Пауло Коэльо-Алхимик / Пауло Коельо - Алхімік: 6

Оазис був освітлений тільки місяцем. Сантьяго до його шатра було
ходу хвилин двадцять, і він попрямував до себе.
Недавні слова вождя злякали його. Він проник в Душу Світу,
і ціною за те, щоб повірити в це, могло бути його життя. Чи
не занадто дорого? Але він сам зважився на такі ставки, коли
продав своїх овець, щоб слідувати Своєю Дорогою. А, як говорив
погонич, двом смертям не бувати... Чи не усе рівно: завтра це
станеться чи у будь-який інший день? Всякий день годиться, щоб
бути прожитим або стати останнім. Усе залежить від слова
"Мактуб".
Сантьяго йшло мовчки. Він не розкаювався і ні про що не шкодував.
Якщо завтра він помре, значить Бог не хоче змінювати майбутнє. Але
він помре, вже встигнувши здолати протоку, попрацювати в крамниці,
перетнути пустелю, упізнати її безмовність і очі Фатіми. Жоден
день його з тих самих пір, як він пішов з дому, не пропав
даремно. І якщо завтра очі його закриються навіки, то вони усе
ж встигли побачити набагато більше, ніж очі інших пастухів.
Сантьяго гордився цим.
Несподівано він почув гуркіт, і шквальним поривом невідомого
вітру його шпурнуло додолу. Хмара пилу закрила місяць. Перед
собою юнак побачив величезного білого коня -- він піднявся на диби
і оглушливо іржав.
Коли пил трохи осів, Сантьяго охопив ніколи ще
досі не випробуваний жах. На білому коні сидів вершник в
тюрбані -- увесь в чорному, з соколом на лівому плечі. Обличчя його
було закрито так, що видно були тільки очі. Якби не
велетенський ріст, він був би схожий на одного з тих бедуїнів,
які зустрічали караван і розповідали подорожнім, що робиться
у пустелі.
Місячне світло заграло на зігнутому клинку -- це вершник
вихопив шаблю, прикріплену до сідла. Громовим голосом,
якому, здавалося, відгукнулися гучною ехо-камерою усі п'ятдесят тисяч
пальм оазису Ель-Фаюм, він закричав:
-- Хто наважився побачити сенс у польоті яструбів?
-- Я, -- відповів Сантьяго.
У цю хвилину вершник здався йому незвичайно схожим
на зображення Святого Іакова, Переможця Маврів, верхи на
білому коні, що топче копитами невірних. У точності такий --
тільки тут усе було навпаки.
-- Я, -- повторив він і опустив голову, готуючись прийняти
разючий удар. -- Багато життів буде врятовано, бо ви не прийняли
в розрахунок Душу Світу.
Але клинок чогось опускався повільно, доки вістря його
не торкнулося лоба юнака. Виступила крапелька крові.
Вершник був нерухомий. Сантьяго теж завмер. Він навіть і не
пробував врятуватися втечею. Десь в самій глибині його суті
розливалася дивна радість: він помре в ім'я Своєї Дороги. І за
Фатіму. Отже, знаки не обдурили. Ось перед ним Ворог, а
тому смерть не страхає його, бо Душа Світу існує і через
мить він стане її частиною. А завтра та ж доля осягне
і Ворога.
Вершник між тим все не завдавав удару.
-- Навіщо ти це зробив?
-- Я усього лише почув і зрозумів те, що повідали мені
яструби. Вони хотіли врятувати оазис. Його захисники переб'ють вас --
їх більше.
Вістря як і раніше лише торкалося його лоба.
-- Хто ти такий, що втручаєшся в передбачення Аллаха?
-- Аллах створив не лише військо, але і птахів. Аллах
відкрив мені їх мову. Усе на світі написано однією рукою, --
відповів юнак, пригадавши слова погонича.
Вершник нарешті відвів шаблю. Сантьяго перевів дух.
-- Обережніше з пророцтвами, -- сказав вершник. --
Ніхто не змінить того, що визначено.
-- Я бачив військо. Я не знаю, чим кінчиться битва.
Вершникові сподобалася така відповідь, але він зволікав ховати
шаблю в піхви.
-- А що тут робить чужоземець?
-- Я шукаю Свою Дорогу. Але тобі не зрозуміти, що це таке.
Вершник вклав шаблю в піхви. Сокіл у нього на плечі видав
пронизливий крик. Напруга, що володіла Сантьяго, стала
слабшати.
-- Я хотів випробувати твою відвагу. Нічого немає важливішого для
тих, хто шукає Мову Світу.
Юнак здивувався. Вершник міркував про речі, в яких мало
хто розумів.
-- Крім того, не можна розслаблятися ні на мить, навіть коли
здолав довгий шлях, -- продовжував той. -- І треба любити
пустелю, довіряти ж їй повністю не можна. Бо пустеля -- це
випробування для людини: варто відволіктися хоч на мить -- і ти
загинув.
Його слова нагадали Сантьяго старого Мелхіседека.
-- Якщо на той час, коли прийдуть воїни, голова у тебе
ще залишиться на плечах, розшукай мене, -- сказав вершник.
У руці, яка зовсім нещодавно стискувала рукоять шаблі,
тепер з'явився батіг. Кінь рвонувся, знову здійнявши хмару пилу
з-під копит.
-- Де ти живеш? -- крикнув Сантьяго услід.
Вершник на скаку ткнув батогом у бік півдня.
Так юнак зустрів Алхіміка.

