Сожалеем, но текст оригинала доступен только зарегистрированным пользователям. |
Алхімік смикнув коня.
-- Кожна людина на землі, чим би вона не займалася, грає
головну роль в історії світу. І зазвичай навіть не знає про це.
Сантьяго посміхнувся. Він ніколи не думав, що життя може
бути таким важливим для пастуха.
-- Прощай, -- сказав Алхімік.
-- Прощай, -- відповів юнак.
faetonukr
28.04.11 в 07:37
|
|
Дві з половиною години Сантьяго їхав по пустелі, уважно
прислухаючись до того, що говорило серце. Саме воно повинно
було вказати йому, де заховані скарби. "Де скарби, там
буде і твоє серце", -- сказав йому Алхімік.
Але серце говорило про інше. З гордістю воно розповідало
історію пастуха, що кинув своїх овець, щоб зробити дійсністю
сон, що двічі приснився. Нагадувало про Свою Дорогу і про багатьох,
що здолали її, -- про тих, хто вирушав на пошуки нових земель
чи красунь і протистояв розуму і забобонам своїх
сучасників. Воно говорило про великі відкриття, про великі
зміни, про книги.
І тільки коли Сантьяго почав підніматися по схилу
бархана, серце прошепотіло йому: "Будь уважний. Там, де ти
заплачеш, буду я, а значить, і твої скарби".
Юнак підіймався повільно. На усипаному зірками небі знову
з'явився повний місяць -- цілий місяць йшов він по пустелі. Місяць
освітлювала бархан, і тіні грали так химерно, що пустеля
здавалася морем, що розбушувалося, і Сантьяго згадав той день,
коли, попрощавшись з Алхіміком, кинув поводи і дав своєму
коню волю. Місяць освітлював безмовність пустелі і залишившийся позаду
шлях, здійснюється тими, хто шукає скарби.
Коли через декілька хвилин він піднявся на вершину, серце
його раптом відчайдушно забилося. Перед ним, освітлені місяцем і
білизною пісків, велично височіли піраміди.
Сантьяго впав на коліна і заплакав. Він подякував Бога
за те, що той дав йому повірити у Свою Дорогу, звів його з
Мелхіседеком, з Продавцем Кришталя, з англійцем, з Алхіміком
і -- головне -- що дав йому зустріти жінку пустелі,
жінку, яка змусила його повірити в те, що любов
ніколи не відлучить людину від його Дороги.
З висоти тисячоліть дивилися на юнака піраміди. Тепер
він, якщо побажає, може повернутися в оазис, одружитися на Фатімі
і пасти овець. Жив же в пустелі Алхімік, який знав Загальну
Мову і умів перетворювати свинець на золото. Для Сантьяго нікому
показувати своє мистецтво, нікого дивувати плодами своєї
мудрості: слідуючи Своєю Дорогою, він навчився усьому, що було йому
потрібно, і випробував усе, про що мріяв.
Але він шукав свої скарби, адже вважати справу зробленою
можна, лише коли досягнута мета. Юнак стояв на вершині і
плакав, а коли подивився вниз, побачив: там, куди падали його
сльози, повзе жук-скарабей. За час мандрів по пустелі
Сантьяго дізнався, що в Єгипті це символ Бога.
Ще один знак був поданий йому, і юнак почав копати, але
спочатку згадав Торговця Кришталем і зрозумів, що той був
неправий: нікому не вдасться побудувати піраміду у себе у дворі,
навіть якщо увесь свій вік нагромаджуватимеш камінь на камінь.
faetonukr
28.04.11 в 07:38
|
|
Всю ніч він рив пісок у вказаному місці, але нічого не
знайшов. З вершин пірамід безмовно дивилися на нього тисячоліття.
Проте він не здавався -- копав і копав, борючись з вітром,
який раз у раз знову заносив піском яму. Сантьяго вибився із
сил, поранив руки, але продовжував вірити своєму серцю, яке
веліло шукати там, куди впадуть його сльози.
І раптом в ту хвилину, коли він витягував з ями камені,
почулися кроки. Сантьяго обернувся і побачило людей -- їх було
декілька, і вони стояли спиною до світла, так що він не міг
розрізнити їх.
-- Що ти тут робиш? -- запитав перший.
Юнак нічого не відповів. Страх охопив його, бо тепер йому
було що втрачати.
-- Ми втекли з війни, -- сказав інший. -- Нам потрібні
гроші. Що ти заховав тут?
-- Нічого я не заховав, -- відповів Сантьяго.
Але один з дезертирів витягнув його з ями, другої обнишпорив
його кишені і знайшов злиток золота.
-- Золото! -- закричав він.
Тепер місяць освітив його обличчя, і в очах грабіжника
Сантьяго побачило свою смерть.
-- Там повинно бути ще! -- сказав другий.
Вони змусили Сантьяго копати, і йому довелося підкорятися.
Але скарбів не було, і тоді грабіжники почали бити його. І
били до тих пір, поки на небі не з'явилося перше сяйво зорі.
