The Fault In Our Stars / Помилки наших зірок: Частина 1

Пізньої зими, коли мені було сімнадцять, моя мама вирішила, що в мене депресія, ймовірно тому, що я рідко виходила з дому, проводила чимало часу в ліжку, декілька разів перечитувала одну і ту ж книгу, нерегулярно їла і присвячувала більшу частину мого вільного часу, якого в мене було з надлишком, роздумам про смерть.

ValerieD 28.04.14 в 18:19

Що б ви не читали про рак: нехай то буклет, Інтернет-сайт, що завгодно, депресію завжди включають до списку побічних ефектів раку. Насправді це не так. Депресія – це побічний ефект вмирання. (Рак – це теж побічний ефект вмирання. Правду кажучи, таким побічним ефектом може бути практично все). Але сама мама вважала, що мені необхідне лікування, і відвела мене до мого терапевта доктора Джима, який підтвердив, що я дійсно впала в паралізуючу і абсолютно клінічно депресію, а отже маю приймати більше ліків і щотижнево відвідувати групу підтримки.

ValerieD 28.04.14 в 18:31

У групи підтримки був досить мінливий склад персонажів на різних стадіях ракового нездужання. Чому склад змінювався? Побічний ефект вмирання.

ValerieD 28.04.14 в 18:46

Група підтримки, звичайно ж, до біса навіювала депресію. Вона збиралася кожної середи посеред кам'яних стін цокольного поверху хрестоподібної Єпископальної церкви. Ми всі сиділи в колі в центрі хреста, де нібито зустрічались дві балки, де начебто було серце Ісуса.

ValerieD 28.04.14 в 18:55

Я помітила це, бо Патрік, лідер групи підтримки і єдина повнолітня людина в кімнаті, говорив про серце Ісуса кожну бісову зустріч, говорив про те, що ми, молодь із онко-діагнозом, знаходились прямо у найсвятішому сердці Христа та про іншу дурню.

ValerieD 28.04.14 в 18:58

Так ось, у Божому серці відбувалось наступне: шість чи сім, чи десять із нас заходили/в'їжджали туди на візку, ледь торкаючись до мізерної кількості печива та лимонаду, сідали в коло і слухали, як Патрік у тисячний раз розповідає гнітюче нещасну історію свого життя – у нього був рак прямо в яйцях, і всі думали, що він помре, але він не помер, і ось тепер він тут, зрілий чоловік в підвалі церкви сто тридцять сьомого в списку кращих містечок Америки, розлучений, залежний від відео-ігор, майже без друзів, проживає своє мізерне життя за рахунок свого онкологічного минулого, повільно пробивається до звання магістра, яке не покращить його кар'єрних перспектив, чекає, поки його Дамоклів Меч не подарує йому того полегшення, від якого він втік багато років тому, коли рак забрав його обидва яєчка, але пощадив те, що тільки найбільш великодушна людина назвала би життям.

ValerieD 28.04.14 в 19:38

І ВАМ ТЕЖ МОГЛО БИ ТАК ПОЩАСТИТИ!

ValerieD 28.04.14 в 19:00

Згодом ми представлялись: ім'я. Вік. Діагноз. Ну, і як ми почуваємо себе сьогодні. Я Хейзел, сказала б я в свою чергу. Шістнадцять. Спочатку щитоподібна залоза, але разом із вражаючею колонією супутників, що надовго оселилися в моїх легенях. І я в нормі.

ValerieD 29.04.14 в 09:23

Коли ми закінчували зі знайомством, Патрік завжди запитував, хто з нас хотів би чимось поділитись. І тоді починалося це дурне коло підтримки: всі говорили про битву, боротьбу і перемогу, про скорочення і сканування. Якщо бути чесним до Патріка, то він дозволяв нам говорити і про смерть Проте більшість із нас не була близькою до смерті. Більшість, швидше за все, доживе до дорослого життя, як Патрік.

ValerieD 29.04.14 в 16:52

(Що передбачало певне суперництво щодо цього, адже всі хотіли не лише перемогти рак сам по собі, а й інших людей у цій кімнаті. Тобто, я розумію, що це абсурд, але коли тоді дають, наприклад, двадцятивідсотковий шанс прожити п'ять років, раптом виринають математичні знання, і ти розумієш, що це одна п'ята... тому ти озираєшся навколо і думаєш, як би це зробила будь-яка здорова людина: я мушу протриматись довше ніж ці двадцять чотири покидьки).

ValerieD 29.04.14 в 13:31

Єдиним приємним аспектом групи підтримки був хлопець, якого звали Айзек, худий, з довгим обличчям, він закривав одне око прямим світлим волоссям.