faetonukr 02.05.11 в 07:09

На наступний ранок під фініковими пальмами оазису Ель-Фаюм
стояли дві тисячі озброєних людей. Сонце було ще низько,
коли на горизонті показалися п'ятсот воїнів. Вершники проникли
у оазис з півночі, роблячи вигляд, що прийшли з миром, і ховаючи зброю
під білими бурнусами. Лише коли вони підійшли впритул до
великого шатра вождів, в руках у них виявилися рушниці і криві
шаблі. Але шатер був порожній.
Жителі оазису оточили вершників пустелі, і через півгодини
на піску лежали чотириста дев'яносто дев'ять трупів. Дітей відвели
у пальмовий гай, і вони нічого не бачили, як і жінки,
які залишалися в шатрах, молючись за своїх чоловіків. Якби не
розпростерті тіла загиблих, оазис виглядав би таким же, як
завжди.
Уцілів тільки той, хто командував кіннотою, що налетіла на
Ель-Фаюм. Його привели до вождів племен, і ті запитали, чому він
осмілився порушити Звичай. Він відповідав, що його воїни, стомившись
багатоденними боями, голодом і спрагою, вирішили захопити оазис і
потім знову почати війну.
Вождь сказав, що як не співчуває він воїнам, але
порушувати Звичай не має права ніхто. У пустелі міняється під
дією вітру тільки вигляд піщаних барханів, все ж
інше перебуває незмінним.
Воєначальника засудили до ганебної смерті: не удостоївши
ні кулі, ні удару шаблі, його повісили на усохлій фініковій
пальмі, і вітер з пустелі довго розгойдував його труп.
Вождь покликав чужоземця і вручив йому п'ятдесят золотих
монет. Потім знову розповів історію Йосипа і попросив юнака
стати своїм Головним Радником.

faetonukr 02.05.11 в 07:09

Коли зайшло сонце і на небі тьмяно (тому що було
повний місяць) засвітилися перші зірки, Сантьяго пішов на південь.
Там стояв тільки один шатер, і зустрічні говорили йому, що
це улюблене місце джинів. Проте він всівся біля шатра і
став чекати.
Алхімік з'явився нескоро -- місяць був вже високо. З плеча
у нього звисали два мертві яструби.
-- Я тут, -- сказав Сантьяго.
-- І дарма. Хіба до мене веде твоя Дорога?
-- Йде війна. Мені не перетнути пустелю.
Алхімік спішився і знаком запросив Сантьяго увійти в
шатер, -- такий самий, як і у усіх жителів оазису, якщо не
вважати прибраного з казковою розкішшю шатра вождів. Сантьяго
шукав поглядом тиглі і горн, скляні алхімічні реторти,
проте нічого не знайшов, окрім декількох розпатланих книг і
листів, що покривали килим, з якимись таємничими малюнками.
-- Сідай, я приготую чаю, -- сказав Алхімік. --
Повечеряємо цими яструбами.
Юнак подумав, що це ті самі птахи, яких він напередодні
бачив в небі, але вголос не сказав ні слова. Алхімік розтопив
вогнище, і незабаром шатер заповнився ароматом смаженої дичини. Він був
смачнішим за дим наргіле.
-- Навіщо ти хотів мене бачити?
-- Уся справа в знаках. Вітер розповів мені, що ти прийдеш
і що тобі знадобиться моя допомога.
-- Ні, це не я, це інший подорожній -- англієць. Це він
шукав тебе.
Перш ніж він мене знайде, його чекає багато інших
зустрічей. Проте він на вірному шляху. Він дивиться вже не лише в
книги.
-- А я?
-- Якщо ти чого-небудь хочеш, увесь Всесвіт буде
сприяти тому, щоб бажання твоє збулося, -- повторив
Алхімік слова старого Мелхіседека, і юнак зрозумів, що
зустрів ще одну людину, яка допоможе йому слідувати
Своєю Дорогою.
-- Ти мене учитимеш? -- запитав він.
-- Ні. Ти вже знаєш усе, що треба. Я лише зроблю так,
щоб ти дістався до мети і дійшов до своїх скарбів.
-- Але в пустелі йде війна, -- повторив Сантьяго.
-- Я знаю пустелю.
-- Я вже знайшов свій скарб. У мене є верблюд,
гроші, які я заробив, торгуючи кришталем, і ще півсотні
золотих. Тепер на батьківщині я стану багачем.
-- Проте усе це ні на крок не наближає тебе до
пірамід, -- нагадав Алхімік.
-- У мене є Фатіма. Цей скарб коштує усього
іншого.
-- Від неї до пірамід теж далеко.
Вони замовкли і взялися за їжу. Алхімік відкупорив
пляшку і налив в склянку Сантьяго якоїсь червоної рідини.
Це виявилося вино, рівного якому юнак в житті своїй не
пробував. Проте Закон забороняє пити вино.
-- Зло не в тому, що входить у вуста людини, а в тому, що
виходить з них, -- сказав Алхімік.
Від вина Сантьяго повеселішав. Але хазяїн як і раніше вселяв
йому страх. Вони сиділи поруч біля входу в шатер і дивилися, як
меркнуть зірки при світлі повного місяця.
-- Випий ще -- це відволіче тебе, -- сказав Алхімік,
який помітив, як подіяло вино на юнака. -- Наберися
сил, як годиться воїнові перед битвою. Але не забувай, що серце
твоє там, де скарби. А їх потрібно знайти, бо тільки так усе,
що ти зрозумів і відчув на шляху до них, набуде сенсу.
Завтра продай свого верблюда і купи коня. У верблюдів
підступна вдача: вони крокують і крокують без втоми. А потім раптом
опускаються на коліна і помирають. Кінь же вибивається з сил
поступово. І завжди можна сказати, скільки ще він може
проскакати і коли ляже.

