Пауло Коэльо-Алхимик / Пауло Коельо - Алхімік: 7

Сантьяго і Алхіміка привели в табір, заштовхнули в шатер,
подібного до якого юнак ще жодного разу не бачив, і поставили
перед вождем. Навкруги стояли його воєначальники.
-- Це шпигуни, -- доповів один з тих, хто супроводжував
полонених.
-- Ні. Ми усього лише подорожні.
-- Три дні тому вас бачили в таборі наших ворогів. Ви
говорили з кимось з воїнів.
-- Я знаю шляхи пустелі і умію читати за зірками, --
відповідав на це Алхімік. -- А про те, наскільки численні ваші
вороги і куди вони рухаються, мені нічого не відомо. Я проводив до
вашого табору свого друга.
-- А хто це такий? -- запитав вождь.
-- Алхімік, -- відповів Алхімік. -- Він знає усі сили
природи і бажає показати тобі свої незвичайні вміння.
Сантьяго слухав мовчки і в страху.
-- Що робить чужоземець в наших краях? -- запитав інший
воєначальник.
-- Він привіз вашому племені гроші, -- відповів Алхімік і,
перш ніж юнак встиг сказати хоч слово, протягнув його гаманець
вождеві.
Той прийняв золото мовчки -- на нього можна було купити багато
зброї.
-- А хто такий "алхімік"? -- запитав хтось з
воєначальників.
-- Це людина, яка знає природу і світ. Потрібно йому
захотіти -- і він знищить ваш табір однією лише силою вітру.
Араби розсміялися. Вони звикли до сили війни і не вірили,
що вітер може бути смертельним. Проте серця їх стискувалися
переляком. Усі вони були люди пустелі і боялися чаклунів.
-- Я хочу подивитися, як це йому вдасться, -- сказав головний.
-- Дайте нам три дні. І мій супутник, щоб показати вам
свою силу, обернеться вітром. Якщо це йому не вдасться, ми
покірливо віддамо вам наші життя.
-- Не можна віддати те, що і так вже належить мені, --
гордовито відповів воєначальник.
Але погодився почекати три дні.

faetonukr 30.04.11 в 09:27

Сантьяго заціпенів і занімів від жаху. Алхімікові вдалося за
руку вивести його з шатра.
-- Не показуй їм, що боїшся. Це відважні люди, і вони
зневажають боягузів.
Проте дар мови повернувся до Сантьяго не відразу. Вони йшли по
табору вільно -- араби тільки забрали у них коней. І знову
світ показав, наскільки він багатомовний: пустеля, яка раніше була
безкрайньою і вільною, перетворилася тепер на в'язницю, звідки не
втечеш.
-- Ти віддав їм усі мої гроші! -- сказав він. -- Усе, що я
заробивв за життя!
-- Навіщо вони тобі, якщо доведеться померти? Твої гроші вже
подарували тобі три зайві дні. Зазвичай гроші і на мить не
можуть відстрочити смерть.
Але Сантьяго був занадто переляканий, щоб слухати мудрі
розмови. Він не знав, як обернутися вітром, -- він не був
алхіміком.
А Алхімік попросив воїна принести чаю і вилив декілька
капель на зап'ястки юнака, вимовивши якісь незрозумілі слова.
І той відразу відчув, як пішла з його тіла тривога.
-- Не впадай у відчай, -- незвично лагідним голосом
сказав Алхімік. -- Просто ти поки що не встиг поговорити зі
своїм серцем.
-- Але ж я не умію перетворюватися на вітер!
-- Той, хто йде Своєю Дорогою, знає і уміє усе. Тільки
одне робить виконання мрії неможливим -- це страх невдачі.
-- Та я не боюся невдачі. Просто я не знаю, як мені
обернутися вітром.
-- Доведеться навчитися. Від цього залежить твоє життя.
-- А якщо не зумію?
-- Тоді ти помреш. Але померти, слідуючи Своєю Дорогою,
набагато краще, ніж прийняти смерть, як тисячі людей, які
навіть не підозрюють про існування Дороги. Втім, не
турбуйся. Зазвичай смерть загострює життєві сили і відчуття.