ValerieD 29.04.14 в 13:33

Проблема була саме в його очах. У нього був якийсь фантастично неможливий рак очей. Один із них був вирізаний, ще коли він був дитиною, і тепер він носив товсті окуляри, які робили його очі (і справжнє, і скляне) неприродно великими, наче вся його голова була цими очима, що вирячились на тебе. З того, що я змогла дізнатись у ті рідкі випадки, коли Айзек ділився з групою, рецидив наразив його око, яке залишилося здоровим, на смертельну небезпеку.

ValerieD 29.04.14 в 13:40

Айзек і я спілкувались майже в унісон за допомогою зітхань. Кожного разу, коли хто-небудь обговорював антиракову дієту чи вдихання перемелених акулячих плавників, чи ще що-небудь, він кидав на мене погляд і ледве чутно зітхав. Я робила ледь помітний кивок головою і зітхала у відповідь.

ValerieD 29.04.14 в 13:44

Тому група підтримки була відстійною, вже через декілька тижнів я була готова тупати ногами і волати через необхідність ходити туди. Насправді, тієї середи, коли я зустріла Августа Вотерса, я щосили намагалася пропустити групу підтримки, сидячи на дивані з моєю мамою під час третього етапу дванадцятигодинного марафону минулого сезону Американської топ-моделі, який, варто зазначити, я вже бачила, але немає різниці.

ValerieD 29.04.14 в 13:49

Я: «Я відмовляюся відвідувати групу підтримки».

ValerieD 29.04.14 в 13:50

Мама: «Один із симптомів депресії – це відсутність інтересу до активності».

ValerieD 29.04.14 в 13:51

Я: «Будь ласка, можна я просто перегляну Американську топ-модель? Це активність».

ValerieD 29.04.14 в 13:51

Мама: «Телевізор – це пасивність».

ValerieD 29.04.14 в 13:52

Я: «Грр, мамо, ну будь ласка».

ValerieD 29.04.14 в 13:53

Мама: «Хейзел, ти вже підліток. Ти більше не маленька дитина. Тобі потрібно заводити друзів, виходити з дому і жити своїм життям».

ValerieD 29.04.14 в 13:54

Я: «Якщо хочеш, щоб я була справжнім підлітком, не відсилай мене до групи підтримки. Купи мані фальшиві права, щоб я змогла відвідувати клуби, пити горілку і приймати травичку».

ValerieD 29.04.14 в 13:55

Мама: «Для початку, травичку не приймають, а курять».

ValerieD 29.04.14 в 13:56

Я: «Ось бачиш, я би знала все це, якщо би в мене були фальшиві права».

ValerieD 29.04.14 в 13:56

Мама: «Ти йдеш до групи підтримки».

ValerieD 29.04.14 в 13:57

Я: «Грррррррр».

ValerieD 29.04.14 в 13:57

Мама: «Хейзел, ти заслуговуєш на нормальне життя».

ValerieD 29.04.14 в 16:52

Це змусило мене прищемити язика, хочу у мене й не вийшло зрозуміти, яким чином відвідування групи підтримки може означати нормальне життя. Все ж я погодилась піти – після того, як відсудила для себе право переглянути записані півтора епізоди АТМ, які я пропущу.

ValerieD 29.04.14 в 16:55

Я ходила до групи підтримки через ту саму причину, через яку одного разу дозволила медсестрам, які ледве провчилися вісімнадцять місяців, отруювати мене екзотично названою хімією: я хотіла зробити моїх батьків щасливими. Не круто помирати від раку, коли тобі шістнадцять, але ще більше не круто, коли твоя шістнадцятирічна дитина помирає від раку.

ValerieD 29.04.14 в 16:58

Мама в'їхала на круговий під'їзд до церкви о 16:56. На секунду я зробила вигляд, наче зайнята своїм кисневим балоном, аби вбити час.

ValerieD 29.04.14 в 17:00

– Хочеш, я занесу його замість тебе?

ValerieD 29.04.14 в 16:59

– Ні, все нормально, – відповіла я. Циліндричний зелений балон важив декілька кілограмів, і в мене була невеличкий сталевий візок, аби везти його поряд зі мною. Він постачав мені два літри кисню за хвилину через канюлю, прозору трубку, яка розділялася надвоє у мене за шиєю, оберталася навколо вух і знову з'єднувалась в моїх ніздрях. Цей гаджет був необхідний, бо мої легені, взагалі-то, поганенькі легені.

ValerieD 29.04.14 в 17:04

– Я люблю тебе, – сказала вона, коли я вийшла.

ValerieD 29.04.14 в 17:05

– Я тебе теж, мамо. Побачимось о шостій.

ValerieD 29.04.14 в 17:05

– Знайди друзів! – промовила вона через опущене скло, поки я йшла.

ValerieD 29.04.14 в 17:05

Я не хотіла спускатися ліфтом, через те що ліфт – це наче як справа для Останніх днів, тому я спускалася сходами. Я взяла печиво і налила трохи лимонаду в паперовий стаканчик, а потім озирнулась.