faetonukr 02.05.11 в 07:10

Пройшов день, і до вечора Сантьяго, ведучи в поводі коня,
прийшов до шатра Алхіміка. Незабаром з'явився і той, сів на коня, а
сокіл зайняв своє місце у нього на лівому плечі.
-- Покажи мені життя пустелі, -- сказав він. -- Лише той,
хто знайде тут життя, зможе розшукати скарби.
Вони пустилися в дорогу по пісках, освітлених місяцем. "Навряд чи
мені вдасться це, -- думав Сантьяго. -- Я зовсім не знаю пустелі
і не зможу знайти в ній життя".
Він хотів було обернутися до Алхіміка і сказати йому про це,
але побоявся. Під'їхали до тих каменів, біля яких юнак стежив
за польотом яструбів.
-- Боюся, нічого у мене не вийде, -- наважився все ж
Сантьяго. -- Знаю, що в пустелі є життя, але знайти його не
зумію.
-- Життя притягує життя, -- відповідав на це Алхімік.
Юнак зрозумів його, відпустив поводи, і кінь його сам став
вибирати собі дорогу по пісках і камінні. Алхімік їхав услід.
Так пройшло півгодини. Вже сховалися вдалині фінікові гаї, зникло
усе, окрім валунів, у світлі гігантського місяця тих, що відблискували
сріблом. Нарешті кінь Сантьяго зупинився -- юнак ніколи не
бував тут раніше.
-- Тут є життя, -- сказав він Алхімікові. -- Мені невідома
мова пустелі, зате мій кінь знає мову життя.
Вони позлізали з коней. Алхімік зберігав мовчання. Поглядаючи на
камені, він повільно рухався вперед. Потім раптом зупинився,
обережно нагнувся. У землі між каменів чорнів отвір. Він
сунув туди палець, а потім запустив руку до плеча. Щось
заворушилося там усередині, і Сантьяго побачило в очах Алхіміка --
тільки очі йому і були видні -- напружене вираження: він
немов боровся з кимось. Потім різко, так що Сантьяго
здригнувся від несподіванки, висмикнув руку з цієї нори і
встав на ноги. Він тримав за хвіст змію.
Сантьяго, теж піднявшись, відскочив назад. Змія билася в
пальцях Алхіміка, розриваючи своїм шипінням безтурботну безмовність
пустелі. Це була кобра, чий укус вбиває за лічені хвилини.
"Як він не боїться"?' -- промайнуло і голові юнака. Алхімік,
що сунув руку в гніздо змії, не міг уціліти, проте обличчя його
залишалося спокійним. "Йому двісті років", -- згадав Сантьяго
слова англійця. Мабуть, він знав, як поводитися зі
зміями в пустелі.
Ось він підійшов до свого коня і оголив прикпіплену до
сідла довгу криву шаблю. Обкреслив на піску круг і поклав в
його центр кобру, що миттєво принишкнула.
-- Не бійся, -- сказав він Сантьяго. -- Звідси вона не
вийде. А ти отримав доказ того, що і в пустелі є
життя. Це мені і було треба.
-- Хіба це так важливо?
-- Дуже важливо. Піраміди оточені пустелею.
Сантьяго не хотілося знову затівати розмову про піраміди
-- ще відучора у нього на серці лежав камінь.
Відправитися за скарбами означало втратити Фатіму.
-- Я сам буду твоїм провідником, -- сказав Алхімік.
-- Потрібно було мені залишитися в оазисі, -- відповів Сантьяго.
-- Я адже вже зустрів Фатіму, а вона мені дорожче усіх скарбів
на світі.
-- Фатіма -- дитя пустелі. Чи їй не знать, що чоловіки
йдуть, щоб потім повернутися. Вона теж набула свого скарбу
-- тебе. А тепер сподівається, що ти знайдеш те, що шукаєш.
-- А якщо я вирішу залишитися?
-- Тоді ти станеш Радником Вождя. У тебе буде стільки
золота, що ти зможеш купити багато овець і багато верблюдів.
Одружишся на Фатімі і перший рік житимеш з нею щасливо. Ти
навчишся любити пустелю і розпізнаватимеш кожну з п'ятдесяти
тисяч фінікових пальм. Зрозумієш, як вони ростуть, доводячи, що
світ постійно міняється. З кожним днем ти все краще будеш
розбиратися в знаках, бо немає учителя краще, ніж пустеля.
Але мине рік, і ти згадаєш про скарби. Знаки будуть
наполегливо говорити тобі про них, але ти постараєшся не звертати
на це уваги, а свій дар розуміння обернеш тільки на
процвітання оазису і його мешканців. Вожді віддячать тобі за
це. Ти отримаєш багато верблюдів, владу і багатство.
Пройде ще рік. Знаки як і раніше твердитимуть тобі про
скарби і про Дорогу. По ночах безперервно будеш ти бродити по
оазису, а Фатіма -- відчуватиме печаль, бо вона збила тебе з
дороги. Але ти даватимеш їй і отримуватимеш від неї любов.
Згадаєш, що вона жодного разу не просила тебе залишитися, тому що
жінки пустелі уміють чекати повернення своїх чоловіків. І тобі ні
у чому винитиме її, але багато ночей підряд будеш ти крокувати
по пустелі і між пальмами, думаючи, що якби більше вірив в
свою любов до Фатіми, то, дивишся, і наважився б піти. Бо
утримує тебе в оазисі страх -- ти боїшся, що більше не
повернешся сюди. У цей самий час знаки скажуть тобі, що
скарбів ти позбувся назавжди.
Настане четвертий рік, і знаки зникнуть, тому що ти не
захочеш більше помічати їх. Зрозумівши це, вожді відмовляться від
твоїх послуг, але ти до цього часу вже станеш багатим купцем,
у тебе буде безліч крамниць і цілі табуни верблюдів. І до
кінця днів своїх ти бродитимеш між пальмами і пустелею,
знаючи, що не пішов по Своїй Дорозі, а тепер вже пізно.
І так ніколи і не зрозумієш, що любов не може перешкодити
людині слідувати Своєю Дорогою. Якщо ж так трапляється, значить,
любов була не істинна, не та, що говорить на Загальній Мові,
-- договорив Алхімік.