faetonukr 30.04.11 в 09:27

Минув перший день. У пустелі сталася велика битва, в
табір привезли поранених. "Із смертю нічого не міняється", --
думав Сантьяго. На місце вибитих зі строю ставали інші,
і життя тривало.
-- Ти міг би померти пізніше, мій друже, -- сказав один з
воїнів, звертаючись до свого убитого товариша. -- Не тепер, а
після війни. Але так чи інакше, від смерті не втечешпідеш.
Надвечір юнак відправився шукати Алхіміка.
-- Я не умію перетворюватися на вітер, -- сказав він йому.
-- Згадай, що я говорив тобі: світ -- це усього лише
видима частина Бога. Алхімія ж переводить духовну досконалість
у матерію.
-- А що ти робиш? -- запитав Сантьяго.
-- Годую свого сокола.
-- Навіщо? Якщо я не зумію обернутися вітром, нас уб'ють.
-- Не нас, а тебе, -- відповідав Алхімік. -- Я-то умію
перетворюватися на вітер.

faetonukr 30.04.11 в 09:27

На другий день юнак піднявся на вершину скелі, що стояла
біля табору. Вартові пропустили його безперешкодно: вони вже
чули, що з'явився чаклун, який уміє перетворюватися на вітер, і
намагалися триматися від нього чимдалі. А крім того, пустеля
краще за всяку темницю.
І весь день до вечора Сантьяго вдивлявся в пустелю.
Вслухувався у своє серце. А пустеля слухала його страх.
Вони говорили на одній мові.

faetonukr 30.04.11 в 09:27

Коли настав третій день, вождь зібрав своїх
воєначальників.
-- Ми побачимо, як цей юнак обернеться вітром, -- сказав
він.
-- Побачимо, -- відповів Алхімік.
Сантьяго повів їх до того самого місця, де провів учора
цілий день. Потім попросив сісти.
-- Доведеться почекати, -- сказав він.
-- Нам нікуди поспішати, -- відповідав вождь. -- Ми люди пустелі.

faetonukr 30.04.11 в 09:27

Сантьяго дивився на горизонт. Попереду були гори, піщані
бархани, скелі; плелися по пісках рослини, що примудрилися
вижити там, де це було немислимо. Перед ним лежала пустеля,
він йшов по ній впродовж стількох місяців і все одно пізнав лише
нікчемну її частину. І зустрів на шляху англійця, каравани,
війну між племенами, оазис, де росло п'ятдесят тисяч пальм і
було вирито триста колодязів.
-- Ну, -- запитувала його пустеля, -- чого тобі знову потрібно?
Хіба ми удосталь не надивилися один на одного учора?
-- Десь там, серед твоїх пісків, живе та, кого я люблю,
-- відповідало Сантьяго. -- І коли я дивлюся на тебе, я бачу і її. Я
хочу повернутися до неї, а для цього мені потрібна твоя допомога. Я
повинен обернутися вітром.
-- А що таке "любов"? -- запитала пустеля.
-- Любов -- це коли над твоїми пісками летить сокіл. Для
нього ти як зелений луг. Він ніколи не повернеться без здобичі. Він
знає твої скелі, твої бархани, твої гори. А ти щедра до нього.
-- Дзьоб сокола терзає мене, -- відповідала пустеля. --
Роками я вирощую те, що послужить йому здобиччю, співаю своєю
мізерною водою, показую, де можна вгамувати голод. А потім з
неба спускається сокіл -- і якраз в ті хвилини, коли я
збираюся порадіти тому, що в моїх пісках не припривається
життя. І відносить створене мною.
-- Але ти для нього і створювала це. Для того, щоб годувати
сокола. А сокіл годує людину. А людина коли-небудь
нагодує твої піски, і там знову виникне життя і з'явиться
здобич для сокола. Так влаштований світ.
-- Це і є любов?
-- Це і є любов. Це те, що перетворює здобич на
сокола, сокола -- в людину, а людину -- в пустелю. Це те,
що перетворює свинець на золото, а золото знову ховає під
землею.
-- Я не розумію сенсу твоїх слів, -- відповідала пустеля.
-- Зрозумій тоді одне: десь серед твоїх пісків мене чекає
жінка. І тому я повинен обернутися вітром.
Пустеля деякий час мовчала.
-- Я дам тобі піски, щоб вітер міг звихрити їх. Але
цього мало. Самостійно я нічого не можу. Попроси допомоги у
вітра.

faetonukr 30.04.11 в 09:28

Піднявся слабкий вітерець. Воєначальники здалека стежили за
тим, як юнак говорить з кимось на невідомій їм мові.
Алхімік посміхався.

