The Fault In Our Stars / Помилки наших зірок: Частина 7

Я закричала, щоб розбудити батьків, і вони увірвались до кімнати, але нічого не змогли зробити, щоб погасити наднову, що вибухала всередині мого мозку, нескінченний ланцюг внутрішньочерепних феєрверків, що змушували мене повірити в те, що я відходжу раз і назавжди, і я мовила собі – як і завжди казала, – що тіло відключається, коли біль стає нестерпним, що чутливість тимчасова, що це мине. Але, як завжди, я не вислизнула у пітьму, а залишилася на лінії прибою, обливана хвилями, але не здатна потонути.

ValerieD 19.01.15 в 19:40

Тато вів машину, тримаючи зв'язок із лікарнею, поки я тримала голову на материних колінах, лежачи на задньому сидінні. Нічого не можна було зробити: якби я закричала, все стало б набагато гірше. Взагалі-то, від будь-яких стимулів стало би гірше.

ValerieD 19.01.15 в 19:42

Єдиним рішенням було намагання вимкнути світ, знову зробити його темним, беззвучним та ненаселеним, повернутися в момент перед Великим Вибухом, на початок, коли було тільки Слово, і жити в цьому пустому не створеному просторі разом зі Словом.

ValerieD 19.01.15 в 19:44

Люди обговорюють хоробрість хворих на рак, і я не відкидаю її присутність. Мене протикали, кололи і травили впродовж років, і я все ще волочу ноги. Хоча не збрешу, якщо скажу, що в той момент я була б дуже, дуже рада померти.

ValerieD 19.01.15 в 19:46

Я опритомніла в реанімації. Я зрозуміла це, бо в мене не було власної палати і тому, що навколо пищало стільки приборів, і тому, що я була сама: сім'ї не дозволяють залишатися в реанімації дитячої лікарні двадцять чотири години на добу через небезпеку зараження. Далі в холі хтось завивав. Чиясь дитина померла. Я була сама. Я натисла на червону кнопку зв'язку.

ValerieD 19.01.15 в 19:50

Медсестра увійшла через декілька секунд.

ValerieD 19.01.15 в 19:50

– Привіт, – сказала я.

ValerieD 19.01.15 в 19:50

– Привіт, Хейзел. Я Елісон, твоя медсестра, – сказала вона.

ValerieD 19.01.15 в 19:51

– Привіт, Елісон моя медсестра, – мовила я.

ValerieD 19.01.15 в 19:51

Після цього я знову почала відчувати втому. Але я трохи опритомніла, коли ввійшли мої батьки, почали плакати і безкінечно мене цілувати, і я потягнулася до них і спробувала обійняти їх, але все всередині мене розривалося від болю. Мама і тато сказали, що в мене не було пухлини мозку, а головний біль викликала нестача кислю, яка в свою чергу була викликана тим, що мої легені плавали у рідині, півтори літри (!!!), які з успіхом були виведені з моєї грудної клітини. Ось чому я відчувала певний дискомфорт в боці, звідки, ви тільки погляньте, виходила трубка, що й виводила з грудей рідину, яка більше була схожа на улюблений імбирний ель мого тата, в пластикову кулю, що була вже наполовину заповнена. Мама сказала, що скоро я поїду додому, справді поїду, але тепер доведеться постійно викачувати з мене рідину і кожної ночі підключати до БІПАПУ (прик. переклад. – від англ. Biphasic Positive Airway Pressure, BPAP, BiPAP, – апарат, який створює на вдиху і видиху пацієнта тиск різного рівня), тої машини, яка буде заштовхувати повітря у мої хрінові легені і виштовхувати його назад. Але мені зробили повну ПЕТ (прик. переклад. – позитрон-емісійна томографія) у першу ніч у лікарні, і в них були хороші новини: пухлини не росли. Нових не з'являлось. Мій біль в плечі був пов'язаний з нестачею кисню. З тим, що моє серце працювало занадто сильно.

ValerieD 20.01.15 в 16:02

– Доктор Марія сказала вранці, що вона оптимістично дивиться на твоє майбутнє, – сказав тато. Мені подобалась доктор Марія, і вона не вішає локшину на вуха, тому було приємно таке почути.

ValerieD 20.01.15 в 16:04

– В цьому немає нічого страшного, – сказала мама. – Це просто дещо, з чим ми зможемо жити.

ValerieD 20.01.15 в 16:04

Я кивнула, а тоді Елісон, моя медсестра, типу ввічливо попрохала їх піти. Вона запитала чи не хочу я льодяних чіпсів, і я кивнула, а вона сіла поряд зі мною на ліжку та поклала ложку льоду мені до рота.

ValerieD 20.01.15 в 16:06

– Тебе не було декілька днів, – сказала Елісон. – Гм, ти таке пропустила... Одна знаменитість підсіла на наркотики. Якісь політики розійшлися в поглядах. Інша знаменитість одягла бікіні, яке продемонструвало усі недоліки її тіла. Одна команда виграла спортивну подію, а інша програла. – Я посміхнулася. – Не смій так більше зникати, Хейзел. Ти занадто багато пропускаєш.