faetonukr 02.05.11 в 07:10

Він розімкнув накреслений на піску круг, і кобра,
поповзши, зникла серед каменів. Сантьяго згадав Торговця
Кришталем, що усе життя мріяв відвідати мекку, згадав
англійця, що шукав Алхіміка. Згадав і жінку, що вірить,
що пустеля одного разу дасть їй людину, яку вона бажає
любити.
Вони сіли на коней. Цього разу першим їхав Алхімік. Вітер
доносив до них голоси жителів оазису, і юнак намагався розрізнити
серед них голос Фатіми. Напередодні він із-за битви не бачив її біля
колодязя.
Але сьогодні вночі він дивився на кобру, що не сміла порушити
межу круга, він слухав цього таємничого вершника з соколом
на плечі, який говорив йому про любов і про скарби, про
жінок пустелі і про Свою Дорогу.
-- Я піду з тобою, -- сказав Сантьяго і негайно відчув,
що в душі його запанував мир.
-- Ми відправимося в дорогу завтра, ще затемна, -- тільки і
відповів на це Алхімік.

faetonukr 02.05.11 в 07:10

Вночі він не стулив очей. За дві години до сходу сонця
розбудив одного з юнаків, що спали в тому ж шатрі, і попросив
показати, де живе Фатіма. Вони вийшли разом, і у вдячність
Сантьяго дав йому грошей, щоб той купив собі вівцю.
Потім попросив його розбудити дівчину і сказати, що він її
чекає. Юнак-араб виконав і це прохання і отримав грошей ще на
одну вівцю.
-- А тепер залиш нас одних, -- сказав Сантьяго, і юнак,
гордившись тим, що допоміг самому Радникові, і радіючи, що тепер
є на що купити овець, повернувся у свій шатер і ліг спати.
Показалася Фатіма. Вони пішли у фініковий гай. Сантьяго
знав, що порушує Звичай, але тепер це не мало ніякого
значення.
-- Я йду, -- сказав він. -- Але хочу, щоб ти знала: я
повернуся. Я тебе люблю, тому що...
-- Не потрібно нічого говорити, -- перервала його дівчина. --
Люблять, тому що люблять. Любов аргументів не визнає.
Але Сантьяго продовжувало:
-- ...тому що бачив сон, зустрів царя Мелхіседека,
продавав кришталь, перетнув пустелю, виявився, коли почалася
війна, в оазисі і запитав тебе у колодязя, де живе Алхімік. Я
люблю тебе тому, що увесь Всесвіт сприяв нашій
зустрічі.
Вони обнялися, і тіла їх уперше зіткнулися.
-- Я повернуся, -- повторив Сантьяго.
-- Раніше я дивилася в пустелю з бажанням, а тепер буду
дивитися з надією. Мій батько теж не раз йшов туди, але завжди
повертався до моєї матері.
Більше не було сказано ні слова. Вони зробили ще декілька
кроків під пальмами, а потім Сантьяго довів Фатіму до її шатра.
-- Я повернуся, як повертався твій батько.
Він помітив сльози у неї на очах.
-- Ти плачеш?
-- Я жінка пустелі, -- відповідала вона, ховаючи обличчя. -- Але
передусім я просто жінка.