faetonukr 30.04.11 в 09:28

Вітер наблизився до Сантьяго, торкнувся його обличчя. Він чув
його розмову з пустелею, тому що вітри взагалі знають усе. Вони
носяться по всьому світу, і немає у них ні місця, де народилися вони,
ні місця, де помруть.
-- Допоможи мені, -- сказав йому юнак. -- Одного разу я розчув
у тобі голос моєї коханої.
-- Хто навчив тебе говорити на мовах пустелі і вітру?
-- Серце, -- відповів Сантьяго.
Багато імен було у вітру. Тут його називали "сироко", і
араби думали, що прилітає він з тих країв, де багато води і
живуть чорношкірі люди. На батьківщині Сантьяго його називали
"левантинцем", тому що думали, ніби він приносить пісок
пустель і войовничі крики маврів. Можливо, в далеких
країнах, де немає пасовищ для овець, люди вважають, що народжується
цей вітер в Андалусії. Але вітер ніде не народжується і ніде не
помирає, а тому він могутніший за пустелю. Зробити так, щоб
там щось росло, люди здатні; можуть вони навіть розводити там
овець, але підпорядкувати собі вітер їм не під силу.
-- Ти не можеш стати вітром, -- сказав вітер. -- У нас з
тобою різна суть.
-- Неправда, -- відповідав Сантьяго. -- Доки я разом з
тобою бродив по світлу, мені відкрилися таємниці алхімії. У мені
тепер ув'язнені і вітри, і пустелі, і океани, і зірки, і усе,
що створив Всесвіт. Нас з тобою зробила одна і та ж рука,
і душа у нас одна. Я хочу бути таким, як ти, хочу уміти
проникати у будь-яку щілину, пролітати над морями, здувати гори
піску, закриваючі мої скарби, доносити голос моїй
коханій.
-- Я якось підслуховував твою розмову з Алхіміком, -- сказав
вітер. -- Він говорив, що у кожного Своя Дорога. Людині не
дано перетворитися на вітер.
-- Навчи, як стати тобою хоч на деяку мить. Ось
тоді і обговоримо безмежні можливості людини і вітру.
Вітер був цікавий -- такого він ще не знав. Йому хотілося
би поговорити про це детальніше, але він і справді
поняття не мав, як перетворити людину на вітер. Адже він міг
багато що! Умів створювати пустелі, пускати на дно кораблі, валити
вікові дерева і цілі ліси, пролітати над містами, де
гриміла музика і лунали незрозумілі звуки. Він-то вважав,
що усе на світі перевершив, і ось знаходиться малий, який
заявляє, що він, вітер, здатний ще і не на таке.
-- Це називається "любов", -- сказав Сантьяго, бачачи, що
вітер вже готовий виконати його прохання. -- Коли любиш, то
здатний стати ким завгодно. Коли любиш, абсолютно не треба
розуміти, що відбувається, бо усе відбувається усередині нас, так
що людина цілком здатна обернутися вітром. Звичайно, якщо
вітер йому посприяє.
Вітер був гордий, а тому слова Сантьяго обурили його.
Він став дути сильніше, здіймаючи піски пустелі. Але врешті-решт
довелося визнати, що хоч він і пройшов увесь світ, проте
перетворювати людину на вітер не уміє. Та і любові не знає.
-- Мені не раз доводилося бачити, як люди говорять про любов
і при цьому дивляться на небо, -- сказав вітер, оскаженілий тим, що
довелося визнати своє безсилля. -- Може, і тобі варто
звернутися до небес, а?
-- Це думка, -- погодився Сантьяго. -- Тільки ти мені
допоможи: підніми пил, щоб я міг поглянути на сонце і не
осліпнути.
Вітер задув ще сильніше, усе небо заволокло піщаною
пилом, і сонце перетворилося на золотистий диск.

faetonukr 30.04.11 в 09:28

Ті, хто спостерігав за цим з табору, майже нічого не
розрізняли. Люди пустелі вже знали звички цього вітру і
називали його "самум". Він був для них страшнішим, ніж шторм на
морі, -- втім, вони зроду в морі не бували. Заіржали
коні, заскрипів пісок на зброї.
Один з воєначальників обернувся до вождя:
-- Чи не досить?
Вони вже не бачили Сантьяго. Обличчя були закриті білими
хустками до самих очей, і в очах цих застиг переляк.
-- Пора припинити це, -- сказав інший воєначальник.
-- Нехай Аллах явить усю свою могутність, -- відповів вождь.
-- Я хочу побачити, як людина обернеться вітром.
Проте імена тих, хто виявив страх, він запам'ятав. І вирішив,
коли вітер уляжеться, зняти обох з посади, бо людям
пустелі страх невідомий.