ValerieD 29.04.14 в 17:08

Якийсь хлопець дивився на мене.

ValerieD 29.04.14 в 17:08

Я була абсолютно впевнена, що ніколи раніше його не бачила. Високий і достатньо мускулистий, він змушував пластиковий стільчик для першокласників, на котрому він сидів, виглядати ще меншим, ніж він був насправді. Червонувато-коричневе волосся, коротке і пряме. Він виглядав як мій одноліток, можливо на рік старший, і сидів у зухвало скромній позі: куприком на самому краю стільчика, одна рука наполовину в кишені темних джинсів.

ValerieD 29.04.14 в 17:12

Я відвернулась, раптово усвідомивши тисячі моїх недоліків. На мені були старі джинси, які колись облягали, а тепер висіли в дивних місцях, та жовта футболка з назвою групи, яка мені навіть більше не подобалась. Більш того, в мене були до смішного великі щоки, як в бурундука: побічний ефект лікування. Я виглядала як нормальна людина з повітряною кулькою замість голови. І це ще якщо забути про мої опухлі щиколотки. Але все ж, я кратькома глянула на нього, а він продовжував на мене витріщатись.

ZuZa10 29.04.14 в 17:36

І раптом усвідомила, чому це зветься зоровий контакт.

ZuZa10 29.04.14 в 17:38

Я ввійшла в коло та сіла поряд з Айзеком, через два стільчика від хлопця. Знову підняла очі. Він все ще дивився на мене.

ZuZa10 29.04.14 в 17:41

Прошу зазначити, він був просто красунчик. Страшко витріщається на тебе безжально, і це, в кращому випадку, ніяково, а в гіршому, нагадує напад. А красунчик...ну.

ZuZa10 29.04.14 в 17:45

Я дістала телефон і натиснула клавішу, щоб він показав час: 16.59. Коло наповнилось дітьми-невдахами, від дванадцяти до вісімнадцяти, і потім Патрік почав з молитви безтурботності: Господи, даруй мені душевний спокій, щоб прийняти те, що я не можу змінити, сміливість, аби змінити те, що я можу, та мудрість, аби відрізнити одне від іншого. Хлопець усе ще витріщався на мене. Я відчула, що червонію.

ZuZa10 29.04.14 в 18:00

Нарешті, я вирішила, що найкращою стратегією було витріщитись у відповідь. Врешті решт, хлопці не володіють монополією зі справи по виробництву поглядів. Отже я дивилась на нього, доки Патрік в тисячний раз визнавав відсутність своїх яєць і незабаром це була гра поглядів. Через деякий час хлопець посміхнувся і, нарешті, його блакитні очі поглянули вбік. Коли він знову подивився на мене, я здійняла брови, наче кажучи, "Я перемогла!".

ZuZa10 29.04.14 в 19:53

Він знизав плечима. Патрік продовжував і незабаром прийшов час представитися.

ZuZa10 29.04.14 в 19:54

– Айзек, певно ти захочеш бути першим сьогодні. Я знаю, що для тебе прийшов час випробувань.

ZuZa10 29.04.14 в 19:56

– Так, – сказав Айзек. – Мене звуть Айзек. Мені сімнадцять. І начебто як через пару тижнів я вирушу на операцію, після якої осліпну. Не хочу жалітися чи щось таке, бо знаю, що багатьом з нас набагато важче, але емм... я маю на увазі, бути сліпим якось фігово. Хоча, моя дівчина допомагає. Та друзі як Август, – він кивнув в бік хлопця, який тепер мав ім'я. – Ось так, – продовжив Айзек. Він дивися на свої руки, складені пірамідкою. – Загалом, нічого не можу з цим вдіяти.

ZuZa10 29.04.14 в 20:06

– Ми з тобою, Айзек, – сказав Патрік. – Нехай Айзек це почує.

ZuZa10 29.04.14 в 20:07

І ми всі монотонно сказали: «Ми з тобою, Айзек».

ZuZa10 29.04.14 в 20:08

Наступним був Майкл. Йому було дванадцять і в нього була лейкемія. Все життя. Він почував себе нормально. (Принаймні він так сказав. Він спустився на ліфті).

ZuZa10 29.04.14 в 20:10

Ліді було шістнадцять і вона була достатньо симпатичною, щоб привернути увагу гарного хлопця. Вона була постійною учасницею зустріч - довго відновлювалася після раку апендиксу, про існування якого я раніше не знала. Вона сказала - як і кожного разу, коли з`являлася в группі підтримки, - що відчувала себе сильною. Я слухала її, в той час коли бризкаючі киснем трубки лоскотали мої ніздрі, та думала про те, як зверхньо все це звучить.

ZuZa10 29.04.14 в 20:14