Одяг його перетворився на лахміття, і він відчув, що
смерть вже близька.
Йому згадалися слова Алхіміка : "Навіщо тобі гроші, якщо
доведеться померти? Гроші і на мить не можуть відстрочити
смерть".
-- Я шукаю скарб! -- крикнув Сантьяго.
Насилу ворушивши розбитими і скривавленими губами, він
розповів грабіжникам, що уві сні двічі бачив скарби,
заховані біля підніжжя єгипетських пірамід.
Той, хто здавався ватажком, довго мовчав, а потім звернувся
до одного з підручних :
-- Відпусти його. Нічого у нього більше немає, а цей злиток він
де-небудь вкрав.
Сантьяго впав. Ватажок хотів заглянути йому в очі, але
погляд юнака був спрямований на піраміди.
-- Підемо звідси, -- сказав ватажок іншим, а потім
обернувся до Сантьяго: -- Я залишу тебе жити, щоб ти зрозумів,
що не можна бути таким дурнем. На тому самому місці, де ти
зараз знаходишся, я сам два роки тому кілька разів бачив один і
той же сон. І снилося мені, ніби я повинен відправитися в
Іспанію, відшукати там зруйновану церкву, де зупиняються
на нічліг пастухи зі своїми вівцями і де на місці ризниці виріс
сикомор. Під коренями його заховані скарби. Я, проте, не
такий дурень, щоб із-за того лише, що мені приснився сон, йти
через пустелю.
З цими словами розбійники пішли.
Сантьяго насилу піднявся, востаннє поглянув на
піраміди. Вони посміхнулися йому, і він посміхнувся у відповідь, відчуваючи,
що серце його наповнилося щастям.
Він здобув свої скарби.
faetonukr
28.04.11 в 07:38
|
|
|
|
|
Юнака звали Сантьяго. Було вже майже темно, коли
він дістався до напіврозваленої церкви. У ризниці як і раніше
ріс сикомор, а через дірявий купол, як і раніше, були видні
зірки. Він згадав, що одного разу заночував тут зі своєю
отарою, і, якщо не рахувати сну, ніч пройшла спокійно.
Зараз він знову був тут. Але цього разу він не приганяв
сюди овець. У руках у нього була лопата.
Він довго дивився на небо, потім витягнув з торбинки пляшку
вина, зробив ковток. Йому згадалося, як одного разу вночі в
пустелі він теж дивився на зірки і пив вино з Алхіміком.
Подумав про те, скільки доріг вже залишилося позаду, і про те,
яким химерним способом вказав йому Бог на скарби. Якби
він не повірив снам, не зустрів стару циганку, Мелхіседека,
грабіжників...
"Список виходить занадто довгий. Але шлях був відмічений
віхами, і збитися з нього я не міг", -- подумав він.
Непомітно для себе він заснув. А коли прокинувся, сонце
було вже було високо в небі. Сантьяго став копати під коренями сикомора.
"Старий чаклун, -- подумав він про Алхіміка, -- ти усе знав
наперед. Ти навіть залишив другий злиток золота, щоб я міг
дістатися до цієї церкви. Чернець розсміявся, коли побачив мене,
обірваного і побитого. Хіба ти не міг мене позбавити від
цього"?
"Ні, -- розчув він в шелесті вітру. -- Якби я
попередив тебе, ти не побачив би пірамід. Адже вони такі
красиві, хіба не так"?
Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував
копати. Через півгодини лопата наткнулася на щось тверде, а
ще через годину перед Сантьяго стояла скринька, повна старовинних
золотих монет. Там же лежали коштовні камені, золоті маски,
прикрашені білим і червоним пір'ям, кам'яні ідоли,
інкрустовані діамантами, -- трофеї завоювань, про які
дуже давно забула країна, здобич, про яку її власник не
став розповідати своїм дітям.
Сантьяго витягнув з сумки Урим і Тумим. Вони лише одного разу,
того ранку на ринку, згодилися йому: життя і без них давало йому
вірні знаки.
Він поклав їх в скриньку -- це теж частина його скарбів :
камені нагадуватимуть йому про старого царя, якого він ніколи
більше не зустріне.
"Життя і справді щедре до тих, хто слідує Своєю
Дорогою, -- подумав він і згадав, що потрібно піти в Тарифу і
віддати десяту частину старій циганці. -- Як мудрі цигани!
Мабуть, через те, що багато мандрують по світу".
Він знову відчув подих вітру. Це був "левантинець",
що прилетів з Африки, але цього разу він не приніс з собою
запах пустелі, не попереджав про нашестя маврів. Тепер
Сантьяго відчув в ньому такий знайомий аромат, звук і смак,
що повільно наближався і нарешті осілв у нього на губах,
поцілунку.
Юнак посміхнувся: це був перший поцілунок Фатіми.
-- Я йду, -- сказав він, -- йду до тебе, Фатіма.
faetonukr
28.04.11 в 07:38
|
|