faetonukr 30.04.11 в 09:28

-- Вітер сказав мені, що ти знаєш любов, -- звернувся
Сантьяго до сонця. -- А якщо так, то повинне знати і Душу Світу
-- адже вона створена з любові.
-- Звідси мені видно Душа Світу, -- відповідало сонце. -- Вона
звертається до моєї душі, і ми разом примушуємо трави рости, а
овець переходити з місця на місце у пошуках тіні. Звідси -- а
це дуже далеко від вашого світу -- я навчилося любити. Я знаю,
що якщо хоч трохи наближуся до Землі, усе живе на ній
загине, і Душа Світу перестане існувати. І ми здалека
дивимося один на одного і здалека любимо один одного. Я даю Землі
життя і тепло, а вона мені -- сенс мого існування.
-- Ти знаєш любов, -- повторив Сантьяго.
-- І знаю Душу Світу, тому що в цих нескінчених
мандрах у Всесвіті ми з нею багато розмовляємо. Вона
розповіла мені, в чому головна її складність: досі лише
камені і рослини розуміють, що усе на світі єдино. І тому не
вимагається, щоб залізо було подібно до міді, а мідь нічим не
відрізнялася від золота. У кожного своє точне призначення в
цьому єдиному світі, і усе злилося б в єдину симфонію Світу, якщо
би Рука, яка написала усе це, зупинилася в п'ятий день
Творіння. Проте був і шостий.
-- Ти мудре, -- відповів юнак, -- бо усе бачиш здалека.
Але ти не знаєш, що таке любов. Не було б шостого дня
Творіння -- не з'явилася б людина. І мідь так і залишалася б
міддю, а свинець -- свинцем. Так, у кожного Своя Дорога, але
коли-небудь вона буде пройдена. А тому потрібно перетворитися на
щось інше, почати нову Дорогу. І так до тих пір, поки Душа
Світу насправді не стане чимось єдиним.
Сонце замислилося і стало сяяти яскравіше. Вітер, що отримував
задоволення від цієї розмови, теж задув сильніше, рятуючи
Сантьяго від сліпучих променів.
-- Для того і існує алхімія, -- продовжував Сантьяго.
-- Для того, щоб кожен шукав і знаходив свій скарб і хотів
після цього бути краще, ніж раніше. Свинець виконуватиме своє
призначення до тих пір, поки він потрібний світу, а потім він повинен
буде перетворитися на золото. Так говорять алхіміки. І вони
доводять, що, коли ми намагаємося стати краще, ніж були, усе
навколо нас теж стає краще.
-- А з чого ти узяв, ніби я не знаю, що таке любов? --
запитало сонце.
-- Так адже коли любиш, не можна ні стояти на місці, як
пустеля, ні мчатися по всьому світу, як вітер, ні дивитися на
усе здаля, як ти. Любов -- це сила, яка перетворює і
покращує Душу Світу. Коли я проник в неї уперше, вона мені
здалася досконалою. Але потім я побачив, що вона -- віддзеркалення
усіх нас, що і в ній киплять свої пристрасті, йдуть свої війни. Це
ми живимо її, і земля, на якій ми живемо, стане краще або
гірше залежно від того, краще або гірше станемо ми. Ось тут і
втручається сила любові, бо, коли любиш, прагнеш стати
краще.
-- Ну, а від мене чого ти хочеш?
-- Допоможи мені обернутися вітром.
-- Природа знає, що мудріше мене нічого немає на світі, --
відповіло сонце, -- але і я не знаю, як тобі обернутися вітром.
-- До кого ж тоді мені звернутися?
Сонце на мить замислилося: вітер, що прислухався до
розмови, негайно рознесе по всьому світу, що мудрість світила
не безмежна. А крім того, безрозсудно було б бігти від цього
юнака, що говорив на Загальній Мові.
-- Запитай про це Руку, що Написала Усе, -- сказало воно.

faetonukr 30.04.11 в 09:29

Вітер тріумфально скрикнув і задув з небувалою силою.
Декілька шатрів було зірвано, прив'язані коні обірвали
поводи, люди на скелі вчепилися один в одного, щоб не
злетіти.