ValerieD 20.01.15 в 16:08

– Можна ще? – запитала я, киваючи в бік білого пінопластового стаканчика у її руці.

ValerieD 20.01.15 в 16:09

– Не варто цього робити, – мовила вона, – але я бунтарка. – Вона дала мені ще ложку молотого льоду. Я промугикала «дякую». Господи, дякую за добрих медсестер. – Втомилася? – запитала вона. Я кивнула. – Поспи трохи, – мовила вона. – Я спробую позбавити тебе від домагань і дати тобі декілька годин перед тим, як хто прийде перевіряти різні показники. – Я знову сказала «дякую». В лікарні взагалі часто говорять «дякую» Я спробувала зручніше вмоститися на ліжку. – Ти не будеш запитувати про свого хлопця? – поцікавилася вона.

ValerieD 20.01.15 в 16:13

– В мене його нема, – сказала я їй.

ValerieD 20.01.15 в 16:13

– Ну, там один молодий хлопець заледве покидав кімнату очікування з тих пір, як ти тут.

ValerieD 20.01.15 в 16:14

– Він не бачив мене такою, чи не так?

ValerieD 20.01.15 в 16:14

– Ні, Пускаємо лише родину.

ValerieD 20.01.15 в 16:14

Я кивнула і занурилась у водянистий сон.

ValerieD 20.01.15 в 16:14

До того, як я потрапила додому, минуло шість днів. Шість не-днів, проведених у спогляданні на звукоізолюючу плитку для стелі та перегляді телевізора, не-днів сну, болю та очікування поки мине час. Я ні з ким не бачилася, окрім моїх батьків, ні з Августом, ні з кимось іншим. Моє волосся було схоже на вороняче гніздо; а шаркаюча хода – на звичну для пацієнта клініки для душевнохворих. Але все ж із кожним днем мені ставало трохи краще: кожна ніч сну виявляла людину, яка була трішки більше схожа на мене. Сон лікує рак, так сказав мій терапевт, Доктор Джим, вже певно в тисячний раз, нависнувши над мною разом із групкою інтернів.

ValerieD 09.02.15 в 18:34

– Тоді я просто машина для боротьби з раком, – сказала я йому.

ValerieD 09.02.15 в 18:34

– Саме так, Хейзел. Продовжуй відпочивати, і я сподіваюсь, що скоро ми відпустимо тебе додому.

ValerieD 09.02.15 в 18:35

У вівторок вони сказали, що в середу я поїду додому. В середу два інтерни витягали трубку із моїх грудей під мінімальним наглядом, і я відчувала себе так, наче мене протикали ножем у зворотньому напрямку, та й взагалі уся ця операція не дуже добре пройшла, тож вони вирішили, що мені доведеться залишитися до четверга. Я вже почала думати, що я є частиною якогось екзистенційного експерименту, в якому не було хорошого результату, але коли доктор Марія прийшла до мене в п'ятницю вранці, обнюхала мене з усіх боків та сказала, що я можу йти.

ValerieD 09.02.15 в 18:43

Тоді моя мама відкрила свою величезну сумку і виявилося, що в не постійно був мій Одяг для дороги додому. Медсестра ввійшла, щоб забрати моє обладнання. Не дивлячись на всюдисущий візок із кисневим балоном, я почувалася менш скуто. Я пішла до ванної та прийняла свій перший душ за тиждень, одягнулась, і, коли я вийшла звідти, я була настільки втомленою, що змогла лише лягти і спробувати перевести подих. Мама запитала:

ValerieD 09.02.15 в 18:47

– Хочеш побачитися з Августом?

ValerieD 09.02.15 в 18:47

– Мабуть, – мовила я через хвилину. Я встала і потягла себе до одного із пластикових стільчиків біля стіни, прихиливши до неї балон. Це мене стомило.

ValerieD 09.02.15 в 18:49

Тато повернувся з Августом через декілька хвилин. Його волосся в неохайно спадало на лоб. Побачивши мене, він засвітився справжньою безглуздою Посмішкою Августа Вотерса, і я проти своєї волі посміхнулась у відповідь. Він сів поряд на крісло, оббите синім шкірозамінником, і нахилився в мій бік, явно не здатний стримувати цю посмішку.

ValerieD 09.02.15 в 18:52

Мама й тато залишили нас вдвох, і я відчула себе незручно. Мені було важко дивитися йому в очі, хоча вони були дуже красивими, – настільки, що в них було важко дивитись.

ValerieD 09.02.15 в 18:53

– Я сумував за тобою, – сказав Август.

ValerieD 09.02.15 в 18:55

Я мовила тихіше, ніж хотіла:

ValerieD 09.02.15 в 18:55

– Дякую, що не намагався побачитися зі мною поки я жахливо виглядала.

ValerieD 09.02.15 в 18:56

– Якщо чесно, ти й досі так виглядаєш.

