я оглянувся, присоромлено - бо і я теж почув це, тінь його дратівливого тону все-знаю-краще. "Давай прогуляємось до Медісон і знайдемо місце щоб ти присіла," сказав я. Я помирав з голоду і там була забігайлівка, яка мені подобалась.

Однак - майже трусячись від виразної хвилі нудоти - вона стиснула мою руку. "Повітря". Чорні кола розмазаної туші під її очима. "Добре на свіжому повітрі"

"Добре", сказав я трохи зашвидко, силкуючись вгодити їй. "Як скажеш."

Я щосили старався бути погідливим, але моя мати - в очманілій судомі - вловила мою інтонацію. Вона подивилась на мене уважно, намагаючись дізнатись про що я думаю. (Це було ще однією поганою звичкою, яка виробилась в нас за роки життя із моїм батьком: спроби прочитати думки один одного.)

"Що? - спитала вона - "Хочеш кудись зайти?"

"Мм, та ні, не думаю", сказав я, роблячи крок назад і перелякано оглядаючись; хоча і був голодним, я не відчував права на чомусь наполягати.

"Зараз я оговтаюсь. За хвилину."

"Може" - кліпаючи і хвилюючись, що ж би їй хотілося, що б її потішило? - "Як тобі ідея піти посидіти в парку?"

На щастя вона ствердно хитнула головою. "Тоді добре", сказала вона голосом Мері Поппінс, як я про себе його називав, "та тільки дай мені віддихатися", і ми пішли униз до зебри на Шістдесять-Девятій: минаючи топінаріії у барокових горщиках, масивні двері з кованими візернунками.

Вона дивилась не на мене, а кудись крізь парк, і вираз її обличчя нагадав відомий французький фільм назви якого я не пам'ятав, де змарнілі люди ходили вулицями крізь вітер і багато говорили та насправді здавалося не розмовляли одне з одним.

"Що ти сказала?" запитав я, трохи відставши та пришвидшуючи крок, щоб наздогнати її. " Більший ризик —?"

Вона виглядала захопленою зненацька, ніби забула про мою присутність. Біле пальто - шарпалось на вітрі - додаючи їй схожості з довгоногим ібісом, ніби вона збиралася розправити крила і полетіти у вирій понад парком.

"Більший ризик чого?"

"А." Її обличчя було спантеличеним і вона струснула головою і засміялась гостро і швидко, отим своїм дитячим сміхом. "Ні. Я сказала часовий відрізок."

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.
Его статус: идёт перевод

Переведено на Нотабеноиде
http://notabenoid.org/book/60473/285759

Переводчики: true_bilka