faetonukr 02.05.11 в 07:11

Вона сховалася за запоною шатра. Вже настав світанок.
Коли настане день, Фатіма вийде і займеться тим же, чим
займалася впродовж стількох років, але тепер усе буде інакше.
Сантьяго немає більше в оазисі, і оазис втратить для неї колишнє
значення. Це раніше -- і зовсім нещодавно -- був він місцем, де
росли п'ятдесят тисяч фінікових пальм, де було триста
колодязів, куди з радістю поспішали стомлені довгою дорогою
подорожні. Віднині і надалі він буде для неї порожній.
З сьогоднішнього дня пустеля стане важливіша. Фатіма буде
вдивлятися в неї, намагаючись вгадати, на яку зірку тримає
напрям Сантьяго у пошуках своїх скарбів. Поцілунки вона
відправлятиме з вітром в надії, що вони торкнуться його обличчя і
розкажуть йому, що вона жива, що вона чекає його. З сьогоднішнього
дня пустеля означатиме для Фатіми тільки одне: звідти
повернеться до неї Сантьяго.

faetonukr 02.05.11 в 07:11

-- Не думай про те, що залишилося позаду, -- сказав Алхімік,
коли вони рушили в дорогу по пісках. -- Усе вже зафіксовано в
Душі Світу і залишиться в ній навіки.
-- Люди більше мріють про повернення, чим про від'їзд, --
відповів Сантьяго, що наново освоювався у безмовності пустелі.
-- Якщо те, що ти знайшов, зроблене з добротного матеріалу,
ніяке псування його не торкнеться. І ти сміливо можеш повертатися.
Якщо ж це був лише миттєвий спалах, подібний до народження
зірки, то після повернення ти не знайдеш нічого. Зате ти бачив
сліпуче світло. Значить, все одно овеччина коштувала оброблення.
Він говорив на мові алхімії, але Сантьяго розумів, що він
має на увазі Фатіму.
Важко було не думати про те, що залишилося позаду.
Одноманітний ландшафт пустелі примушував згадувати і мріяти.
Перед очима у Сантьяго все ще стояли фінікові пальми,
колодязі і обличчя коханої. Він бачив англійця з його колбами
і ретортами, погонича верблюдів -- істинного мудреця, не
відавшого про свою мудрість. "Напевно, Алхімік ніколи нікого не
любив", -- подумав він.
А той ішов трохи попереду, і на плечі його сидів сокіл --
він-то відмінно знав мову пустелі -- і, коли зупинялися,
злітав в повітря у пошуках здобичі. У перший день він повернувся,
несучи в кігтях зайця. На другий -- двох птахів.
Вночі вони розстилали ковдри. Вогнищ не розводили, хоча
ночі в пустелі були холодні і ставали все темнішими, по мірі
того як убував місяць. Увесь перший тиждень вони розмовляли
тільки про те, як би уникнути зустрічі з воюючими племенами.
Війна тривала -- вітер іноді приносив солодкуватий запах
крові. Десь неподалік йшла битва, і вітер нагадував юнакові,
що існує Мова Знаків, завжди готова розповісти те, чого
не можуть побачити очі.
На восьмий день шляху Алхімік вирішив влаштувати привал раніше,
чим зазвичай. Сокіл злетів в небо. Алхімік протягнув Сантьяго флягу
з водою.
-- Мандри твої наближаються до кінця, -- сказав він. --
Поздоровляю. Ти не звернув зі Своєї Дороги.
-- А ти увесь шлях мовчав. Я-то думав, ти навчиш мене
усьому, що знаєш. Мені вже траплялося перетинати пустелю з
людиною, у якої були книги з алхімії. Але я в них нічого
не зрозумів.
-- Є тільки один шлях досягнення, -- відповідав Алхімік.
-- Діяти. Подорож навчила тебе усьому, що треба.
Залишилося дізнатися тільки одне.
Сантьяго запитав, що ж йому залишилося дізнатися, але Алхімік
не зводив очей з неба -- він видивлявся там свого сокола.
-- А чому тебе звуть Алхіміком?
-- Тому що я і є Алхімік.
-- А в чому помилялися інші алхіміки -- ті, що шукали і
не знайшли золото?
-- Помилка їх в тому, що вони шукали тільки золото. Вони
шукали скарби, заховані на Дорозі, а саму Дорогу обходили.
-- Так чого ж мені бракує? -- повторив своє питання
юнак.
Алхімік як і раніше дивився на небо. Незабаром повернувся зі
здобиччю сокіл. Вони вирили в піску ямку, розвели в ній вогнище,
щоб з боку не можна було помітити вогонь.
-- Я Алхімік, тому що я алхімік, -- сказав він. -- Таємниці
цієї науки дісталися мені від діда, а йому -- від його діда, і так
далі до створення світу. А в ті часи уся вона уміщалася на
грані смарагду. Люди, проте, не надають значення простим
речам, а тому стали писати філософські трактати. Стали
говорити, що вони-то знають, в яку сторону належить йти, а
усі інші -- ні. Але Смарагдова Скрижаль існує і сьогодні.
-- А що ж написано на ній? -- поцікавився юнак.
Алхімік хвилин п'ять щось креслив на піску, а Сантьяго тим
часом згадував, як зустрів на площі старого царя, і
йому здалося, що з тієї пори пройшло багато-багато років.
-- Ось що написане на ній, -- сказав Алхімік, закінчивши
малюнок.
Сантьяго наблизився і прочитав.
-- Але ж це шифр! -- розчаровано вигукнув він.
-- Це на зразок книг англійця!
-- Ні. Це те ж, що політ яструба в небі : розумом його
не осягнути. Смарагдова Скрижаль -- це послання Душі Світу.
Мудреці давно вже зрозуміли, що наш світ створений по образу і
подобі раю. Саме існування цього світу -- гарантія того,
що існує іншій, досконаліший. Всевишній створив його
для того, щоб люди крізь видиме прозрівали духовне і самі
дивувалися чудесам своєї мудрості. Це я і називаю Дією.
-- І я повинен прочитати Смарагдову Скрижаль?
-- Якби ти був зараз в лабораторії алхіміка, то міг би
вивчити найкращий спосіб осягнути її. Але ти в пустелі -- значить,
занурся в пустелю. Вона, як і усе, що існує на Землі,
допоможе тобі зрозуміти світ. Немає потреби розуміти усю пустелю --
однієї піщинки вистачає для того, щоб побачити усі чудеса
Творіння.
-- А як же мені зануритися в пустелю?
-- Слухай своє серце. Йому зрозуміле усе на світі, бо воно
схоже на Душу Світу і коли-небудь повернеться в неї.