ValerieD 09.02.15 в 18:56

Я розсміялась.

ValerieD 09.02.15 в 18:56

– Я теж сумувала за тобою. Я просто не хочу, щоб ти бачив... усе це. Я просто хочу, щоб... не важливо. Ми не можемо завжди отримувати те, чого хочемо.

ValerieD 09.02.15 в 18:57

– Дійсно? – сказав він. – А я завжди думав, що світ – це фабрика виконання бажань.

ValerieD 09.02.15 в 18:58

– Очевидно, це не наш випадок, – промовила я. Він був таким красивим. Він спробував взяти мене за руку, але я закивала головою. – Ні, – тихо сказала я. – Якщо ми збираємося зустрічатись, це має бути... не так.

ValerieD 09.02.15 в 18:59

– Добре, – сказав він. – До речі, в мене є хороша і погана новина з фронту реалізації бажань.

ValerieD 09.02.15 в 19:01

– Так? – запитала я.

ValerieD 09.02.15 в 19:01

– Погана новина полягає в тому, що ми не можемо поїхати до Амстердаму, поки тобі не стане краще. Проте Джини застосують свою знамениту магію, коли ти одужаєш.

ValerieD 09.02.15 в 19:03

– І це хороша новина?

ValerieD 09.02.15 в 19:03

– Ні, хороша новина – це те, що поки ти спала, Пітер Ван Хаутен поділився з нами ще однією частинкою своєї геніальності.

ValerieD 09.02.15 в 19:04

Він ще раз потягнувся до моєї руки, цього разу тому, щоб покласти до неї тяжкий складений лист паперу з фірмовою печаткою Пітер Ван Хаутен, письменник-емерит.

ValerieD 03.03.15 в 16:20

Я не почала читати лист, поки не опинилася вдома, в моєму власному величезному пустому ліжку, без ймовірності медичного огляду. На розбір колючого похилого почерку Ван Хаутена у мене пішла вічність.

ValerieD 03.03.15 в 16:22

Дорогий містере Вотерс,

ValerieD 03.03.15 в 16:22

Я отримав Ваш електронний лист від чотирнадцятого квітня і повній мірі був вражений шекспірівською складністю Вашої трагедії. У кожного в цій історії є своя, міцна, мов камінь, гамартія: вона полягає в тому, що вона дуже хвора; Ваша – в тому, що Ви здорові. Було б їй краще, або Вам гірне, зірки склались би не так жахливо, але зіркам властиво пересікатись, і Шекспір ніколи більше так не опростоволосився, як тоді, коли змусив Кассія помітити: «Не в зірках, ні, а в нас шукай причину / Причину, що ми нікчемні і слабкі». Легко сказати, якщо ти римський дворянин (або Шекспір!), але наші зірки нерідко помиляються і стають причиною нашої слабкості.

ValerieD 03.03.15 в 16:28

Якщо вже йде мова про некомпетентність старого Віллі, ваша розповідь про юну Хейзел нагадує мені 55 сонет Велиого Барда, який, звичайно, починається з наступних слів: «Владарські монументи мармурові / Переживе могутній мій рядок. / І сяятимеш ти в оцьому слові, / А те каміння западеться в змрок» (не в тему скажу але час – дійсно наче брудна шльондра, з якою ми всі пересікалися). Це прекрасний, але брехливий вірш: ми дійсно пам'ятаємо строки Шекспіра, але що ми знаємо про людину, якій вони присвячені? Нічого. Ми повністю впевнені, що він був чоловіком; все інше – здогади. Шекспір поділився з нами дорогоцінними крихтами інформації про людину, яку він поховав у своєму лінгвістичному саркофазі (зверніть Вашу увагу також на те, що коли ми говоримо про літературу, ми використовуємо теперішній час. Коли ми говоримо про мертвих, ми вже не настільки великодушні). Неможливо увіковічнити того, хто вже відійшов, написавши про нього. Мова закопує, але не воскрешає. (Повне викриття: я не перший, хто це зауважив, порівн. вірш Макліша «Владарські монументи мармурові», який містить епічний рядок: «Скажу я, що помреш ти, і ні один про тебе не згадає»).

ValerieD 03.03.15 в 16:39

Я відволікся, але ось Вам камінь спотикання: мертвих можна побачити лише в трагічних очах пам'яті, що не закриваються. Живі, хвала Богу, зберігають здатність дивувати і розчаровувати. Ваша Хейзер жива, Вотерсе, і Ви не повинні намагатися змінити рішення іншої людини відповідно до Вашої волі, особливо рішення, яке прийняли обдумано. Вона бажає позбавити Вас болю, і Вам слід дозволити їй це зробити. Ви, можливо, не бачите в її логіці переконливості, але я крокую цією долиною сліз довше ніж Ви, і Хейзел не здається мені божевільною.

ValerieD 03.03.15 в 16:44

Щиро Ваш,

ValerieD 03.03.15 в 16:44