faetonukr 30.04.11 в 09:29

Сантьяго обернулося до Руки, що Написала Усе, і зараз же
відчув, як Всесвіт занурився у безмовність. Він не наважився
порушити його.
Потім сила Любові хлинула з його серця, і він почав
молитися. Він ні про що не просив у своїй молитві і взагалі не
вимовляв ні слова, не дякував за те, що вівці знайшли
пасовище, не просив ні посилати в крамницю більше покупців
кришталя, ні щоб жінка, яку він зустрів в пустелі,
дочекалася його. У тиші, що настала, він зрозумів, що пустеля,
вітер і сонце теж відшукують знаки, виведені цією Рукою,
теж намагаються пройти Своєю Дорогою і осягнути написане на
одній з граней смарагду. Він зрозумів, що знаки ці розсіяні по
усій Землі і в космосі і зовні в них немає ніякого значення і
причини. Ні пустелі, ні вітри, ні сонця, ні люди не знають,
чому вони були створені. Тільки у Руки, що Створила Усе, були для
цього причини, і тільки вона здатна творити дива: перетворювати
океани в пустелі, а людину -- у вітер. Бо вона одна розуміла,
що деякий задум тягне Всесвіт туди, де шість днів
Творіння перетворюються на Велике Творіння.
І юнак занурився в Душу Світу, і побачив, що вона -- лише
частина Душі Бога, а Душа Бога -- його власна душа. І він
може творити дива.

faetonukr 30.04.11 в 09:29

Самум дув того дня як ніколи. І з покоління в
покоління передаватиметься легенда про юнака, який
перетворився на вітер і трохи не знищив увесь табір, кинувши
виклик наймогутнішому воєначальникові пустелі.
Коли ж вітер стих, усі подивилися туди, де стояв юнак,
але його там вже не було. Він знаходився на іншому кінці табору,
поряд з вартовим, напівзасипаним піском.
Чаклунська сила злякала усіх. Лише двоє посміхалися:
Алхімік, що гордився своїм учнем, і вождь племені -- він
розумів, що учень цей усвідомив могутність Всевишнього.
Наступного дня він відпустив Сантьяго і Алхіміка на усі
чотири сторони і дав їм в поводирі одного зі своїх воїнів.

