Вважаю своїм обов'язком повідомити читача про те, що
"Алхімік" - книга символічна, чим і відрізняється від "Щоденника
Мага", де немає ні слова вигадки.
Одинадцять років життя я віддав вивченню алхімії. Вже одна
можливість перетворювати метал на золото або відкрити Еліксир
Безсмертя занадто спокуслива для всякого, хто робить
перші кроки в магії. Признаюся, що Еліксир зробив на мене
сильне враження, до тих пір, поки я не усвідомив і
не відчув існування Бога, думка про те, що
коли-небудь усе кінчиться назавжди, здавалася мені непереносною.
Отже, дізнавшись про можливість створити деяку рідину, здатну
на багато-багато років продовжити наше земне буття, я вирішив
цілком присвятити себе виготовленню цього еліксиру.
Це було на початку сімдесятих, в епоху великих соціальних
перетворень, коли ще не існувало серйозних робіт по
алхімії. Я, подібно до одного з героїв цієї книги, витрачав мізерні
свої засоби на придбання іноземних книг, а час - на
вивчення їх складної символічної мови. У Ріо-де-Жанейро мені
вдалося розшукати двох-трьох учених, що серйозно займалися
Великим Творінням, але вони відмовилися зі мною зустрітися.
Познайомився я і з багатьма тих, хто іменував себе
алхіміками, володів лабораторіями і за нечувані гроші обіцяв
відкрити мені таємниці свого мистецтва; зараз я розумію, що вони
нічого не розуміли в тому, чому збиралися учити.
Моя старанність і завзяття не давали абсолютно ніяких
результатів. Мені не вдавалося нічого з того, про що на своїй
хитромудрій мові твердив підручник алхімії, заповнений
незліченними символами: драконами, сонцями, левами, місяцями. І
мені постійно здавалося, що я рухаюся не в тому напрямі,
бо символічна мова відкриває щонайширший простір для
неправильних тлумачень. У 1973 році, у відчаї від того, що
не просунувся у своїх штуіях ні на п'ядь, я зробив акт
найбільшої безвідповідальності. У ту пору Управління освіти
штату Мату-гроссу запросило мене вести заняття по театральному
мистецтву, і я використовував своїх студентів для постановки
"лабораторних" спектаклів на тему Смарагдової Скрижалі. Даром
мені це не пройшло, і подібні експерименти укупі з іншими моїми
спробами затвердитися на хисткому грунті Магії привели до того, що
вже через рік я міг на власній шкурі переконатися в
правдивості приказки "Як мотузочку не вити, а кінець буде".
Наступні шість років мого життя я відносився до усього, що
мало відношення до містики, з неабияким скептицизмом. У цьому
духовному вигнанні я зробив для себе декілька важливих висновків:
ми приймаємо ту або іншу істину лише після того, як спочатку
усією душею відкинемо її; не потрібно бігти від власної долі
- все одно не підеш; Господь стягає строго, але милість
Його безмежна.
У 1981 році я зустрівся з Учителем, якому призначено було
повернути мене на колишню дорогу. Доки він наставляв мене, я
знову, на власний страх і ризик почав вивчати алхімію.
Одного разу увечері, після виснажливого сеансу телепатії, я
запитав, чому алхіміки виражаються так складно і так
розпливчато.
- Існує три типи алхіміків, -- відповів він. -- Одні
тяжіють до невизначеності, тому що самі не знають свого
предмета. Інші знають його, але знають також і те, що мова
алхімії спрямована до серця, а не до розуму.
- А треті? - Запитав я.
- Треті - це ті, хто й не чув про алхімію, але зуміли всім життям своїй відкрити Філософський Камінь.
І після цього мій Вчитель, що відносився до другого типу,
вирішив давати мені уроки алхімії. Незабаром я зрозумів, що її
символічна мова, стільки раз збивавша мене з пантелику і що так
дратувала мене, - це єдиний шлях досягти Душі Миру,
або того, що Юнг називав "колективним несвідомим". Я
відкрив Свій Шлях і Знаки Бога - істини, які мій інтелект
перш відмовлявся приймати через їх простоту. Я дізнався, що
завдання досягти Великого Творіння стоїть не перед небагатьма
обраними, а перед всіма, хто населяє Землю. Не завжди,
зрозуміло. Велике Творіння являється нам у формі яйця і
флакона з рідиною, але кожний з нас здатний - в цьому немає і
тіні сумніву - зануритися в Душу Світу.
І тому "Алхімік" - теж книга символічна, і на
сторінках її я не тільки висловлюю все, що засвоїв з цього
питання, але і намагаюся віддати належне тим великим письменникам,
які змогли опанувати Світову Мову: Хемінгуею, Блейку,
Борхесу (він теж використовував в одному зі своїх оповідань епізод
з історії Персії), Мальбим Таганов.
А завершуючи свою занадто розлогу передмову і бажаючи
пояснити, кого відносив мій Майстер до алхіміків третього типу,
приведу історію, яку він же повідав мені якось в
лабораторії.
Одного разу Пречиста Діва, тримаючи на руках немовля Христа,
вирішила спуститися на землю і відвідати якусь чернечу обитель.
Переповнені гордості ченці вишикувалися в ряд: кожен по
черзі виходив до Богоматері і показував в її честь своє
мистецтво: один читав вірші власного твору, інший
демонстрував глибокі пізнання Біблії, третій перерахував
імена всіх святих. І так братія в міру сил своїх і дарувань
вшановувала Діву і немовля Ісуса.
А останнім виявився покірливий і убогий чернець, який
не міг навіть продекламувати напам'ять текстів Священного Писання.
Батьки його були люди неосвічені, виступали в цирку, і
сина вони навчили тільки жонглювати кульками і іншим фокусам.
Коли дійшла черга до нього, ченці хотіли припинити
церемонію, бо бідний жонглер нічого не міг сказати Пречистій
Діві, а ось зганьбити обитель - цілком. Але він всією душею
відчував нагальну необхідність передати Діві і Немовляті
якусь частинку себе.
І ось, бентежачись під докірливими поглядами братії, він
дістав з кишені кілька апельсинів і почав підкидати
їх і ловити, тобто робити те єдине, що умів, -
жонглювати.
І тільки в цю хвилину на вустах Христа з'явилася усмішка, і
він заплескав у долоні. І лише бідному жонглерові простягнула
Пречиста Діва свого сина, довіривши потримати його на руках.
faetonukr
16.05.11 в 06:19