faetonukr 11.05.11 в 07:03

У мовчанні вони їхали ще дві доби. Алхімік був
насторожі: вони наближалися до того місця де йшли самі
запеклі бої. А юнак усе намагався почути голос серця.
Серце ж його було примхливе: раніше воно увесь час
рвалося кудись, а тепер щоб то не було прагнуло
повернутися. Іноді серце годинами розповідало йому пройняті
світлою печаллю історії, а іноді так тріумфувало при вигляді
висхідного сонця, що Сантьяго плакав нишком. Серце
прискорено билося, коли говорило про скарби, і завмирало, коли
очі юнака оглядали безкрайню пустелю.
-- А навіщо ми повинні слухати серце? -- запитав він, коли
вони зупинилися на привал.
-- Де серце, там і скарби.
-- Серце у мене запорошене, -- сказав Сантьяго. --
Мріє, хвилюється, тягнеться до жінки з пустелі. Увесь час про
щось просить, не дає заснути всю ніч безперервно, варто лише
згадати про Фатіму.
-- Ось і добре. Значить, воно живе. Продовжуй вслухуватися.
У наступні три дні вони зустріли воїнів, а інших
бачили на горизонті. Серце Сантьяго заговорило про страх. Стало
розповідати йому про людей, що відправилися шукати скарбу, але
так їх і не знайшли. Часом воно лякало юнака думкою про те, що
і йому не судилося відшукати їх, а може бути, він помре в пустелі.
Іноді твердило, що від добра добра не шукають: у нього і так вже
є кохана і багато золотих монет.
-- Серце зраджує мене, -- сказав він Алхімікові, коли вони
зупинилися дати коням передихнути. -- Не хоче, щоб я йшов
далі.
-- Це добре, -- повторив той. -- Це означає, воно не
змертвіло. Цілком природно, що йому страшно віддати в обмін
на мрію усе, що вже досягнуто.
-- Так навіщо ж слухатися його?
-- Ти все одно не змусиш його замовкнути. Навіть якщо
зробиш вид, що не прислухаєшся до нього, воно залишиться у
тебе в грудях і повторюватиме те, що думає про життя і про світ.
-- І зраджуватиме мене?
-- Зрада -- це удар, якого не чекаєш. Якщо
знатимеш своє серце, йому тебе зрадити не вдасться. Бо ти
дізнаєшся усі його мрії, усі бажання і зумієш впоратися з
ними. А втекти від свого серця нікому ще не вдавалося. Так
що краще вже слухатися його. І тоді не буде несподіваного
удару.