faetonukr 30.04.11 в 09:29

Вони їхали весь день, а коли стало сутеніти, Алхімік
відправив воїна назад і зліз з коня.
-- Далі поїдеш один, -- сказав він Сантьяго. -- До
пірамід три години шляху.
-- Спасибі тобі, -- відповідав юнак. -- Ти навчив мене
Загальній Мові.
-- Я просто нагадав тобі те, що ти знав і без мене.
Алхімік постукав у ворота монастиря. До нього вийшов чернець в
чорному, вони про щось коротко переговорили по-коптськи, і Алхімік
запросив Сантьяго увійти.
-- Я сказав, що ти мені допоможеш.
На монастирській кухні Алхімік розвів вогонь у вогнищі, чернець
приніс йому шматок свинцю, і Алхімік, опустивши його в залізну
посудину, поставив на плиту. Коли свинець розплавився, він дістав
з кишені скляне жовте яйце, відколупнув від нього
крихітний, не більше шпилькової голівки, осколок, обмазав його
воском і кинув в розплавлений свинець.
Рідина стала червоною як кров. Алхімік зняв посудину з
вогню і дав їй остигнути, розмовляючи тим часом з ченцем про війну в
пустелі.
-- Боюся, що це надовго, -- сказав він.
Чернець досадував: із-за війни каравани вже давно стояли в
Гізехе. "Але на усе воля Божа", -- додав він покірливо.
-- Вірно, -- сказав Алхімік.
Коли посудина нарешті остигла, Сантьяго і чернець в захваті
переглянулися: свинець, що набув круглої форми посудини, в
якому лежав, перетворився на золото.
-- Невже і я коли-небудь навчуся цьому? -- запитав
юнак.
-- Це була моя Дорога, -- моя, а не твоя. Я просто хотів
тобі показати, що це можливо.
Вони знову повернулися до воріт обителі, і там Алхімік
розділив золотий диск на чотири частини.
-- Це тобі, -- сказав він, простягаючи одну ченцеві. -- За
те, що завжди привітно зустрічав паломників.
-- За свою привітність я отримую надто багато, -- заперечив
чернець.
-- Ніколи так більше не говори. Життя може ненавмисно
почути і дати наступного разу менше, -- відповів Алхімік і
обернувся до Сантьяго. -- А це тобі, замість тих грошей, що
дісталися вождеві.
Юнак теж хотів сказати, що це золото коштує набагато
більше, але змовчав.
-- Це мені, -- продовжував Алхімік. -- Я повинен повернутися
додому, а в пустелі йде війна.
Четвертий шматок він знову протягнув ченцеві:
-- Це -- теж для Сантьяго. Може, знадобиться.
-- Але ж я йду за скарбами! -- вигукнув той. -- І я
вже зовсім близько!
-- І я упевнений, що ти їх знайдеш, -- сказав Алхімік.
-- Але тоді навіщо мені золото?
-- Тому що ти вже двічі втрачав усе, що мав. У
перший раз тебе обдурив шахрай, в другий обібрав вождь. Я
старий забобонний араб і вірю в правоту нашого прислів'я, а воно
свідчить: "Що сталося одного разу, може ніколи більше не
статися. Але те, що сталося двічі, неодмінно станеться і
у третій".
Вони сіли на коней.
-- Хочу розповісти тобі історію про сни, -- мовив Алхімік.
-- Під'їжджай ближче.
Юнак покорився.
-- Так от, жив та був в Древньому Римі, в часи
імператора Тиберія, один добрий чоловік, і було у нього два
сина. Один став воїном і відправився служити на найдальшу
околицю імперії. Другий писав вірші, що приводили в захоплення
увесь Рим.
Одного разу старому приснився сон, ніби до нього явився
небесний вісник і передрік йому, що слова, написані одним з
його синів, будуть відомі у всьому світі, і люди опісля багато
сотень років повторюватимуть їх. Старий заплакав від щастя:
доля була до нього щедра і милостива, бо дарувала вищу
радість, яку тільки може випробувати батько.
Незабаром він загинув -- намагався врятувати дитину з-під важкого
воза, але сам потрапив під колеса. Оскільки життя він вів
праведне, то прямо відправився на небеса, де зустрів
вісника, що явився до нього уві сні.
-- Ти був доброю і хорошою людиною, -- сказав він йому. --
Життя твоє було наповнене любов'ю, а смерть -- гідності. Я
можу виконати будь-яке твоє прохання.
-- І життя було до мене добре, -- відповідав старий. -- Коли
ти явився мені уві сні, я відчув, що усі мої зусилля були
не марні. Бо вірші мого сина переходитимуть з покоління
у покоління. Для себе мені просити нічого, але всякий батько
гордився б славою того, кого він опікав, учив і наставляв. А
тому мені б хотілося почути в далекому майбутньому слова мого
сина.
Вісник доторкнувся до його плеча, і обоє вони вмить
опинилися в далекому майбутньому -- у величезному місті, серед тисяч
людей, що говорили на невідомій мові.
Старий знову розплакався від радості.
-- Я знав, що вірші мого сина переживуть віки, -- крізь
сльози сказав він. -- Дай відповідь мені, які його рядки повторюють усі
ці люди.
Вісник ласкаво усадив старого на лавку і сам сів з ним
поруч.
-- Вірші твого сина прославилися на увесь Рим, усі любили
їх і насолоджувалися ними. Але кінчилося царювання Тиберія, і їх
забули. Люди повторюють слова іншого твого сина -- того, що
став воїном.
Старий втупився у вісника з нерозумінням.
-- Він служив в одній з далеких провінцій, -- продовжував
той. -- І став сотником. Він теж був справедливий і добрий. Якось
раз захворів один з його рабів -- він був при смерті. Твій син,
почувши, що з'явився деякий цілитель, пустився на пошуки цієї
людини. А по дорозі дізнався, що ця людина -- Син Божий. Він
зустрів людей, зцілених їм, почув його вчення і, хоч і був
римським сотником, перейшов в його віру. І ось одного разу уранці
з'явився перед ним. І розповів, що слуга його хворий. І Учитель
-- як називали цю людину -- зібрався йти за ним. Але
сотник був людиною віри, і, заглянувши в очі Учителеві, він
зрозумів, що стоїть перед Сином Божим. Ось тоді твій син і
вимовив слова, які не забудуться в повіки віків. Він сказав
так: "Господи! Я негідний, щоб Ти увійшов під дах мій, але
скажи тільки слово, і видужає слуга мій".

faetonukr 30.04.11 в 09:29