faetonukr 11.05.11 в 07:03

Вони продовжували шлях по пустелі, і Сантьяго слухав голос
серця. Незабаром він вже напам'ять знав усі його чудасії, усі хитрощі
і приймав його таким, як воно було. Юнак перестав
відчувати страх і більше не хотів повернутися -- було вже
пізно, та і серце говорило, що усім задоволене. "А якщо я
іноді скаржуся, що ж, я адже людське серце, мені це
властиво. Усі ми боїмося здійснити наші найзаповітніші
мрії, бо нам здається, що ми їх негідні або що все одно
не зуміємо утілити їх. Ми, серця людські, завмираємо від
страху при думці про закоханих, що розлучаються назавжди, про
хвилини, які могли б стати, та не стали щасливими, про
скарби, які могли б бути знайдені, але так назавжди і
залишилися поховані в пісках. Тому що, коли це відбувається,
ми страждаємо".
-- Моє серце боїться страждання, -- сказав він Алхімікові
якось вночі, дивлячись на темне, безмісячне небо.
-- А ти скажи йому, що страх страждання гірший за саме
страждання. І жодне серце не страждає, коли вирушає на
пошуки своїх мрій, бо кожна мить цих пошуків -- це
зустріч з Богом і з Вічністю.
"Кожна мить -- це зустріч, -- сказав Сантьяго
своєму серцю. -- Доки я шукав свій скарб, усі дні були
осяяні чарівним світлом, бо я знав, що з кожною годиною усе
ближче до здійснення моєї мрії. Доки я шукав свій
скарб, я зустрічав по дорозі таке, про що і не мріяв би
ніколи, якби не зважився спробувати неможливе для
пастухів".
І тоді серце його заспокоїлося на цілий вечір. І вночі
Сантьяго спав спокійно, а коли прокинувся, серце прийнялося
розповідати йому про Душу Світу. Сказало, що щаслива людина
-- це та, яка носить в собі Бога. І що щастя можна знайти в
звичайній піщинці, про яку говорив Алхімік. Бо для того
щоб створити цю піщинку, Всесвіту знадобилися мільярди
років. Що "кожного живого на землі чекає його скарб, -- говорило
серце, -- але ми, серця, звикли мовчати, тому що люди
не хочуть набувати їх. Тільки дітям ми говоримо про це, а потім
дивимося, як життя направляє кожного назустріч його долі, але,
до нещастя, лише небагато слідують по призначеній їм Дорозі.
Іншим світ вселяє побоювання і тому насправді стає
небезпечний.
-- І тоді ми, серця, говоримо все тихіше і тихіше. Ми не
замовкаємо ніколи, але стараємося, щоб наші слова не були
почуті: не хочемо, щоб люди страждали через те, що не послухали
голосу серця.
-- Чому ж серце не підказує чоловіку, що він
повинен йти до здійснення своєї мрії? -- запитав Сантьяго.
-- Тому що тоді йому довелося б страждати, а серце
страждати не любить.
З того дня юнак став розуміти своє серце. І попросив,
щоб віднині, як тільки він зробить крок геть від своєї мрії,
серце починало стискуватися і хворіти, подаючи сигнал тривоги. І
присягнувся, почувши цей сигнал, повертатися на Свою Дорогу.
У ту ніч він усе розповів Алхімікові. І той зрозумів, що
серце Сантьяго звернулося до Душі Світу.
-- А тепер що мені робити?
-- Продовжувати шлях до пірамід. І не випускати з уваги
знаки. Серце твоє вже здатне вказати тобі, де скарби.
-- Так мені це бракувало раніше?
-- Ні. Бракувало тобі ось чого, -- відповів Алхімік і
став розповідати: -- Перш ніж мрії здійснитися. Душа
Світу вирішує перевірити, чи усі її уроки засвоєні. І робить вона
це для того, щоб ми змогли отримати разом з нашою мрією і
усі викладені нам в дорозі знання. Ось тут-то більшості людей
зраджує мужність. На мові пустелі це називається "Померти від
спраги, коли оазис вже на горизонті". Пошуки завжди починаються
із Сприятливого Початку. А кінчаються цим ось випробуванням.
Сантьяго згадав старовинну приказку, що ходила у нього на
батьківщині: "найтемніша година -- перед світанком".

faetonukr 11.05.11 в 07:03

Наступного дня уперше виникли ознаки справжньої
небезпеки. До подорожніх наблизилися три воїни і запитали, що
вони тут роблять.
-- Полюю з соколом, -- відповів Алхімік.
-- Ми зобов'язані упевнитися, що у вас немає зброї, --
сказав один з трьох.
Алхімік не кваплячись зліз з коня. Сантьяго послідував його
прикладу.
-- Навіщо тобі стільки грошей? -- запитав воїн, вказуючи на
сумку юнака.
-- Мені потрібно дістатися до Єгипту.
Араб, що обшукував Алхіміка, знайшов у нього маленьку
кришталеву склянку з якоюсь рідиною і жовтувате
скляне яйце, розміром трохи більше курячого.
-- Що це таке? -- запитав він.
-- Філософський Камінь і Еліксир Безсмертя -- Велике
Творіння алхіміків. Той, хто вип'є Еліксир, не знатиме
хвороб. Крихітний осколок цього Каменю перетворює будь-який метал
у золото.
Вершники вибухнули нестримним реготом, і Алхімік повторив
їм. Вони визнали його відповідь дуже забавною і, не
заважаючи, дозволили подорожнім їхати далі.

faetonukr 11.05.11 в 07:04

-- Ти з глузду з'їхав? -- запитав Сантьяго, коли воїни були
вже досить далеко. -- Навіщо ти це зробив?
-- Навіщо? Щоб показати тобі простий закон, діючий в
світі, -- відповідав Алхімік. -- Ми ніколи не розуміємо, які
скарби перед нами. Знаєш чому? Тому що люди взагалі не
вірять в скарби.
Вони продовжували шлях. З кожним днем серце Сантьяго
ставало все мовчазніше: йому вже не було діла ні до
минулого, ні до майбутнього; воно задовольнялося тим, що
роздивлялося пустелю та разом з юнаком пило з джерела Душі
Світу. Вони з ним стали справжніми друзями, і тепер жоден не
зміг би зрадити іншого.
Коли ж серце говорило, то для того лише, щоб вдихнути
упевненість і нові сили в Сантьяго, на якого іноді
гнітюче діяла безмовність. Серце уперше розповіло йому
про його чудові якості: про відвагу, з якою він наважився
кинути своїх овець, і про завзяття, з яким працював в крамниці.
Розповіло воно ще і про те, чого Сантьяго ніколи не
помічав: про небезпеки, що стільки разів підстерігали його. Серце
розповіло, як кудись дівався пістолет, який він потягнув у
батька, -- він цілком міг поранити або навіть застрелити себе.
Нагадало, як одного разу в чистому полі йому стало зле, почалася
блювота, а потім він впав і заснув. У цей самий час двоє бродяг
підстерігали його, щоб убити, а овець викрасти. Але оскільки він
так і не з'явився, вони вирішили, що він повів стадо іншою
дорогою, і пішли.
-- Серце завжди допомагає людині? -- запитав він.
-- Не всякому. Тільки тим, хто йде Своєю Дорогою. І ще
дітям, п'яним і людям похилого віку.
-- Це означає, що вони поза небезпекою?
-- Це означає усього лише, що їх серця напружують усі свої
сили.
Одного разу вони проїздили повз те місце, де стали табором
воїни одного з ворогуючих племен. Всюди виднілися
озброєні люди в нарядних білих бурнусах. Вони палили наргіле
і розмовляли про битви. На Сантьяго і Алхіміка ніхто не звернув
анінайменшої уваги.
-- Ми поза небезпекою, -- сказав юнак, коли вони минули
бівуак.
Алхімік раптом розлютився.
-- Довіряй голосу серця, -- закричав він, -- але не
забувай, що ти в пустелі! Коли йде війна, Душа Світу теж
слухає її. Ніхто і ніщо не залишається в стороні від того, що
відбувається під сонцем.
"Усе -- одне ціле", -- подумав Сантьяго.
І негайно, немов би на доказ правоти старого
Алхіміка, в пустелі з'явилися два вершники, що пустилися
вдогонку за мандрівниками.
-- Далі вам їхати не можна, -- сказав один з воїнів,
порівнявшись з ними. -- Тут йдуть військові дії.
-- Нам -- недалеко, -- відповідав Алхімік, пильно дивлячись
йому в очі.
Воїни на мить завмерли, а потім пропустили подорожніх.
Сантьяго був вражений.
-- Ти утихомирив їх поглядом!
-- Погляд показує силу душі, -- відповідав Алхімік.
"Це так", -- подумав юнак, згадавши, що, коли вони
проїздили повз бівуак, хтось з воїнів довго дивився на них.
Він знаходився так далеко, що навіть лиця його не можна було
розгледіти, і все-таки Сантьяго відчувало на собі його погляд.
І ось, коли вони почали підйом в гору, що закривала увесь
горизонт. Алхімік сказав, що до пірамід залишилися два дні шляху.
-- Але якщо нам скоро належить розлучитися, навчи мене
алхімії.
-- Тобі вже нічому вчитися. Ти знаєш, що наука ця в
тому, щоб проникнути в Душу Світу і знайти там скарби,
призначені тобі.
-- Я говорю про інше. Я хочу знати, як перетворювати свинець
у золото.
Алхімік не став порушувати безмовності пустелі і відповів, лише
коли вони зупинилися на привал.
-- Усе у Всесвіті розвивається, перетікає з одного в
інше. Мудреці відкрили, що з усіх металів найбільше
схильне до цього золото. Не запитуй чому, -- я не знаю. А
знаю тільки, що так повелося у світі. Але люди неправильно
представили слова мудреців. І золото, замість того щоб бути
символом розвитку, зробилося знаком війни.
-- Світ говорить на багатьох мовах, часом крик верблюда --
це усього лише крик. А часом -- це сигнал тривоги. Я сам
спостерігав це, -- сказав Сантьяго, але тут же замовк,
зрозумівши, що Алхімікові і без нього усе це відомо.
-- Я знавав справжніх алхіміків, -- продовжував той. -- Одні
зачинялися у своїх лабораторіях і намагалися розвиватися
на кшталт золота -- так був відкритий Філософський Камінь. Бо вони
зрозуміли, що якщо розвивається щось одне, то змінюється і усе,
що знаходиться навкруги.
Інші знайшли Камінь випадково. Вони були наділені даром, і
душі їх були чуйніші, ніж у інших людей. Але такі випадки
не у рахунок, вони занадто рідкісні.
А треті шукали тільки золото. Їм так і не вдалося відкрити
таємницю. Вони забули, що у свинцю, міді, заліза теж є Своя
Дорога. А той, хто втручається в чужу Дорогу, ніколи не пройде
свою власну.
Ці слова Алхіміка прозвучали як прокляття. Потім він
нахилився і підняв із землі раковину.
-- Колись тут було море, -- сказав він.
-- Так, я здогадався, -- відповів юнак. Алхімік попросив його
прикласти раковину до вуха. Сантьяго в дитинстві часто робив так і
зараз знову почув шум моря.
-- Море як і раніше в цій раковині, бо воно слідує Своєю
Дорогою. І воно не покине її, поки в пустелі знову не заплещуть
хвилі.
Вони сіли на коней і рушили у бік єгипетських
пірамід.

faetonukr 11.05.11 в 07:04

Сонце почало схилятися до заходу, коли серце Сантьяго
подало йому сигнал тривоги. Вони знаходилися в ту хвилину за
величезними піщаними барханами. Сантьяго поглянув на Алхіміка,
але той начебто нічого не помічав. Через п'ять хвилин юнак
побачив попереду силуети двох вершників, що чітко обмалювалися .
Перш ніж він встиг сказати хоч слово, замість двох з'явилося
десять, замість десяти -- сто, і нарешті усі бархани покрилися
незліченним воїнством.
Вершники були у блакитному одязі. Чорні тіари вінчали їх
тюрбани, а обличчя до самих очей були закриті блакитною тканиною.
Навіть здалека було помітно, що очі ці, показуючи силу
душі, несли подорожнім смерть.

faetonukr 11.05.11 в 07:04